Розділ «XVII»

Дехто з поляків, рятуючись од київ, бігав по двору або ховався під вози й за інші заслони, та це не помагало: їх витягали звідтіля, і скоро голови нещасних під ударами страшних київ хряскали й кололися, мов горіхи. Кров і мозок розліталися в усі боки, обкропляючи й людей, і будинки, й землю.

– Ганьба на вас! – гукнув Чорнота до кияшників. – Стійте! Вороги ж склали зброю й віддалися на ваше милосердя... Нащо ж ви вбиваєте неузброєних!

– Знаємо вже ми їх добре, наших гнобителів! – гукали у одповідь галицькі опришки. – Тепер вони навколюшках, а як ви підете од нас в Україну, то вони знову візьмуться нас катувати ще гірше, ніж до цього. Від ляха зрятуєшся тільки тоді, як уб’єш його!

– Наказую вам владою й словом гетьмана: спиніться! – гукнув Чорнота і звелів Криці заступити поляків своїми козаками.

Деяк козакам пощастило оборонити поляків, та тільки не скалічених між ними було вже небагато. Всіх бранців козацький обозний звелів пов’язати і під вартою вирядив до козацького табору, сам же з Крицею поїхав далі шляхом до Краківського передмістя, лишивши опришків незадоволеними.

Коли вони од’їхали од північного замку гонів з п’ять і піднялися на бугор, Криця спинив Чорноту за руку:

– Бачиш од Львова встає шляхом курява. Певно, хтось з ляхів тікає!

Курява справді хутко посувалася шляхом у бік козаків, далі ж почала зникати у байраці.

– Прямують на Варшавський шлях... Треба перепинити – може, якісь вельможні або вістники.

Козаки поїхали далі, напереріз Варшавському шляху, і теж почали з’їздити у байрак. Через невеликий час вони почули тупотіння коней і гуркіт колес. Чорнота спинив козаків, дожидаючи, поки втікачі наблизяться, і скоро з-за кущів вибігло три пари коней, запряжених у великий ридван з візниками на передку.

– Стійте! – гукнув Чорнота і, підскочивши разом з Крицею до передньої пари коней, спинив їх за віжки.

У ту мить з ридвана пролунав постріл, і поуз козаків з шипінням пролетіла куля, від балагули ж, що їхала позаду ридвана, почувся розпачливий ґвалт знайомого голосу Лейби.

– Ой, леле! Тепер уже прийшов нам край! Ой діточки ж мої любі! Ой, поріжуть же нас всіх гої!

Козаки миттю оточили ридван і балагулу, а декілька з них кинулося доганяти вершника, що їхав було поруч ридвана, та, побачивши козаків, кинувся тікати назад, до Львова.

Передавши коней козакові, Чорнота наблизивсь до ридвана: там сидів пан Януш з своєю дочкою. У руці старого шляхтича ще курився од пострілу пістоль.

– Знову він?! О прокляття! – скрикнув пан Януш, побачивши Чорноту.

Тепер треба знову вернутись до останньої ночі у Львові. Сказавши тому, кого всім серцем покохала, своє останнє «прощай», Галина хоч і пішла за пораненим паном Преславом, що через неї постраждав, але не мала сили поратись біля його рани, а увійшла у свою горницю і з риданням впала чолом на подушку, ховаючи обличчя од людей. Одцуравшись заради батька любого козака, дівчина зрозуміла, що хоч і перемогла своє серце, та не стала з того побідником, бо од сього дня життя їй буде не за життя, а за муку. Заставши дочку під той саме час, коли вона з риданням виливала свою розпуку, пан Януш з серцем смикнув її за руку.

Це моя дитина, родовита шляхтянка, так побивається за хлопом? – скрикнув він гнівно. – Ти примусиш мене до того, що я тебе зречуся!

Галина нічого не одповіла батькові, але його нечемність і погроза в подяку за її офіру, замість ласки, якої бажало й шукало її серце, вкинули у душу дівчини отруту і навіки одкололи її од батька.

Всю ту ніч у будинкові, де жив пан Януш, не спали. Спочатку був лікар і перев’язував пораненого; далі у місті почалася метушня з приводу пожежі на передмістях, а врешті, вже світом, до пана Януша прибіг Лейба, раючи йому взяти за дві тисячі злотих ридван до Замостя і тікати з Львова.