Розділ «XVI»

– Почекай, жиде! – одповів той.– Ось я раніше поламаю їм всі їхні струменти, щоб не було чим мордувати людей!

Козак кинувся до полиць і почав розкидати й ламати всі єзуїтські приладдя.

Лейба жахливо хапав його за руки, благаючи спинити свої заходи і не губити себе й його, та Чорнота не звертав на нього уваги і, побачивши, що залізні струменти од рук мало псуються, вхопив молот, що ним єзуїти перебивали мученикам маслаки, і почав трощити ним все, що кидалося у очі.

Грюк і брязкання розійшлися по всіх льохах, і якщо ченці й не почули гупання молоту, так тільки через те, що надворі у монастирі стояв під той час такий саме грюк і галас.

Нарешті, Чорнота втомився і покинув молота на превелику радість Лейби.

Взявши тоді до рук свічку, вони вийшли з льоху. За дверима був ще другий, довгий льох з залізними обручами побіля стін.

– Отут, – сказав Лейба, – вони прив’язують тих, кого мають мордувати. Чернеці мені говорили, що останні дні єзуїти покинули вже мордувати схизматиків, бо не мають часу. Тепер вони заманюють хрещених у свій двір хлібом і прямо кидають живих у колодязі або труять їх, як пацюків.

Проминувши ще кільки льохів, Чорнота й Лейба почали підніматися по східні угору і наблизились до тих самих суточок, де козацького полковника було захоплено. З тих суточок, не вважаючи на зачинені двері, чутно було галас і метушню людей.

Лейба загасив свічку і, одчинивши двері, потяг Чорноту у натовп. Той натовп щільною масою сунувся з передмістя до Львова, рятуючись од пожежі, і потяг було за собою й Лейбу з Чорнотою, але останній, наставивши уперед своє могутнє праве плече, почав прокладати собі стежку до хвіртки і хоч над силу, а все-таки продрався уперед і вийшов на повітря до окопів.

Тут перед очима козака розіслалося вогненне море. У передмісті палали сотні стогів сіна, скирти соломи, клуні, кошари, будинки й навіть церкви. Од великого полум’я схопився вихор і, піднімаючи цілі снопи запаленої соломи та оберемки сіна, крутив їх у повітрі і розкидав разом з безліччю іскор на інші будинки.

Долітали ті вогняні факели й сюди, до монастиря єзуїтів, і вони-то й викликали переляк між ченцями.

Мешканці передмістя, міщане, рятуючись од вогню, бігли У Львів так само, як і голуби, що, покинувши свої захоплені вогнем кубла під стріхами, кружляли, осяяні полум’ям, по повітрі над Львовом. Гомін та галасування людей, разом з виттям собак, доповнювали гармидер, і хто був свідком тих подій, не забув уже їх за все своє життя.

Оглядівшись навкруг себе. Чорнота ніде не знайшов Лейби і, гадаючи, що той не мав сили видратись з суточок проти течії людей, пішов сам, і не на місток, а на знайому вже стежку через рівчак, і попрямував до козацького табору.

Через пожежу у передмісті і турботу Хмельницький не спав, і Чорнота, прибувши до нього, мало не до світу розказував йому про все, що бачив і що чув у Львові.

Почувши про те, як ксьондзи й єзуїти мордують у Львові українців і як вигубляють їх, Хмельницький дуже обурився і, стиснувши свої рясні брови докупи, грізно скрикнув:

– Не подарую цього ляхам! Як впустю у місто Перебийноса, так тоді у лядській крові козаки по Львову човнами будуть їздити!

Проте цей вибух гетьманського гніву й почуття помсти продержався у серці його недовго і на прохання Чорноти дозволити йому штурмувати завтра Львів гетьман знову-таки не дав згоди:

– Не бажано мені нічого такого робити, що б навіки розірвало наше єднання з Річчю Посполитою. Жили ми з нею кільки віків, боронячись купно од невірних бусурманів, і, на мою думку, годиться нам жити спільно з поляками й надалі. Покарав я панів та гетьманів польських за їхні кривди, збив їхню пиху, та на тому й скінчити треба. Проти короля я не піду і руйнувати таке славне місто, як Львів, не буду. Аби тільки зрозуміли ляхи, що з нами годиться їм поводитись як з рівними, а не як з бидлом.

– Нічого того, про що ти думаєш, вони не зрозуміють... – одповів Чорнота. – А те, що ти лишиш єзуїтів та кармелітів без кари, вони зрозуміють як твою несилу і гірше не згодяться зректися панування на Україні. Дозволь мені хоч той монастир зруйнувати, де мене хотіли мордувати.

– Ну, нехай буде по-твоєму... – сказав Хмельницький після невеликої мовчанки. – Помстися за себе й за наших замордованих людей. Зруйнуй монастир. Та тільки гляди – у місто не вдирайся, бо не будеш тоді мені приятелем.