Розділ «XVI»

– Твоє щастя, єзуїте!.. Починай! Очі пшеора тепер горіли, як у звіра, що почув свіжу, гарячу кров.

– Одягніть йому на ліву руку рукавицю! – сказав він до ченців.

Один з чернеців зняв з гака довгу, аж по лікоть, залізну рукавицю з голками усередині і, розчиняючи її надвоє, сказав:

– Обидві б заразом краще!

– З правою підождемо, щоб було чим писати листа, – одповів пшеор. – Я все тіло йому пошматую, все знівечу, тільки праве око та праву руку лишу!

Поки єзуїти захожувалися біля козака, Лейба правив своє діло. Як ми вже знаємо, він не хотів губити Чорноту, через якого так розжився, і до того мав на мислі, визволивши його, дістати од нього у подяку ще добрий стовб грошей. Дві сотні злотих знайшли йому двох щирих прихильників між прислужниками пшеора, і він намовив їх вбігти у льох, де починалося мордування Чорноти, і перепинити те мордування, налякавши пшеора, а виходячи з льоху, не замикати дверей. І от у ту саме хвилину, коли чернець-кат хотів надівати козакові залізну рукавицю, двері у льох з грюком розчинилися і на порозі з’явилося двоє ченців:

– Пане пшеоре, горим! Полум’я досягає покрівлі костьолу!

Пшеор зрозумів, що його наказ вже виконано: передмістя горять, і вогонь загрожує монастиреві. Доводилося почекати з кривавим бенкетом.

– Ну, підожди до ранку, запеклий схизматик! – з погрозою сказав він Чорноті і хутко пішов з льоху, гукнувши ченцям вже з-за дверей, щоб вони замкнули в’язня.

Чернеці натовпом побігли за пшеором. Двері грюкнули, залізний засов брязнув, і все у льосі стихло.

Невесела ніч мала бути Чорноті. Доводилося всю ніч сидіти прив’язаному, чекаючи на другий день мордування. Проте козак був байдужий до всього. Він пригадав слова коханої дівчини про те, що вона не хоче бути козачкою, і це полегшало йому звикнути до думки про смерть.

Сумні міркування козака перебило скрипіння біля двері засову. Чутно було, що хтось помалу його одсовує. Згодом двері заскрипіли і одчинилися невеликою щілиною, а у тій щілині Чорнота побачив довгий, закарлючений ніс Лейби та одне з єхидних його очей. Далі, врешті, двері одчинилися, і Лейба вужем проліз у льох.

– Ой бідний пане!.. – почав він, зачиняючи за собою двері. – Чи не зробили вам чого лихого?

– Ти чого, Іудо, прийшов? – з огидою на виду спитав Чорнота.– Сам продав мене єзуїтам, а тепер прикидаєшся, наче шкодуєш?

– Нехай підо мною земля репне! Нехай лопнуть мої очі! Нехай я шабаша не діжду, коли я зрадив у чомусь пана полковника! – клявся Лейба і разом почав розв’язувати Чорноті руки й ноги. – Щоб я зрадив того пана, що зрятував мене од смерті? Скарай мене, Боже! Коли я довідався, що пана захопили єзуїти, я зараз же кинувся додому, забрав усі, які були у мене, гроші і, прибігши сюди, одкупив отих ченців, що вбігли й налякали пшеора і тих, що не замкнули дверей, а засунули тільки засова... Я не пошкодів всього свого, що загорював за свій вік, щоб тільки зрятувати пана Чорноту з біди, бо знаю, що пан не скупий і як повернуться до козацького табору, то перешле мені і всі ці десять тисяч злотих, що я витратив його рятуючи, і ті, що ще маю витратити, тікаючи зараз же з Львова, бо як одшукає мене тепер пшеор, так замордує у цьому самому льосі на смерть за те, що я визволяю свого дорогого пана!

– Чи ти не сказився, христопродавець? – скрикнув Чорнота. – Де я візьму такі гроші?

– Пхе!.. Десять тисяч злотих? Та у пана гетьмана Хмельницького тепер повні кухви золотих дукатів стоять, – так хіба він за життя свого товариша пошкодіє кільки тисяч злотих?

Руки Чорноти були вже розв’язані, і він зараз же одпихнув од себе Лейбу:

– Чого ти тулишся до мого носа своїм смердючим лапсардаком. Геть к бісам! Тепер уже сам розплутаюся! Він хутко розмотав останні мотузки і став на ноги.

– Тепер скоріше виходьмо! – взяв Чорноту за руку Лейба.