Розділ «XVI»

– Ти козацький полковник Іван Чорнота?

– Справді... – одповів Чорнота, – мене хрестили Іваном, а товариство обрало полковником.

– Якщо ти подаси слово поводитись тихо-мирно, так я звелю тебе розв’язати.

Козак похитав головою:

– Того вже я не знаю, як я буду поводитись. Може, пан пшеор лаятиме козацтво або мою віру, так я того не подарую!

– Все одно... – сказав пшеор, – твої змагання були б даремні, бо тут моя влада, моя й сила!

– На те б я не зауважив, що твоя тут влада! – гостро одповів Чорнота. – Ліпше лиши мене зв’язаного.

Пшеор здивовано подивився на гордо підняте чоло козака і почав говорити до нього чемно й лагідно:

– Я чув, що ти маєш шляхетське виховання й освіту і через те став дорадником гетьману Хмельницькому. Я не вчиню тобі нічого лихого і навіть випустю на волю, якщо ти напишеш гетьманові листа про те, що у нас у Львові дуже велика сила і що ти не радиш йому добувати місто.

– Овва! – кепкуючи, сказав Чорнота. – Тобто, щоб я збрехав? Яка тут у вас сила? Я ще вчора добув би вас, коли б гетьман не спинив!

Очі пшеора засвітилися лютим світом і, вдаривши рукою об поручень крісла, він скрикнув:

– Ти повинен написати Хмельницькому те, що я тобі кажу!

– А як я не послухаюсь? – з завзяттям у голосі сказав Чорнота.

– Тоді ти вмреш!

– Роби своє діло, коли твоє щастя! – рішуче одповів полковник. – Козаки не продають своєї честі заради нікчемного животіння, як те зробили легкодухі ляхи під Корсунем та під Пилявою!

Пшеор, гнівний, скочив на ноги:

– О проклятий схизматик! Ти, я бачу, запеклий злодій... Та тільки у мене єсть деякі пособники, що примусять тебе зробити те, чого я схочу. Відчиніть запону! – додав він до ченців.

Чорнота глянув у той бік, куди показував рукою пшеор, і тільки тепер помітив, що у льосі одна стіна була зап’ята запоною. Та запона враз захиталася і розійшлася надвоє, а за нею на полицях, гаках і просто долі виявилося кільки десятків струментів та приладдів задля катування людей. Були тут залізні панчохи, що, розпікши на вогні, одягали людині на ноги; були шила, щоб виколювати очі, десятки всяких жигалів, щоб пекти ними людське тіло; ножі великі й менші, щоб вирізувати з шкури ремінці; гострі клещі, щоб ними виривати з живого тіла шматки м’яса; залізні каптани з гострими цвяшками усередині, щоб надівати їх на людей; крісло з цвяхами на сидінні; колеса, схожі до прялок, щоб ними вимотувати з людей жили, і ще багато такого приладдя, що Чорнота не міг і вгадати, до чого воно.

Защеміло у козацького полковника серце, коли побачив він всі ці струменти, бо розумів, що з них досить було покуштувати одного, щоб уже не жити на світі або лишитись навіки калікою. Хоч він і знав, що гетьман і без його листа не буде добувати Льовова, а проте, не хотів зганьбити себе брехнею і написати такого листа, якого вимагав пшеор.

«Дістався ворогам до рук, то треба загибати», – рішив Чорнота і, вдаючи з себе цілком байдужого до того, що бачив, проказав: