Розділ «Х»

– Так ти ж, вражий жидюго, за те двісті злотих з мене взяв!

– Пхе!.. Двісті злотих!? А інший і гроші б узяв, і полякам на вас виказав! Козаки засміялися:

– Не бісів жид, як викручується!

– І вельможного пана полковника я давно знаю; ще як ви, ваша милость, пане Йване, були простим козаком! Ге! Лейба знає, – у пана добре серце... А тепер я ще панові дам щось таке, що за нього він подарує мені коня – душу мою зрятувати!

– Що ж то ти мені даси? Може, гроші? Так я ж не жидовин, щоб їх узяти.

– Ой!.. Що там гроші! Такому бравому козакові, такому красуню, як пан Іван, та ще й полковникові, хіба потрібні гроші? Йому треба вродливої дівчини... кохання треба... От що. Це тільки нам, бідним жидкам, потрібні гроші!..

– Годі вже брехати! – перебив нетерпляче Чорнота. – Говори, що маєш!

Лейба поліз у глибоченну кишеню свого лапсардака і витяг згорнений учетверо клаптик паперу.

– Це вам цидулка од панни Янушівни!

Чорнота нервово вихопив папірець з руки Лейби, бо йому дуже було неприємно бачити, що цидулка його коханої, той папірець, до котрого вона доторкалася своїми маленькими ручками, була у брудній кишені смердючого жидівського лапсардака.

З каганцем у руках Чорнота пішов до столу і розгорнув папір. Лист був коротенький, написаний по-польському похапцем.

«Мені соромно за батька, – писала Галина, – що він порушив своє слово та примусив і мене до того силою. Моє єдине бажання, щоб якнайскоріше побачитись з тобою, мій любий Іване».

Чорноті стало легко та любо на серці, і, перечитавши цидулку кілька разів, він вдарив рукою по столу і весело гукнув:

– Гей, Лейбо!.. Тягни нам меду... Та гляди – не абиякого, а такого, щоб грав піною, як живий. Ми вип’ємо за мою наречену!

Лейба метнувся кудись і, незважаючи на те, що не запалював собі каганця, скоро з’явився з двома кухлями, а у тих кухлях аж через вінця шумувала піна.

– Поздоров, Боже, вельможним панам пити! – сказав Лейба, кланяючись і ставлячи кухлі на стіл.

– Тепер клич свою Рівку... – сказав Чорнота. – Нехай спряже нам на поход курку та зварить крашанок.

– Ой вай!.. Вельможний пане! Моя жінка й усі діти вже досі у Львові. Вже минув тиждень, як я їх вирядив.

– Ти мені не бреши, христопродавець... а то... Послухай лишень у вікно, що там у місті Перебийніс з своїми козаками виробляє... Гляди, щоб і тобі того не було!

Лейба одчинив вікно, і, почувши з майдану ґвалт і жахливі вигуки, нещасний затрусився всім тілом і кинувся Чорноті до ніг: