Розділ «Х»

– Ой нене... рятуйте мене, пане полковнику! Де ж було лишати тут жінку й дітей, коли тут ріжуть нас, як курчат на шабас... Немає жінки!

– А сам же, іроде, чому не втік разом з жінкою?

– Ой ясновельможний пане! Як же було мені тікати, коли тут саме був добрий заробіток? Такий заробіток, що вже такого, мабуть, і довіку не буде. Тільки кільки тижнів пиячили польські пани й жовніри. Де, пане, точиться кров, там ще більше ллється горілки й котиться грошей!

– Ах, ти, іудина душе! – скрикнув Чорнота. – Що ж тобі з грошей, коли тебе заріжуть, як барана?

– Ой вай... Не кажіть так, мостивий пане! Ви маєте у руці полковничого пернача, щоб мене захистити!..

– Дарма! Од козаків Перебийноса не захистить тепер жида не те що полковничий пернач, а навіть гетьманська булава! Прийшов на вас страшний суд! Чорт надав тобі тут лишатися. Що я тепер маю з тобою робити?

– Дайте, добрий пане, мені коня. Я одягнуся у хлопське вбрання і втечу з міста слідом за поляками.

Чорноті шкода було жида, бо хоч і за гроші, а він часом ставав у пригоді й козакам; до того ж його взагалі вадило од крові неузброєних людей. Через те він нахилився до того, щоб зрятувати Лейбу, а заразом скористуватись з його втечі і переслати листа своїй коханій Галині.

– Добре, – проказав він після мовчанки, – зрятую твою жидівську душу. Та тільки щоб і ти зробив мені за те послугу: догнав би пана Януша і потай од нього передав би панночці Галині листа.

– Зроблю, зроблю, пане! – скрикнув Лейба, цілуючи Чорноті руки і підстрибуючи з радості то на одній, то на другій нозі. – Ой, яка хороша панночка! Ой, яка красуня... Далебі, що перша на всю Україну й на всю Польщу!

Він кинувся до своєї кімнати, одсунув там під ліжком половицю і зник під підлогою, щоб забрати там свої гроші. Чорнота ж тим часом попросив Крицю піти до повку і добути Лейбі коня.

Скоро Лейба повернувся і обережно, мов дитину, постановив у куток на лаву лантушок з грішми, а Чорноті подав паперу й олівця:

– Пишіть, вельможний пане, а я буду лагодитись у дорогу!

З тим він знову зник під широким ліжком своєї Рівки.

Чорнота тим часом писав:

«Проміняста моя зіронько! Квітонько моя запашна, Галочко! Поки живий буду, не зречуся тебе, моє коханнячко й надія. Хоч куди завезе тебе батько, – я скрізь тебе знайду і або виблагаю, або візьму силою, а будеш ти моєю».

Скоро біля корчми стояв кінь, а Лейба, переодягнений селянином, прив’язував поза сідла свій лантушок з грішми.

– Куди ж тебе нечиста сила несе з пейсами та дідівською бородою? – скрикнув Чорнота і, затягши Лейбу знову у хату, заходився одрізувати йому своєю шаблею пейси й бороду.

Лейба аж корчився з жалю за пейсами. Він цілував Чорноті руки і ноги, щоб той лишив його так, як він був, тільки Чорнота, опасуючись уже не тільки за життя Лейби, а й за долю свого листа, попросив Крицю придержати жида і одрізав бідному Лейбі сперше пейси, а далі і всю його довгу скуйовдану бороду.

– От тепер уже тебе й Рівка твоя не пізнає! – жартували козаки, виводячи Лейбу з хати. Лейбі ж було не до жартів: бідний жид аж хитався з горя і, сідаючи на коня, плакав гіркими сльозами.