Розділ «КІМНАТА Ч. 2»

…Пізно він підходив до своєї кімнати. Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя. – Чого ви так пізно? Христя: – Я… так… Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася. Макс просто: – Вас, мабуть, турбує щось? Христя сказала: – Так, турбує. Потім скаржилась:…У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка. Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.

Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто. У неділю вони пішли теж за місто. Вольський казав: – Чудово сьогодні…

Вона: – А завтра? – Що завтра? – Завтра теж буде чудово? – І завтра. – І післязавтра? Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар. Розсміялась: – Ця цинічність мені не подобається. Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів. – Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий. – Агітація! – і скривила обличчя. Виходили до залізниці. Збігли на насип. Вона: – От, дивіться: все далі й далі, а куди – невідомо. Він: – Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція – одна, друга, третя. Вона: – Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо. Він: – На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають – це теж відомо. Йшли на схід – по рейках. Простори кутались у надвечір’я. Вівдя казала: – Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав. – Не всі й вівтарі дивляться на схід… Так-с. Проте і я люблю дивитись на схід. Вівдя замахала руками. – Годі вам! Годі вам! Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.

…Зайшли далеко й мусіли повернути. Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті – до міста. Вівдя махнула рукою: – Прощай, поле! Десь несподівано одкликнулось луною. Припинилась. Задумалась. – Це баба Горпина!

– Яка баба? – спитав Вольський. – Та то так! – засміялась вона. – Була така… баба… чудесна… Вирвала руку й крикнула: – Біжім!

Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові – чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена. Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла. В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». Їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив: – Завжди читати не можна, на легені погано. А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кихикала – тихо й сухо. Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе. Із світла спершу нічого не буде видно, а потім – так собі. Спати не хотілось. Дивилась на книжки й уперто думала про нафту. Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось скучно. Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати. Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивлялась. «Да, воно!» Положила на стіл… І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.

…Десь гавкав собака. Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко. «Невже я молюсь?» Підхопилась: «Кому?» А в голову: «Економічне учення К. Маркса – К. Каутського… Завтра прийдете, одержите… Сьогодні нема!» Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала. Скоро прийшов і Макс. – Мені щось вам треба сказати. Ходімте. Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили. Христя сказала холодно: – Я не піду! Макс захвилювався. Христя ще раз сказала холодно: – Я не піду.

В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява – зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати – останнній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло. – Дивіться, як парує!… Хіба ви не змерзли? – Трішки змерз, – сказав Вольський, запалюючи цигарку. – Ну, то йдіть сідайте біля мене – буде тепліш. Сів. Сказала: – Щільніш. А то положіть руку на плече. Вольський: – Ні, мабуть, не треба. – Чому? – Зайде Макс, а він і так на мене сердиться. З іронією: – А ви боїтесь? Просто: – Ні! Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!… Гу!… Вівдя сказала: – Чого мені сіро? Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра. – А ви візьміть себе в руки. – Ха!… В руки… Спитав: – Не можна? – Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а вино й маленьке несила. – А ви ще раз спробуйте. Сказав серйозно. Вівдя нервово перекосила обличчя: – Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому. Вольський: – Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація. – Так, краще не треба! Вона засміялась. – Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе. – Це та сама Горпина?… – спитав Вольський. – Ні, мабуть, не та, – сказала Вівдя й задумалась. Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки. Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса – де він? А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха його горіли, а в скронях стукало. Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало. Вона знову почала кокетувати. Вольський: – Я так не люблю! – А як ви любите? – і примружила очі. Сказав: – Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете? Вівдя здивовано: – Я од вас хочу? – Так, ви. Сказав уперто й рішуче. Вона: – Це мені подобається. Вольський: – А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе. У Вівді загорілися очі. – Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс? Вольський мовчав. – З умовою, щоб двері не замикати! Добре? Вольський мовчав. Вівдя поспішно почала розстібати пасок і ґудзики на кофточці. Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря. Нарешті вона сказала: – Ну, йдіть, я готова. – Готові? – не повертаючись, спитав Вольський. Вівдя не відповіла. Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов. Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря: – Сво-лоч! Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби. Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс. Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов. Вівдя мовчала.

Праворуч і ліворуч уже не гупало. В гостиниці було тихо.

…А в вікно знову бились сніжинки. Сніжинки…