Розділ «НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ»

…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому…А бунт виріс і положив бритву на горло. Він: – Наталочко! Я йду туди, до них! – Іди, милий. Він пішов і не вернувся: не вертаються – хто в бунт.

…У Сибір на золоті розсипини по Володимирській пройшов каторжник. І не прийшов.

…І знову сни… а може, таємна яв?… Хіба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?

…Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак. У п’ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її. Але не зрозумів. І одійшла друга молодість… А третя ніколи не приходить.

…Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діямантова паморозь. – …Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатинник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові… День за днем, рік за роком – у вічність… (– Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)

…Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев’ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки.

…Азія – не Азія. Провінція – далі, провінція – глибше. Далекий орій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і рожала замети ніч.

…А сосни гудуть – гудуть… – Чого так сосни гудуть. – Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої – азіятський край!

…Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодости.

…Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця. І знову фуга.

…А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра. У школі біженець Стасик. Наталя Миколаївна читає історію: – Поляки гнітили український народ. Дітвора до хлопчиська: – Стасику! А ти ж полячок! – Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі. І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть: – Навіщо ж ви так говорите? – Боже мій, нас так учили в прогімназії. А то ще буває з Богом. Діти: – Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили. І ще: – Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли? – Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.

…Давно це: до Наталі Миколаївни з’їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади. А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху. Вечір. У кімнаті самогонний апарат. Нестір: – Ну, вже завтра об’язательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо. – Купіть, Несторе!

…Налили по рюмці. Випили… Темніє… І знову надворі фуга.

…А сосни гудуть – гудуть… – Чого так сосни гудуть?

…Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої – азіятський край!