Розділ «6»

– Типу того.

– Розповідай. Якщо не секрет, звісно.

– Не секрет. Я одне оповідання його читала. Данило ж не лише журналіст, але й літератор. Типу, як твій друг сім’ї.

– Куди не кинь, усюди творчі особистості, – гмикнув Ярковський.

– Воно не просто оповідання. Цілий винос мозку. Там головний герой – дівчина, яка вірить у карму. А їй просунуті дружбани кажуть, що души грішників відбувають кармічне покарання в тілах комарів, тарганів, мух усяких. А вона в дитинстві вбивала комарів за гроші.

– За гроші?

– Її бабуся таку гру придумала. За кожного вбитого комара давала онучці двадцять п’ять копійок. Тато зробив їй мухобойку і вона ціле літо полювала за комарами. На морозиво заробляла. А коли їй навішали про душі грішників, вона зрозуміла, що завдяки бабці опустила собі карму нижче плінтусу. Типу, вбиваючи комара, вона робила кармічний upgrade тій душі, що в ньому каралась, на всі триста рівнів, а свою кармочку, відповідно, на триста рівнів опускала. Така от біда була в дівчини. І тоді вона вирішила рятувати свою карму через страждання. Пішла на якесь грьобане болото, роздяглась там й віддала себе на поталу комарам. Такий жорсткий хід конем. Далі той Костик детально так описує, як комари її всю обліпили, як встромили в неї свої грєбучі хоботи, як вона вся розпухла від їхніх укусів, як в неї свербіло все. Потім в неї від такого мазохізму конкретні галюни почались. Видіння, прозріння. Вона там усякі благі світи побачила і Брахму на золотому троні і всяку іншу хрєнь. Карочє, цілу ніч вона на тому болоті спокутувала гріхи дитинства, спілкувалась з вищими сутностями, а під ранок прозріла на всю балду і ледь не стала буддою. Вже й трохи світитись почала. Але тут звідкілясь прибігають здичавілі пси, нападають на просвітлену дівчину і згризають її на смерть. Загризають і все. Фініш. Уявляєш сюжетик? Щоб таке написати, треба добре чайником довбанутись. Або круту шмаль вдути.

– То були пси, чи демони в образі псів?

– Демони?

– Ну там ракшаси чи хумени. Нічні нападники.

– Там про демонів нічого не було. Звичайні пси.

– Творчі люди усі з прибабахом, – узагальнив Ярковський. – До речі, добре, що ти мені це розповіла.

– Щось придумав?

– Можливо.

Sаня не стала розпитувати. Вона рушила на кухню й повернулась звідти з горнятком гарячої кави і товстим бутербродом.

– Знаєш, Ярковський, що найбридкіше? – запитала вона, зручно вмощуючись на дивані, й сама відповіла:

– А найбридкіше, Ярковський, те, що десятки людей бачили, як той мудак тягнув мене з кафе і потім вулицею. І всі відвертались. Хоча я верещала як дурна. Виривалась і вересканила на всю вулицю. А вони, суки, відвертались і йшли собі далі…

«А скільки народу бачило, як ту нещасну школярку упирі заштовхували до авта… – згадав Ярковський. – Бачили, відвертались, відтак мовчали. Вони завжди відвертаються. Завжди».