Розділ «13»

Поряд з комином гріються дами. На них оксамитові плаття, палатини з соболиного та лисячого хутра. І золото. Надмір золота – литого, катаного, паяного, плетеного з тоненьких дротів. Зачіски заправлені під золоті сітки, навколо кіс закручені товсті золоті спіралі. Ще більше золота на пальцях, зап’ястках, шиях і поясах.

Тіло підходить до дам. Скривлені посмішки, стримані вітання.

«Аристократки, – розуміє Ярковський. – Зміїне кубло».

Чим більше він дивиться на обличчя золотих шляхтанок, тим більше вони здаються йому знайомими.

Авжеж, це ж обличчя салону Вержо. Ось, у темно-зеленому платті з мереживним жабо – Пелагея. Поряд з нею, облита золотистим атласом і лисячим хутром, сонцесяйна Кімі. Вона розмовляє з Маріанною, затягненою в атласний жупанчик з соболиною оторочкою і смарагдовими ґудзиками. Стара жердина у чорному з сріблом – Маргарита. А та бліда, у небесно-блакитному – Антоніна. Він шукає і не знаходить примадонни, Варвари з Ілоною, Ліни і ректорки.

«На що натякає куля? – розмірковує Ярковський. – Вона підказує, що шукати вбивцю треба серед цих пасажирок? Чи це випадковий підбір акторів? І де їхні чоловіки? У великій залі?»

В одну мить всі навколо перебудовуються. Шляхетні дами, духовенство, слуги, а з ними й тілесна станція синхронно повертаються до входу і згинають спини. Навіть кардинал схиляє дзьобату голову.

До зали входить молода пара. Обидва у білих з золотом камзолах, неосяжних крохмальних жабо та всипаних дорогоцінним камінням поясах. Жінку Ярковський впізнає відразу, обличчя чоловіка йому не знайоме. Королівське подружжя. Барбара-Варвара і… Сигізмунд?

За королівською парою сунуть князі і придворні. Потім у процесії виникає коротка пауза, відтак до малої зали заходить огрядна пані у чорному. Її сиву голову охоплює обруч у вигляді зубчастої корони, всипаної дрібними перлами. Сахневич і Бусурманко в образах похмурих єпископів шанобливо підтримують сиву достойницю за лікті. Обличчя у багатьох з присутніх помітно напружуються. Молоді жінки присідають, вітаючи стару, а залою пробігає передзвін золотих прикрас.

«Королева-мати, – розуміє Ярковський. – Бона Сфорца. Чи не у виконанні колишньої примадонни?»

Він намагається порівняти стару королеву з тими зображеннями Пшеладовської, які бачив в інтернеті, але з обличчям Бони відбувається щось дивне. При намаганні роздивитись детальніше воно наче розфокусовується. Врешті-решт Ярковський припиняє спроби.

З бічних дверей до зали впурхує зграйка молодих служниць у білих платтях. Вони розносять присутнім келихи з вином. Першими найпишніші келихи отримує королівське подружжя. Передавши королеві келих, служниця обертається. Ярковський впізнає в ній відьму з попереднього видіння. Її обличчя усміхнене, а в очах непроглядні тіні. Королева-мати кидає блискавичний погляд на Барбару-Варвару. Та якраз слухає короля, що припав губами до її вушка. Сміється. Ярковському здається, що краєчком ока вона вловлює погляд Бони. Стискає губи. Не відпивши, ставить келих на стіл.

Натомість тілесна станція Ярковського не відмовляє собі у вині. Біля неї з’являється шляхтанка з обличчям Ілони. На її обличчі відчай, підкреслений бузковим оксамитом плаття з величезними буфами і срібними ґудзиками. Ілона ставить свій срібний келих на інкрустовану зеленим оніксом тацю поряд із невеликим золотим келихом матері Сигізмунда.

Краєм ока він бачить єпископа-«Бусурманка». Той з владним виглядом щось говорить високому пану з жезлом, якого еспер кількома хвилинами раніше ідентифікував як розпорядника свята. Той догідливо киває. Поряд зі столом раптом виникає відьма зі жбаном і доливає у всі келихи. Як тільки вона рушає до виходу, кремезний слуга двома руками підхоплює оніксову тацю і несе її до центрального столу, де навколо Сигізмунда і двох королев кружляють вельможні постаті на чолі з кардиналом.

Тілесна станція тим часом потрапляє у чоловіче коло. Навколо неї громадяться фігури воїнів у розшитих шнурами жупанах і шкіряних чересах, за які заткнуті перначі і булави. Вони п’ють, їхня голосна розмова перемежається дзеленчанням келихів. Фігури заважають Ярковському спостерігати за королевами. Між плечами перначників на мить знову виникає обличчя Ілони. Воно вже геть пурпурове, очі злі, буфи вібрують як риб’ячі зябра.

Кричать «Vivat!»

Перначники обертаються в бік королівського подружжя. Монарші особи зливаються у довгому поцілунку. Келихи злітають догори, гучний «Vivat!» ще й ще підноситься до стельових балок замку. Ярковський помічає, що на столі стоїть вже інша таця з келихами. Вона інкрустована бірюзою. Хтось щось шепоче тілу у вухо. Те обертається до входу. Стара королева з єпископами і кількома дамами якраз виходить з малої зали.

Раптом погляд тіла зупиняється на дзеркалі, приєднаному до великого комода. Тепер Ярковський знає, у яке тіло запроторила його куля. Граційна білошкіра жінка з обличчям Ліни Бурис. Червоне із зеленим доміно, атласне плаття з тісним корсетом, висока зачіска зі срібною діадемою і кольоровими перами.

А ще у дзеркалі видно, як відпиває з келиха молода королева. Ярковський може поклястись, що келих цей не золотий, а срібний.

У залу вривається недоречний вібруючий звук. Еспер розуміє, що петля зрушилась, що ще мить – і він повернеться до нічного потягу.