Україна була однією з перших країн світу, в якій ще на початку XIX ст., з поширенням ідеї наукової археології, почали відкриватися колекційні археологічні музеї. Перші археологічні розкопки охопили територію Криму (античні міста та царські скіфські кургани). Найцінніші знахідки з них вивозилися в столицю Російської імперії, більшість із скарбів кримської землі так і залишилася у складі фондів московських і петербурзьких музеїв. Проте значна частина менш цінних археологічних пам'яток залишалася в Україні, тож постало питання про їх організоване збереження й музеєфікацію. На початку 1800-х років був створений археологічний музей у Миколаєві, 1811 р. – у Феодосії, 1825 р. – в Одесі, 1826 р. – у Керчі.
Рис. 1.6. Наскельний рельєф на камені, с. Буша (Ямпільський р-н, Вінницька обл.)
Створенню мережі археологічних музеїв посприяла діяльність наукових товариств, які проводили розкопки, вивчали, систематизували, каталогізували знахідки та формували археологічні колекції. Зокрема, зусиллями громадських діячів у 1839 р. створений Музей Одеського товариства історії і старожитностей.
Істотно розширилася мережа археологічних музеїв України у другій половині XIX ст., що було пов'язано з остаточним становленням археологічної науки, принципів проведення розкопок, виробленням методів наукового дослідження пам'яток і уніфікованих прийомів їх систематизації. Набула популярності в цей час ідея організації археологічних музеїв при університетах.
Нова хвиля масового зацікавлення археологією та проведення систематичного наукового вивчення вітчизняної археологічної спадщини припала на 1960 –1970-ті роки.
У цей період були вироблені сучасні методики консервації і реставрації археологічних пам'яток, а також набула поширення прогресивна ідея створення археологічних музеїв нового типу: музеїв-заповідників та музеїв просто неба. Завдяки цьому у 1970-ті роки створено унікальні археологічні музеї-заповідники: Херсонеський, Керченський, Судацький у Криму, "Ольвія" у Миколаївській обл. та ін. По суті, тільки завдячуючи діяльності (а нерідко й самопожертві) радянських археологів у 1960 –1970-х роках у сфері музеєфікації археологічних комплексів були виявлені і врятовані унікальні пам'ятки археології.
На початку XXI ст. найбільші історико-археологічні музеї України з унікально багатими експозиціями функціонують в Одесі (Археологічний музей НАН України, 150 тис. експонатів), Севастополі (Херсонеський національний історико-археологічний заповідник), Керчі (Державний історико-культурний заповідник) та Дніпропетровську.
Етнографічні музеї – це значно поширений в Україні вид музеїв історичного профілю, що збирають, зберігають, вивчають та експонують етнографічні колекції, які знайомлять сучасників із процесами етногенезу, побутом і культурою різних етнічних спільнот та історичних періодів.
Ідея створення окремих етнографічних музеїв в Європі поширилася у першій половині XIX ст. з відокремленням із антропології етнографії як окремої наукової дисципліни, становленням її об'єкта, предмета, принципів і методології досліджень. Потреба у камеральному вивченні та систематизації фактологічних етнографічних матеріалів спонукала науковців до колекціонування та подальшої музеєфікації етнографічних пам'яток. Хоча окремі світові музейні центри етнології, як-от Музей антропології й етнографії ім. Петра Великого у м. Санкт-Петербурзі, що веде свою історію з Кунсткамери російського царя Петра Першого, постали ще на межі XVII –XVIII ст.
Значну роль у формуванні національної мережі етнографічних музеїв відіграли міжнародні антропологічні та етнографічні виставки і з'їзди XIX ст. З другої половини XIX ст. актуальним і навіть модним стало створювати етнографічні кабінети чи невеликі музеї в університетах, етнографічні відділи – в музеях наукових товариств, крайових музеях та ін.
Більшість сучасних етнографічних музеїв нашої країни репрезентують відвідувачам тематичні експозиції традиційної культури українського народу (ужитково-побутові й мистецькі предмети XVIII – початку XX ст.) та її локальних варіантів, зібраних з усіх етнографічних земель України (Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Буковина, низинне Закарпаття, Західне і Східне Поділля, Волинь і Центрально-Східне Полісся, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина (рис. 1.7), Донеччина, Надчорномор'я).
Класичні етнографічні музеї України були створені як колекційні музеї, що проводять етнографічні експедиції, збирають, систематизують та експонують етнографічні колекції із речових пам'яток матеріальної культури. їхні експозиції будуються головним чином на речових джерелах; вони відтворюють середовище проживання людини, її повсякденний побут, культурні смаки. Відтворення репрезентативних елементів побуту визначеної епохи і соціальної групи (селяни, міщани, інтелігенція) сьогодні входить у завдання багатьох етнографічних музеїв країни. Так, з кінця 1990-х років окремі етнографічні музеї країни активно комплектують фонди з міської етнографії і побуту городян (див. нижче, напр., Одеський музей приватних колекцій). В наші дні з'явилися дедалі нові приватні етнографічні музеї.
Рис. 1.7. Найбільш автентичний живий етнографічний музей-агрооселя України – "Хата Савки" на Слобожанщині, в якій відвідувач може мешкати і харчуватися стравами народної української кухні, займатися польовими роботами й пізнавати народні ремесла (ковальство, чинбарство, ткацтво) як агротурист
Експозиційно найбагатші й найколоритніші етнографічні музеї колекційного типу географічно тяжіють до західних областей держави. Серед них не можна не згадати, зокрема, Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського і Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини на Івано-Франківщині, Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАНУ у Львові, Національний музей у Львові, Істори- ко-етнографічний музей "Бойківщина" у Самборі Львівської області, музеї "Сріберна Земля" у с. Грушовому Тячівського району та "Лемківська садиба" у с. Зарічеві Перечинського району на Закарпатті.
Отож, констатуємо зародження й географічне поширення нової тенденції: у гірських районах Українських Карпат виникає нова перспективна форма етнографічного музею – сільські етномузеї ансамблево анімаційного типу, що зберігають та демонструють туристам традиційні форми матеріальної культури гірських мешканців безпосередньо в середовищі побутування гуцулів, бойків та лемків [47].
Один з найхарактерніших прикладів організації таких "живих музеїв" – самодіяльний музей Довбуша в с. Космачі (рис. 1.8).
Рис. 1.8. Самодіяльний музей ватажка карпатських опришків Олекси Довбуша та його власник у традиційному гуцульському вбранні й зі стародавньою опришківською зброєю (фото В. Мороза)
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Музеєзнавство» автора Рутинський М.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розглянемо коротко основні профілі музеїв.“ на сторінці 2. Приємного читання.
