Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

І це не дивно: як свідчать палеоантропологічні матеріали, в сусідніх районах з австричною прабатьківщиною, в Індокитаї та Індонезії, в добу палеоліту й частково мезоліту мешкали австралоїдні групи, що проникали в північні райони.

Нині австралоїди розмовляють так званими папуаськими та австралійськими мовами. Сліди прамови, якою розмовляла індотихоокеанська етногенетична спільнота, помітні в андаманських, тасманійських і деяких папуаських мовах.

Існує гіпотеза про єдність америндської макросім’ї та америндської раси (хоч деякі антропологи вважають аме-риканоїдів однією з гілок монголоїдної раси).

Складнішим є питання генетичного співвідношення з мовними групами негроїдної раси. Негроїди розмовляють мовами, часом досить відмінними одна від одної, причому їхня класифікація є вельми дискусійною. Якщо не брати до уваги чадців (про причини невідповідності між мовною й расовою належністю яких говорилося вище), расово чисті негроїди говорять тепер мовами двох макросімей: конго-сахарської та койсанської. Впевнено відповісти, яка з цих макросімей має відношення до прамови негроїдів, учені поки що не можуть. Але якщо буде науково доведено генетичний зв’язок конго-сахарських мов з афроазійськими, доведеться співвіднести негроїдів тільки з койсанськими мовами.

Тобто з найбільших етномовних спільнот Землі п’ять безсумнівно пов’язані генетичним корінням із певними людськими расами: ностратична й афроазійська — з європеоїдами, америндська — з американоїдами, індотихо-океанська — з австралоїдами, койсанська — з негроїдами. Расова належність носіїв синокавказької та австричної прамов спірна, вчені умовно припускають, що вони були відповідно європеоїдами й монголоїдами.

Отже, ностратична теорія робить великий внесок у розуміння перебігу формування й дивергенції прамов і пов’язаного з ними етногенезу, який став основним куль-туротворчим процесом ранньої землеробської культури. В цей же період закладені підвалини ще багатьох культурних надбань, що значно прискорили культурну еволюцію та перехід до цивілізації. Величезний стрибок у розвитку культури, особливо на початкових її етапах, зумовило виникнення писемності, яка, фіксуючи розвиток культури у часі і просторі, робить її досягнення незворотними. Писемність також залежить від рівня розвитку мови, за якою стоїть певний обсяг соціальної інформації. Коли ця інформація сягає певної кількості, вона об’єктивно сприяє виникненню способів її фіксації.

Розвиток писемності — необхідна умова переходу до цивілізації. За цим фактом стоїть якість соціально-культурного розвитку людства, а не лише наявність графічного засобу фіксування інформації. Писемність пройшла досить довгий шлях розвитку, мала своєрідні форми, наприклад, вузликове письмо індіанців або клинопис ассирійців, але є певна закономірність у розвитку способів фіксування інформації.

Наука знає три головних типи письма, що історично змінюють один одного (маються на увазі не окремі мови, а весь процес мовного розвитку в цілому) — піктографію, ідеографію й фонографію.

Піктографія (від лат. ріСи — розмальований і грец. урафю — пишу) — це письмо, знаки якого (піктограми) мають вигляд схематичних малюнків, що наочно зображають предмети і явища дійсності (людей, птахів, дерева, хижі тощо).

Ідеографія. Цей термін (від грец. ібєа — поняття, урафю — пишу) частіше замінюється терміном «логографія» (від грец. Хоуо^ — слово, урафю — пишу). Знаки ідеографічного письма називаються ідеограмами (логограмами).

Якщо піктограма зображає предмет, то ідеограма позначає зміст, суть слова. Ідеограма не обов’язково має нагадувати про якийсь предмет своєю схожістю з ним, вона є умовним знаком слова. Щоб уявити собі сутність ідеограм (логограм) виразніше, можна послатися на сучасні цифри і арифметичні знаки. Вони є досить досконалими ідеограмами, адже жодна з них нічим не нагадує позначений ними «предмет».

Різновидом ідеографії є так звана ієрогліфіка, що нею послугувались у Давньому Єгипті, тепер — у країнах Сходу. Ієрогліфи (від грец. шро^ — священний і уХифп — вирізьблене зображення) — це ідеографічні знаки, в написах яких зберігається деяка, скоріше символічна, подібність із предметом. Наприклад, у єгипетському письмі схематичне зображення ноги означало «йти», коло з крапкою всередині — «сонце», схематичний малюнок птаха — «летіти» тощо. Ідеографія виявилася досить стійкою системою письма, й у деяких народів існує й досі (наприклад, китайське письмо).

Фонографія. Знаки фонографічного (від грец. фю^п — голос, урафю — пишу) письма (фонограми) означають звукові елементи слова, тобто склади або звуки (фонеми). В залежності від цього слід розрізняти два різновиди фонографії — складове письмо (наприклад індійське) і бук-вене (наприклад українське).

Фонографія має очевидні переваги перед ідеографією, а тим більше перед піктографією. Добре розвинена ідеографічна система письма складається звичайно з декількох десятків тисяч знаків. Сучасні розвинуті фонографічні системи письма налічують усього кілька десятків знаків (букв). Отже, людина потребує для засвоєння грамоти набагато менше сил і часу. Саме народи з фонографічною системою письма досягли високого рівня письменності населення ще за давніх часів.

Утім, жоден тип письма не використовується в «чистому» вигляді. Піктографія має зачатки ідеографії, ідеографія зберігає численні сліди піктографії й має елементи фонографії. Фонографія поєднується у письмових текстах з ідеограмами — цифрами, математичними знаками, символікою хімії й фізики, доповнюється схемами, малюнками тощо.

Найдавніші системи письма були піктографічними, ідеографічними й ієрогліфічними. Перше буквено-звукове письмо створили фінікійці у ХІІ—Х століттях до нашої ери. Його знаки (букви) означали окремі звуки фінікійських слів, причому позначалися тільки приголосні. Фінікійці знали алфавіт, тобто букви були розташовані в певному порядку. Букв було двадцять дві й вони мали свої назви.

Відомі три гіпотези про виникнення фінікійського письма — єгипетська, ассиро-вавилонська й крито-мі-кенська. Тобто фінікійське письмо розвинулося внаслідок удосконалення досить розвинутих і поширених систем письма стародавнього світу. Деякі вчені дотримуються думки про самостійне виникнення фінікійського письма. Найдоказовішою поки що є гіпотеза, яка пов’язує фінікійське письмо з єгипетським.

Із фінікійського письма через арамейське походить письмо єврейське, іранське, сирійське, арабське. Те саме джерело й у найрозвинутішого й найпоширенішого давньогрецького письма (УШ—’УП ст. до н. е.). Давньогрецьке письмо мало 24 букви для означення звуків (17 приголосних і 7 голосних), що відповідали фонетичній системі давньогрецької мови. Греки почали писати не лише справа наліво, а й зліва направо, змінюючи напрямок через кожний рядок. Такий спосіб письма називався у греків бустрофедон (від грец. рби^ — бик і стхрєфю — повертаю, тобто поворот борозни, коли ореться земля).

Давньогрецьке письмо стало основою всіх західних алфавітів. На грецькій основі в Давньому Римі склалося латинське письмо, яке використовується національними мовами багатьох європейських народів. У ХІХ—ХХ століттях на латинській основі створені алфавіти багатьох народів усіх частин світу (зокрема народів Африки). На грецькій основі виникла також кирилиця, на якій базувалися алфавіти багатьох слов’янських мов.

Крім зачатків писемності, в культурі раннього землеробства закладені підвалини ще багатьох культурних досягнень. Передовсім це стосується вдосконалення засобів праці. Землеробство спочатку було мотижним, і лише в У—ІУ тисячоліттях до нашої ери, після приручення великої рогатої худоби, — плужним. Для виготовлення плугів спершу використовували шліфований камінь, а потім вони були бронзові або мали бронзові наконечники. З’являється архітектура — глиняні й дерев’яні споруди (житло й культові приміщення). Поступово, зі збільшенням щільності населення, в деяких регіонах світу виникають міські поселення. Цьому сприяло освоєння гончарного ремесла (винахід гончарного круга відносять до У—ІУ тис. до н. е.), розвиток ремесел і торгівлі, а також необхідність захисту від ворогів. Одне з найдавніших міст — Єрихон (VII тис. до н. е.) на Близькому Сході з його стінами й вежами, навколишніми сільськогосподарськими угіддями й трьома тисячами жителів, стало величним творінням свого часу; проте його, як і інші міста й селища в період ранньої землеробської культури, доводилося знову й знову відбудовувати з руїн. Підвищення ефективності сільського господарства супроводжувалося зростанням насильства. Це ставало головним джерелом привласнення додаткового продукту. Єдність, рівність, характерні для відносин усередині землеробської общини й засновані на внутрішньосімейних зв’язках, поступово зникали. Відтепер соціальні відносини визначалися владою правителів окремих поселень і міст. Для них уже характерні особливості, властиві цивілізації — фіксовані території і постійна централізована влада.