Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Очевидно, він проводив чимало часу на їхній території. Крім того, він, як чоловік, що пройшов ініціацію, був зобов’язаний брати участь в обрядах, пов’язаних зі священними (тотемічними[41]) місцями, розташованими на землі його локальної групи. Навіть якщо ці обряди проводилися нерегулярно, все одно вони сприяли поверненню аборигена та його сім’ї на власну землю, бодай на деякий час, без конечної господарської потреби.

Попри патрилокальність первісного суспільства, що підтримувалася прив’язаністю чоловіків до священних місць, виробнича група в деякі пори року могла виявитися переважно матрилокальною. Це пов’язано з тим, що рід скоріше виконував функцію соціально-регулятивної інституції. Належність до роду визначає світогляд і поведінку людини, її нормативно закріплені відносини з іншими людьми, зокрема, вказує, з ким можна одружитися, тобто конструює спільноту, в якій протікає реальне повсякденне життя. Ця спільнота дістала назву первісної общини (або виробничої групи), що підкреслює її роль як головної виробничої одиниці первісного суспільства. Общини збирачів і мисливців мають універсальні риси: вони складаються з родин і в певну пору року, в залежності від умов господарської діяльності, розпадаються на невеликі групи сімей, або господарські групи. Крім того, для виконання одночасних завдань (війни, мисливства, збирання) общини виділяють зі свого середовища цільові групи з чоловіків або жінок. Будучи відносно стабільною інституцією, община водночас є сукупністю рухомих, мінливих за складом і розміром господарських груп. Залежно від пори року господарські групи розпорошуються територією общини, щоб потім знову об’єднатися.

Община поєднує дві протилежні тенденції — стабільність і стійкість, з одного боку, мінливість й нестійкість — з іншого. Це робить її гнучким соціальним утворенням, здатним перебудовуватись у відповідності зі змінами в природному середовищі, в демографічній ситуації, й насамперед у зв’язку з вимогами господарської діяльності. Саме пластичність і адаптивність общинної структури, головного виробничого механізму первісного суспільства, дали змогу первісному людству витримати найнесприятливіші кліматичні умови й заселити континенти. В цьому — одне з головних джерел стійкості й життєздатності первіснообщинного ладу. Названі властивості й зробили общину провідною його формою. При цьому слід пам’ятати, що землеробська община, котра прийде на зміну общині мисливців і збирачів, відрізнятиметься від неї. Провідне становище чоловіка в економіці суспільства збирачів і мисливців та провідне значення патрилінійності й патрилокальності їхніх общин зумовили й вищий соціальний статус чоловіка стосовно жінки в первісному суспільстві.

Життя людей первісної культури, тепер досить різнобічно вивчене етнографами, археологами та антропологами, виявилося зовсім не таким примітивним і бідним. Сучасну людину вражає багатство, різноманітність і насиченість суспільного й духовного життя людей кам’яного віку. За зовнішньою відсталістю відкрилося багатство й матеріальної культури, й духовного світу, найскладніші системи спорідненості й непроста, хоч і відповідна первісному укладові, соціальна організація, безмежне різноманіття обрядів, вірувань, міфів, сюжетів і форм образотворчого мистецтва, інших виявів народної творчості.

Матеріальну культуру збирачів і мисливців здебільшого характеризує використання кам’яних знарядь праці. Найдавніші з них — рубила з уламків каменю різних порід: кременю, кварциту, обсидіану, сланцю, що часто зустрічаються в природі й легко розщеплюються. Найхарактернішими були ручні рубила із загостреною нижньою частиною й широкою верхньою, на яку спиралася долоня під час роботи, а також скребла. Деякі кам’яні знаряддя застосовувалися безпосередньо для здобування їжі й були більш спеціалізованими. Але здебільшого з їхньою допомогою виготовляли знаряддя з дерева, кістки й інших органічних матеріалів, а вже ті використовувались у господарстві. Форма кам’яного виробу й техніка обробки каменю позначає етапи культурного розвитку людства.

У цей же період винайдені спис, до якого стали прикріпляти кам’яний наконечник, списометалка, лук і стріли, бумеранг, риболовецькі снасті, палиці-копачки й домашній посуд, що його виготовляли з плодів і деревини. Аборигени Австралії, Амазонки вміють виготовляти довбані човни, які використовують для рибальства та мандрівок водою на великі відстані.

Місця перебування людей цієї епохи називають стоянками, стійбищами, поселеннями. Поселення бувають різних типів: довгочасні, короткочасні, базові. Вони розташовувались як під відкритим небом, так і в печерах. Споруджувати будівлі (здебільшого конусні курені) людина почала ще в ашельську епоху, і вже з цього часу починає створювати штучний (соціальний) простір, що поряд із фізичним становить середовище, в якому протікає життя людини. Житлові помешкання, місця добування каменю, майстерні для виготовлення знарядь праці, маршрути сезонних міграцій, межі територій окремих виробничих груп, родові святилища — ознаки соціального простору, які поряд із природним простором — річками й горами, степами й лісами, пустелями й морями вже на ранніх стадіях культури зумовлюють специфіку людського життя, пов’язують саму здатність до життя з освоєнням соціального простору, поступово віддаляючи його від природного, аж до створення в наш час штучного, урбанізованого середовища, де не залишилося місця природі.

Соціальна структура суспільства збирачів та мисливців, хоч і визначена природними умовами, набуває дедалі чіткіших соціальних характеристик. Статевий поділ має не лише біологічний, а й соціальний зміст, оскільки жінки посідають особливе місце в суспільному виробництві: вони займаються виключно збиранням, домашнім господарством і вихованням дітей. Віковий поділ також великою мірою позначається на суспільному поділі праці: діти навчаються, допомагаючи дорослим — головній виробничій силі, старі навчають молодь, виконують функції хранителів знань і традицій, беруть участь у вирішенні суспільних справ.

Людське життя було недовготривалим, отож старих людей було мало. А потреба відтворювати багатство культури, не маючи писемності чи інших способів фіксації минулого, змушувала змалку навчати дітей, міцно карбуючи в їхній свідомості головні знання й навички. Тільки вплив якогось зовнішнього чинника (природної катастрофи, завоювання) міг зруйнувати цю спадкоємність.

Такий тип культури, де діти вчаться у своїх попередників, де існує безумовність культурних цінностей, і який притаманний примітивним суспільствам (передусім тим, що залишилися на стадії культури збирання й полювання) називають постфігуративним, або традиційним. Саме влада традиції зумовила його незмінне існування впродовж тисячоліть, забезпечила збереження культурних надбань і можливість культурної еволюції, що відбувається завдяки кількісному накопиченню культурних винаходів.

Духовна культура збирачів і мисливців має синкретичний характер. Як результат пізнання світу на основі примітивного способу виробництва, вона водночас вражає багатством образів і значень, що розвинуться потім у багатство духовної культури цивілізації — мистецтво й релігію, науку й мораль, міф і фольклор.

Поряд зі знаряддями праці культура збирання й полювання залишила нам зразки образотворчого мистецтва. Найвідоміші скарбниці палеолітичного живопису — печера Ласко в південно-західній Франції, Альтамірська печера на півночі Іспанії та Капова печера на Нижньому Уралі. Для печерного живопису характерними є поліхромні малюнки бізонів, оленів, коней, биків, носорогів. Їм притаманна майстерність, реалістичність, уміння передати прикметну рису певного виду тварин: могутність бізона й бика, стрункість оленя, спокійну ходу носорога. А людина зображується схематично, невміло — мабуть, ще не привертає уваги художника. Трохи раніше з’являються скульптурні зображення жінки, так звані «палеолітичні венери». Їхні обличчя лише схематично окреслені, інші частини тіла відтворені дуже конкретно й різко перебільшені. В цей же період з’являються елементи орнаменту на знаряддях праці, окремі геометричні штрихи, фігури. Зрозуміло, що первісне мистецтво (а це, крім образотворчого, музичне — танець, спів) мало й практичне значення, обрядове чи магічне, але сама здатність до нього і спроможність створити складний духовний образ за допомогою обмежених матеріальних засобів указують на високий рівень інтелектуальних здібностей людини.

Первісна культура не має розвиненої релігійної системи, але людська свідомість уже створює складні уявлення, які закладають підвалини релігійної свідомості: магію, фетишизм, анімізм, тотемізм.

Магія (від лат. magia — чаклунство) — віра в надприродну можливість впливу практичної дії людини на об’єктивну дійсність, спричинена самою практичною змогою людини змінювати дійсність. Але оскільки на ранніх етапах історії ця можливість обмежена, людина доповнює її уявною, надприродною дією. Магія присутня в танці, що передує полюванню, в шептанні знахарки, що виганяє хворобу з тіла хворого, в обряді хрещення водою, яка очищає від гріхів. У житті первісного мисливця майже не було такої сфери діяльності, яка б не доповнювалася й магічними діями.

Фетишизм (від fetico — зроблений) — віра в надприродні властивості матеріальних речей. Найпоширеніша форма фетишизму — носіння амулетів, що оберігають людину від лиха й поганого, надприродного впливу. В пізніших релігіях фетишизм перетворився на поклоніння священним книгам (Біблії, Корану) та священним предметам. Фетишами є перші культові споруди.

Анімізм (від лат. anima — душа) виникає як усвідомлення людиною специфіки внутрішнього духовного світу, що й дістає назву «душа», «дух». Виникають уявлення про безсмертя душі й про можливість існування її окремо від тіла, про що свідчить поява обряду поховання людини. Саме анімізм згодом переростає в ідеї духа, божества, бога. Анімізм поширюється також на тварин, рослини й узагалі на природний світ: кожне явище, кожен предмет наділено душею.

З анімізмом пов’язане виникнення тотемізму (від північноамериканського «от-тотем» — його рід), віри в існування прабатька окремого роду людини — певної тварини, рослини тощо. У розвиненій формі тотемізм існував у північноамериканських індіанців, коли європейці колонізували Америку.

У збирачів і мисливців релігійний культ ще не має самостійного значення, а органічно включений в обряди, які супроводжують найважливіші події життя людей. Тому це суспільство не мало професійних служителів культу, хоч деяка перевага в його виконанні належала чоловікам.

Найважливіший серед них — обряд ініціації, посвяти в дорослі. Це особливе навчання юнаків вимагало засвоєння трудових навичок, позитивних знань, знайомства з родовими звичаями, таємницями, віруваннями, піснями, танцями. Закінчувалась ініціація іспитом на витримку. Юнакам завдавали ран, вибивали передні зуби, виривали нігті, клали на багаття й таке інше. Ті, що пройшли ініціацію, вважалися дорослими й підготовленими до тяжкого життя дорослих. Ініціація також готувала молодь до шлюбних стосунків. Чоловічі будівлі, де проводилося навчання й передавалися таємниці обрядів, ставали місцем спілкування чоловіків, де вони проводили вільний час. На основі цих спілкувань розвинулися чоловічі союзи, в яких зосереджувалася суспільна влада. Потім вони перетворилися на орган встановлення влади племінної верхівки.

Культура збирання й полювання мала у своєму надбанні чимало позитивного знання, яке здобувалося внаслідок спостережень за природою та практичною діяльністю людини. Це, передусім, знання тварин і рослин, природних явищ, астрономічні знання, а також створення календаря, вміння рахувати, піктографічне письмо, елементи медицини.