Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

6) Китайсько-тибетська сім’я мов посідає друге місце за кількістю людей, що розмовляють ними. Ця сім’я об’єднує дві гілки мов — китайську, або хань, і дунганську, або хуей, та тибето-бірманські (бірманську, тибетську).

7) Австронезійська сім’я мов налічує понад 150 мов, що поділяються на чотири великі гілки — індонезійську, полінезійську, меланезійську й мікронезійську. Австронезійська сім’я мов (індонезійська, яванська, сунданська, мальгаська, гавайська, фіджі та ін.) посідає третє місце за кількістю людей, що розмовляють нею. Це населення численних островів і півостровів Південно-Східної Азії.

8) Папуаська сім’я мов об’єднує мови, якими розмовляє населення Нової Гвінеї, Соломонових островів. Вони генеалогічно неоднотипні, тобто говорити про сім’ю мов папуа можна лише умовно.

Крім названих, відомі інші, менш розгалужені сім’ї мов — чукотсько-камчатська, дравидійська, тайська, ес-кімосо-алеутська та ін.

Мови аборигенів Нового Світу (Північної та Південної Америки) розпадаються на багато сімей індіанських мов, досить різноманітних типологічно. Вочевидь, їх генезис відбувався уже в Новому Світі, під час розселення на континенті нащадків порівняно невеликої групи перших переселенців, які потрапили сюди в період верхнього палеоліту, десь понад 15 тисяч років тому. Простежити на докорінному матеріалі спорідненість мов Нового й Старого Світу вже неможливо, а деяку структурну схожість можна пояснити випадковою конвергенцією.

Попри те, що америндські мови справді дуже різноманітні, багато з них все-таки мають і деяку схожість. Не випадково етнолінгвісти вже давно ставлять питання про наявність у далекій давнині америндської етномовної єдності. Про віддалену спорідненість усіх індіанських мов писав іще у двадцяті роки італійський лінгвіст А. Тромбетті. Ще один визначний мовознавець, М. Сводеш, вважав, що близько 15—20 тисяч років тому пращури американських індіанців могли розмовляти на діалектах однієї спільної мови. Очевидно, ідея про америндську єдність слушна. Водночас деякі індіанські мови пов’язані, ймовірно, з пізнішими мігрантами з Азії.

Генеалогічний опис дає змогу простежити виникнення й розвиток мови, а отже, її носія — етносу, народу. Проте загальна картина розвитку мови й етногенезу далека від завершення. І не тому, що частина мов і діалектів недосить вивчені. Багато мов, у тому числі й добре відомих науці, не піддаються класифікації. Це стосується японської та корейської, погано простежуються споріднені зв’язки албанської, грецької, вірменської мов. Нові наукові теорії дають змогу з нових позицій підійти до розв’язання цієї проблеми.

Зупинимося на проблемі появи мови як найважливішого феномену культури. З початком трудової діяльності мова була так само необхідна людині, як і засоби праці, й удосконалюватися вони мали одночасно. Але наука може вивчати або живі мови, або ті, що залишили письмові пам’ятки. Всі ці мови сформувалися в історичний період, починаючи з мезоліту. При всьому розмаїтті відомих мов усі вони мають певний набір загальних рис. Можна допустити, що ці риси притаманні й тим прамовам, якими коли-небудь розмовляв Homo sapiens, бо вони однаковою мірою властиві мовам високорозвинених суспільств і мовам первісних племен, тобто відображають загальні особливості мислення людини. Всі мови світу розрізняють іменні й дієслівні функції слова, суб’єкт і об’єкт дії, суб’єкт і предикат. Усі мови світу здатні будувати складнорозгалужені сурядні та підрядні речення, за допомогою яких можна висловити найскладнішу думку, попередньо домовившись про терміни, тобто при наявності відповідної лексики.

Зрозуміло, що появі мов такого довершеного типу мала передувати складна й довга еволюція. Первинним етапом звукової мови могло бути її існування у формі окремих «слів», тобто звукових сигналів, які ще не об’єднувались у синтагматичні[43] сполуки. Наступним і вирішальним кроком у її розвитку мусило стати опанування вільним групуванням «слів-сигналів» у парні синтагматичні сполуки, від яких уже легше перейти до розгорнутих речень. Різниця в мові — це різниця в правилах оформлення синтагматичних сполук і побудові речень. На етапі, коли не було цих правил, не було й різниці. На рівні примітивної культури, в зачатках мовної діяльності ще не склалися комплекси різниць, між якими можна провести чіткі кордони в просторі.

Сучасна лінгвістика, яка вивчає такі синтагматичні основи мов, досить упевнено доводить, що більшість сучасних мов має спільне походження.

Так звана «ностратична» теорія, яку висунув 1903 року данський учений Холгер Педерсон і розвинув потім радянський учений В. М. Ілліч-Світич, дає змогу в загальних рисах відтворити етногенез на основі вивчення спорідненості мов за походженням і зв’язком деяких прамов із расовими популяціями людини.

X. Педерсон навів деякі аргументи про віддалену спорідненість між індоєвропейськими, семіто-хамітськими та урало-алтайськими мовами, їх він у сукупності назвав ностратичними (від лат. noster — наш). Ілліч-Світич далеко розширив рамки ностратичної макросім’ї, включивши до неї картвельські й дравідійські мови, до того ж він увів до алтайських корейську мову. В результаті постійних досліджень у цій галузі рамки ностратичної макросім’ї ще більше розширилися. Тепер до неї відносять японську (до алтайської сім’ї — в одній групі з корейською), юкагирську (можливо, до уральської сім’ї) та ескімосько-алеутські мови.

Тобто переважна більшість мов Північної Євразії і Північної Африки належать до величезної ностратичної макросім’ї. Після великих географічних відкриттів та інтенсивних міграцій із Європи до Америки, Австралії та Океанії одна з сімей ностратичних мов — індоєвропейська — дуже поширилася також і в цих частинах світу. Нині мовами ностратичної макросім’ї говорить 61% усього населення світу, в тому числі мовами індоєвропейської сім’ї — 45%, афроазійської (семіто-хамітської) — 5%, дравідійської — 4%, алтайської — 6% (у тому числі японської — 3% й корейської — 1%), уральської — 0,5%, карт-вельської — 0,1%.

Коли ж розпалась етнолінгвістична спільнота, що дала початок сім’ям, мовами яких тепер розмовляють понад 3/5 всього людства? Дані глотохронологічного аналізу да-ють підстави припустити, що дивергенція (розпад) ност-ратичної етнолінгвістичної єдності відбулася 15—11 тисяч років до нашої ери.

Багато хто з прихильників ностратичної теорії вважає, що регіоном, де сформувалась, а згодом розпалася ност-ратична етномовна єдність, була Південно-Західна Азія (під час своєї дивергенції ця спільнота, імовірно, сягала й деяких сусідніх областей).

Час і місце початку неолітичної революції й початку поширення ностратичних мов загалом збігаються. Можна припустити, що стародавні землероби й скотарі Переднього Сходу розмовляли саме праностратичними діалектами. Услід за освоєнням продуктивного господарювання почалося його лавиноподібне поширення, що привело до безпосереднього розселення носіїв нового господарського типу (отже й носіїв ностратичних мов) і до поширення нових культурних досягнень разом зі словами, що їх позначають. Ностратичні мови швидко охопили чималий ареал.

Досить великий інтерес викликає зв’язок мовних і расових спільнот. Він якраз і поставлений у рамках ностратич-ної теорії. Адже мовами ностратичної сім’ї нині розмовляють народи різних рас: європеоїди, негроїди, монголоїди. Проте це результат процесу расового змішування, який тривав постійно. Є всі підстави вважати, що носії ностратичної мови з антропологічного погляду були однорідними, причому палеоантропологічні знахідки, що приблизно відповідають часові та місцю існування ностратичної єдності, свідчать про їхню належність до європеоїдної раси.

Процес дивергенції в афроазійській (частині ностратичної) сім’ї супроводжував активне розселення племен. Проникнувши до Африки й мігруючи нею, одні з них — кушити — отримали чималий домішок негроїдної крові й стали мішаною расовою групою, інші — чадці — фактично безслідно розчинилися серед місцевого негроїдного населення, передавши, одначе, йому свою мову й культуру. Алтаємовні народи — ще один приклад зміни початкової раси. Спершу європеоїди, «алтайці», рухаючись на схід, набували дедалі виразніших антропологічних рис монголоїдного населення (зберігаючи, проте, свої мови). Зрештою, дві алтайські гілки (монголи й тунгусо-маньчжури) остаточно втратили всі європеоїдні морфологічні ознаки. Що ж стосується тюрків, то, як відомо, серед них трапляються і практично чисті європеоїди (наприклад, турки, азербайджанці), і практично чисті монголоїди (якути, тувинці), і расово змішані народи (більшість тюркських етносів).

На відміну від інших гілок ностратичної етномовної єдності, індоєвропейці переважно зберегли свій початковий європеоїдний вигляд. Виняток становить індоарійська група, до складу якої після її проникнення в Північну Азію влився помітний австралоїдний елемент.

Усе сказане про ностратичну макросім’ю та європеоїдну расу стосується також інших рас. Вважається, що монголоїдам відповідає стародавня австрична макросім’я, що об’єднує австронезійські, паратайські, мяо-мяо й авст-роазійські мови. Розпад праавстричної мови відбувся на північно-східному узбережжі Китаю не пізніше VIII тисячоліття до нашої ери. Всі народи, які належать до австрич-ної макросім’ї, мають ту або іншу австралоїдну домішку.