Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів


3.1.2. Неолітична революція й культура раннього землеробства 


Приблизно 15—12 тисяч років тому відбулися події, які завдяки Гордонові Чайлду дістали загальновизнану тепер у науці назву «неолітична революція». Хоч вони й тривали кілька тисячоліть, проти десятків тисячоліть попереднього існування сапієнтної людини, це таки справді був революційний стрибок. У цей час стався перехід від привласнюючого до продуктивного господарювання, різко зросла чисельність населення, виникли праетноси та прамови.

В економіці «неолітична революція» означала майже одночасну появу землеробства і скотарства, пізніше з’явилися кераміка та шліфовані кам’яні знаряддя виробництва. Продуктивне господарювання давало змогу опанувати нові, не обжиті людиною простори. І землеробство, і скотарство відкривали можливості господарського освоєння ландшафтних зон, які раніше не використовувалися. Але й там, де господарство лишалося привласнюючим, удосконалювалася технологія, знаряддя праці завдяки ідеям, запозиченим у продуктивних господарствах.

Найстародавніші центри землеробства виникли в місцях природного зростання дикого ячменю та пшениці, рису й маїсу. Очевидно, найдавніші збирачі й мисливці частіше будували свої стоянки там, де росли ці культури. Щороку вони збирали врожай і привчалися дбати про відновлення посівів, про ріст і визрівання диких злаків. Усвідомивши взаємозв’язок між посівом і врожаєм, людина почала сама висаджувати насіння в землю. Це й дало поштовх розвиткові аграрної культури.

Найсприятливіші умови для цього були в долинах річок. Не випадково всі центри стародавньої землеробської культури розташовувалися в долинах Нілу в Африці, Тигру і Євфрату в Малій Азії, Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї. Племена, які ловили рибу на берегах річок, особливо в їхніх дельтах, не могли не помітити, що річковий мул сприяє зростанню рослин. Люди почали пересаджувати корисні рослини в найбагатші мулом місця, будувати загати, щоб краще використовувати річкові наноси.

Так непомітно й позасвідомо збирач і мисливець став хліборобом, що культивував рослини і збирав урожай. Він дедалі більше призвичаювався до вегетаріанської їжі, бо міг її вирощувати сам. Ця форма поведінки підвищила шанси людини на виживання й означила початок великого перелому. Майже так само непомітно людина приручила тварин і взяла на себе догляд за бродячими собаками, вівцями й козами, карибу та північними оленями, що супроводжували людину в її переміщеннях у пошуках їжі.

На Близькому Сході вівці й кози спочатку були об’єктом полювання, та з часом перетворилися на свійських тварин, яких, очевидно, досить легко було приручити. Під час випасу худоби неоціненну допомогу надавали собаки. На території Іраку овець стали випасати ще раніше, ніж вирощувати рослини, але загалом скотарство виникло одночасно з переходом до землеробства, яке давало солому та інші відходи, придатні на корм вівцям і козам. Деякі племена кочували й після освоєння скотарства, але більшість перейшла до осілого способу життя й займалася землеробством. Скотарство вперше забезпечило людині постійне надходження м’яса, підвищивши ступінь пристосування її до життя.

Рослинництво не лише дало людині надійніші й ефективніші джерела надходження їжі — воно прив’язало споконвічного мандрівника й кочівника до землі. Через багато тисячоліть важко оцінити безліч еволюційних переваг, що їх надавала людині наявність постійного житла, яке стабілізувало людське життя, забезпечувало притулок для задоволення основних потреб, перетворювало постійний пошук їжі на організований процес вирощування і зберігання харчів. Стало легше захищатися від несприятливих погодних умов, хижаків та ворогів. Матері могли дбати тепер про декількох дітей водночас. Приріст населення в осілих продуктивних суспільствах, їхня здатність до демографічної експансії істотно зросли. Зрозуміло, що землеробське населення справляло постійний демографічний тиск на бродячу периферію. Постійна демографічна експансія землеробських общин у початковий період їхнього формування супроводжувалася об’єднанням дрібних сусідських колективів, а це зумовило гомогенізацію культури та мови. Але процес інтеграції тривав доти, доки не досягав рівня, що максимально сприяв ефективному господарюванню. Відтак починалася диференціація, відокремлення общин. Археологічні дані свідчать, що поселення стародавніх землеробів налічували декілька сотень жителів. Подальше зростання поселень, їх брунькування й поширення, а також перегрупування та злиття вели до ускладнення родового устрою окремих поселень. Кровно споріднену общинну організацію заступила сусідська община, племінна структура ослабла до повного зникнення. Тобто в соціальній структурі первісного суспільства полігамна сім’я, локальна господарська група, рід, плем’я змінюється на патріархальну сім’ю та сусідську землеробську общину, на основі якої виникли перші державні утворення (місто-держава).

Щодо племені в сучасній науці існують різні погляди. Деякі вчені вважають його перехідною формою від дикості до варварства, що утворилася внаслідок тиску більш розвинених суспільств, у тому числі класових, на відсталі. Саме в результаті такого тиску й сформувалися, очевидно, в ранньоколоніальний період ті найвідоміші індіанські племена й союзи племен, що їх часто вважали за еталонні для первісного суспільства. Інший погляд такий: племінна організація стала першою політичною організацією, що знала владу, військову організацію й пов’язана з необхідністю захищати і здобувати збройним шляхом додатковий продукт, який з’являється завдяки землеробству. Племена вважають і першими формами етнічної спільності людей, де етнічний елемент злитий і неподільний з іншими характеристиками даної групи — соціальними, кровноспорідне-ними, релігійними, господарськими, мовними тощо.

Осілий спосіб життя сприяв накопиченню знань і досвіду. У кочових племенах лише в деяких випадках досвід передавався від дідів до онуків. У селянській общині це стало за правило. Атмосфера постійного дому створювала молодому поколінню ліпші умови для засвоєння досвіду й знань, для загального розвитку, ніж кочовий спосіб життя. Зростала кількість і якість культурної інформації, розвивалася мова, її головний носій, удосконалювалися знаряддя праці, навички землеробства та скотарства. Соціальні групи — носії якісної інформації — виборювали кращі території, зростали кількісно.

Через чотири-п’ять тисячоліть після виникнення сільського господарства, ще до появи стародавніх цивілізацій, виробники їжі жили в Середземномор’ї та в зоні Перської затоки, мешкали також в Індії, Китаї, на островах теперішньої Індонезії та в Мексиці. Оскільки збільшення кількості їжі сприяло зростанню населення, забракло земель для сільськогосподарського освоєння. Відтак особливістю початкових стадій аграрної культури стала міграція. Землероби й скотарі мусили постійно заселяти нові території, придатні для сільського господарства. Великі переселення народів періоду ранньої землеробської культури підтверджуються етнографією й етнолінгвістикою, які вивчають походження етносів і мов.

Названі науки разом з археологією дають змогу реконструювати в загальних рисах процес етногенезу й виникнення сучасних етносів і мов. Учені сходяться на думці, що ці процеси збігаються з переходом до продуктивного господарювання й розкривають суть явища, що дістало назву «неолітичної революції».

Термін «етнос» у давньогрецькій мові має більше десяти значень: народ, плем’я, юрба, стадо, стан, соціальна група, клас тощо. Етнічна спільність — це спільнота, пов’язана певною загальною культурою в найширшому розумінні цього слова. Тому потрібен певний рівень розвитку культури, щоб у ній могли з’явитися визначні й усвідомлювані відмінності, яких досить для самопротиставлення колективів з різною культурою, тобто етнічні відмінності. Саме такий комплекс культурних відмінностей формується в умовах переходу від привласнювального до продуктивного господарювання.

Якщо детальніше й глибше сформулювати таке розуміння культури, то зміст її зводиться до сукупності засобів, якими інституалізуються різні види людської діяльності. Основні види діяльності за своїм змістом спільні для всього людства, деякою мірою є породженням його біологічної організації і загальнопланетарного середовища, в якому розвинулася людина. Повсюдно люди трудяться, поновлюють засоби свого існування, забезпечують себе харчами, помешканням і одягом, організовують середовище свого існування, відтворюють самих себе, тобто народжують і виховують дітей, їдять, сплять тощо. Різні види людської діяльності або поведінки ідентичні для всіх людей за своїм основним змістом. Але форми, яких набирає в різних людських колективах ця діяльність, інс-титуціональні й варіабельні. Для різних етносів характерні різні, специфічні форми трудової діяльності: полювання чи рибальство, землеробство чи скотарство або ремесло, різні трудові прийоми й засоби в усіх цих галузях господарства, різні форми організації свого відпочинку, різні методи виховання дітей. Навіть здійснення, здавалося б, суто біологічних функцій — статевих відносин або пологів, — мають досить суттєві етнічні відмінності. Вони виявляються й у тому, як люди вдягаються, як вони їдять, у яких позах стоять або сидять.

Для прикладу, елементарна форма людської поведінки — «їсти». Це поняття висловлюється різними мовами неоднаково. Проте навіть зрозумівши зміст слова, людина іншої етнічної культури може не збагнути, що їсти, якими предметами користуватися, як це робити. Бо все це має різні форми в різних народів. Така інформація, закладена в матеріальних предметах і формах поведінки й засвоєна в загальному контексті даної культури, складає етнічну культуру.

Будь-яка форма, будь-який вияв культури так або інакше пов’язані з етносом, бо поширені серед одного, багатьох або всіх етносів. Але для етнокультурного аналізу (тобто вивчення етносу) має вагу не явище культури саме по собі, і навіть не те, яким чином воно позначається в процесі загального культурного, соціального або економічного розвитку даного суспільства, а те, яким чином воно позначається на усвідомленні суспільством своєї етнічної єдності, на його етнічній самооцінці; а також як це культурне явище оцінюють і сприймають інші етноси. Етногенез тісно пов’язаний із формуванням самосвідомості етносу, який дає змогу йому самоідентифікуватися й самоназватися. За цими фактами стоїть можливість розрізняти «своїх» і «чужих», самоідентифікуватись особистості в належності до певної спільноти: «я — українець». Самосвідомість і самоназва є головною етнічною позначкою, що фіксує ситуацію, коли із взаємодії різних, неоднозначних і не поширених соціальних факторів складається згусток інформаційної мережі, що веде до вичленування етносу. Завдяки цьому об’єктивні фактори існування етносу перетворюються на фактор самосвідомості, який у свою чергу знаходить вираження в самоназві як в об’єктивній реальності.

З моменту виникнення такої більш чи менш загальної в рамках окремої групи населення самосвідомості й самоназви етногенез, тобто становлення даної групи як етносу, може в цілому вважатися завершеним, і всі інші процеси складають подальшу етнічну історію певного етносу: введення до його складу окремих інорідних груп або, навпаки, виокремлення з нього окремих груп і їхній перехід в інші етноси; подальша консолідація етносу, і навпаки, тимчасове послаблення внутрішньоетнічних зв’язків, яке однак не веде до розпаду етносу як цілісності; виникнення або стирання локальних особливостей малих етнічних груп усередині етносу тощо. Незважаючи на всі ці явища, що істотно міняють конфігурацію, структуру й обличчя етносу на різних етапах його історії, етнос зберігає свою самоназву і самосвідомість, забезпечуючи тривкість свого існування, так само як індивід залишається однією й тією ж особистістю, незалежно від зміни віку чи будь-яких подій у його житті. Механізм існування етнічних спільнот усіх типів, їхня просторова стабільність, їхня вікова спадкоємність спираються головним чином на зв’язки, які загалом можна назвати інформаційними. На відміну від генетичної інформації, яка передається в генній формі, культурні інформаційні зв’язки існують у вигляді різних форм комунікації.

Справді, будь-які відносини між окремими людьми та їхніми групами — економічні, суспільні, політичні, релігійні — обов’язково передають певну інформацію. Біологічні групи людей (раси) підтримують свою відносну морфологічну стабільність насамперед передаванням генетичної інформації всередині групи. Існування етнічних груп зумовлене схожим механізмом, але форма передавання інформації — культурна. Особливо важливими для людей є мовні комунікації у формі наслідування, які вимагають тісного контакту в просторі й часі.

Окрім цієї інформації в синхронному (або горизонтальному) плані, існує ще інформація в діахронному (вертикальному) плані. Це вся культурна традиція народу, його спадщина, що передається від покоління до покоління в мовній (усній або писемно-літературній), а також матеріальній і поведінковій культурі. Наявність безперервних діахронних інформаційних зв’язків між поколіннями етносу зумовлює його спадкоємність і стабільність у часі, тяглість етнічної традиції.

Визначальні параметри етносу і нації лежать у різних планах, оскільки для існування етносу основною є діахрон-на (вертикальна) інформація, а для нації важливіша син-хронна (горизонтальна). З її втратою національна єдність губиться досить швидко, тоді як етнічна може зберігатися тривалий час.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи