Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

З чого слід починати розповідь про еволюційний успіх людства? Мабуть, від того часу, як Homo sapiens sapiens лишився єдиним представником людського роду після зникнення з лиця землі Homo neandertales. Із усіх Homo, що виникли в ході біологічної еволюції, зберігся лише Homo sapiens sapiens. У нього за плечима були вже мільйони років генетичної та чималий період культурної еволюції. Біологічна й культурна спадщина сучасної людини великою мірою ґрунтується на досвіді стародавнього збирача, рибалки й мисливця.

Спроба описати культуру збирання й полювання, якою вона була, приміром, 15 тисяч років тому, наражається на цілу низку труднощів. Поведінку людини за тієї доби не можна порівняти з поведінкою нашого сучасника, що живе в умовах науково-технічної цивілізації. Знання про тодішню культуру ми дістаємо, вивчаючи життя племен збирачів і мисливців, які збереглися донині, а також вивчаючи рештки матеріальної культури первісного суспільства.

За оцінками вчених, у найвіддаленіших районах Землі, — в пустелях Австралії, африканських джунглях, болотах Амазонки, в Арктиці живуть близько 50 тисяч людей, що не знають сільського господарства й добувають їжу збиранням, полюванням і рибальством. Це останні представники первісної культури. Наукове, всебічне вивчення племен збирачів і мисливців почалось у XIX ст., коли об’єктів для такого вивчення було достатньо. І хоча нині первісна культура в її незайманому вигляді зникає, цінні відомості про поведінку збирачів і мисливців здобуті завдяки спостереженням за їхніми останніми поколіннями.

Збирачі й мисливці жили та кочували, об’єднані в невеликі групи з 40 або трохи менше осіб. Жінки збирали рослинну їжу, чоловіки полювали й рибалили. Такий розподіл праці за статевою ознакою існує майже в усіх племенах, які дотепер залишилися на цьому рівні розвитку, отже, він був характерний для культури збирання й полювання. Цей спосіб добування їжі вимагав кооперації та участі кожного члена групи, окрім найменших дітей. Умовою розвитку культури збирання й полювання була мобільність і нечисленність такої групи. Споживши добуту їжу в місцевості навколо стоянки, люди могли залишатися на попередньому місці, пристосовуючись здобувати харчі, долаючи значні труднощі (розширивши територію пошуків) або зменшивши реальне споживання. Це змушувало їх весь час пересуватися, мандрувати в пошуках нових місцевостей, багатих на їжу. Виникали відносно стабільні щорічні маршрути, пов’язані з сезонним визріванням плодів, нерестом риб, міграціями й розмноженням тварин. Упродовж року кожен рід міг чотири-п’ять разів змінити місце стоянки.

Постійне пересування встановлювало жорстку залежність між кількістю мешканців і розміром освоєної ними території. Одержані в XIX ст. дані свідчать, що для підтримання життя однієї особи необхідно було близько двох квадратних кілометрів землі, отже група з 40 осіб вимагала території у 100 квадратних кілометрів. Тобто до виникнення сільського господарства на території, скажімо, сучасної Франції могло жити не більше як 20 тисяч осіб. Добування їжі жорстко обмежувало й спрямовувало всі форми поведінки збирачів і мисливців, зокрема, пов’язаних із розмноженням. Оскільки постійно існувала небезпека зменшення здобичі, протягом останніх 20 тисяч років культури збирання й полювання чисельність людської популяції, за науковими даними, практично не збільшувалася.

Антропологам та етнографам давно відомий звичай кочових племен, що діяв за потреби скоротити свою чисельність. Коли їжі не вистачало, її переставали давати спершу старим людям, потому найменшим дітям — дівчаткам, нарешті — хлопчикам. У періоди голоду рештки їжі перепадали тим, хто її добував. Умертвіння дітей було характерною особливістю поведінки збирачів і мисливців. Кочове плем’я мало дітей не більше, ніж дорослі могли їх нести на собі.

Установлено, що жінка-бушменка несла свою дитину 7—8 тисяч кілометрів, аж поки приблизно в 4-річному віці та вже могла покладатися на власні сили. Дитину часто вбивали, якщо вона народжувалася раніше, аніж попередня починала впевнено пересуватися сама. За оцінками антропологів, убивали половину всіх немовлят. Те, що життя зберігали переважно хлопчикам, свідчить про свідоме регулювання росту населення, — промовистий приклад перемоги культури над природою.

Природні інстинкти, що визначають поведінку тварини, успадковуються нею генетично. Навіть набувши нових форм поведінки, тварина нездатна передати їх своєму потомству. Натомість у людини навіть найпростіші форми поведінки вивчені: без допомоги дорослих дитина не може відтворити жодного елемента культури. До того ж, окрім довгого терміну вагітності, людська дитина з’являється на світ недосить сформованою, щоб сприйняти складну культуру, і вимагає турботи й піклування дорослих впродовж тривалого часу. Кожне з відомих людських суспільств знає в тій чи іншій формі сім’ю, в якій чоловік разом із жінкою опікується своїми дітьми, поки вони малі. Специфічна людська риса, що дуже рідко зустрічається в тваринному світі, полягає в тому, що самець людини добуває для своєї сім’ї їжу. Щоправда, птахи також годують свій молодняк, але вони перебувають на надто далекому від людини еволюційному щаблі. В найближчих до неї тварин, у приматів, самець може битися з іншими самцями за володіння самицею або захищати її та дітей від хижаків, але він не годує їх.

Сьогодні ж як біологи-еволюціоністи, так і антропологи та етнографи сходяться на думці, що саме зміна поведінки самця зумовила виживання гомінідів як біологічного виду й поклала початок процесові, який називають соціалізацією гомінідів або початком культурної еволюції. Великою мірою це припущення пояснює причину, що спонукала нашого далекого пращура до праці. Саме необхідність добувати їжу для самиці й дитини, не зумовлена біологічно, відрізняє працю людини від звичайного пошуку їжі твариною. Не маючи фізичної змоги здобувати їжі більше, ніж потрібно було для задоволення власних потреб, самець мусив використовувати допоміжні засоби — засоби праці. Необхідність виробляти засоби праці й сам її процес формують свідомість і волю — основу подальшої еволюції людини. Зв’язок між самцем і самкою з дитиною вже відрізняється від суто біологічного (статевого) зв’язку, оскільки він ґрунтується не на інстинкті, а на засвоєній поведінці; крім того, виникають зв’язки, неможливі у тваринному світі: чоловік — жінка, батьки — діти, мати — діти, батько — діти, брат — сестра тощо.

Такий тип зв’язку називається соціальним (а спільнота людей — соціумом, общиною, родиною). Він є передусім моральним зв’язком, тобто засвоюється людиною через наслідування та виховання і сприймається як природний, виступаючи неписаним законом. Уявлення про сім’ю як основу людської спільноти, єдність природного й соціального зв’язку людей, передусім між чоловіком і жінкою, що будують свої відносини не на природних, інстинктивних засадах, а на моральних, які поступово замінюють інстинкт, утвердилося в європейській науці вже в першій половині XIX ст.. Причому до такої думки схилялись і вчені, що дотримувались ідеалістичного та релігійного погляду на виникнення людства і сім’ї (наприклад Геґель), і вчені-матеріалісти (Енгельс).

Для сучасної науки про людство, яка спирається на матеріалістичні засади і вважає людину результатом єдності природної та культурної еволюції, проблема вивчення сім’ї як універсального суспільного типу зв’язку лишається актуальною. Американський антрополог Маргарет Мід зауважує: «Від соціального устрою суспільства залежить, яких жінок і яких дітей забезпечуватиме чоловік, хоч головне правило тут, очевидно, передбачає, щоб він забезпечував жінку, з якою перебував у статевих стосунках, і все її потомство. При цьому може бути зовсім несуттєвим, чи це його власні діти, чи якогось іншого чоловіка з того ж клану, чи просто законні діти його жінки від попередніх шлюбів. Діти можуть опинитися в його домі також внаслідок усиновлення, сирітства тощо. Це можуть бути жінки його синів. Але уявлення про дім, у якому разом мешкають чоловік або чоловіки та їхні партнерки-жінки, дім, куди чоловік приносить їжу, а жінка готує її, є загальним для всього світу. Проте ця картина може видозмінюватись, і саме такі її модифікації показують, що це правило не є чимось біологічним»[38].

Крім виховання в чоловіків навичок піклування про потомство, сім’я мала розв’язувати інші універсальні проблеми. Аби забезпечити міцність і тривалість стосунків у сім’ї, кожне суспільство повинне вирішувати проблему суперництва чоловіків через жінок так, щоб вони не перебили один одного, не монополізували жінок, одігнавши надто багато молодих чоловіків, не повелися жорстоко з жінками та дітьми в шлюбному суперництві.

Ще одна проблема, яку мусило вирішити первісне суспільство — захист статево незрілих дітей, що є суттю проблеми інцесту[39]. Основні правила інцесту охоплюють три типи відомих відносин у родині: батько — дочка, мати — син, брат — сестра. В усіх первісних суспільствах діти, незрілі у статевому відношенні, захищені системою табу, що накладаються на стосунки між батьками і дітьми, братами й сестрами. Ідентифікація дитини з батьками тієї ж статі, що і його власна, надає особливих форм заборонам, що накладаються на взаємовідносини батьків і дітей різної статі. Захист дітей від батьків іншої статі, колись усвідомлений як бажаний, пов’язаний у той же час і з потребою захисту батьків від дітей. Зберегти десятилітню доньку від домагань батька — необхідна умова соціального порядку, але й захист батька від спокуси — обов’язкова умова його соціальної адаптації. Як правило, табу інцесту поширюється різними шляхами, отож статево незріла дитина захищена від усіх дорослих.

Суспільства, які складалися на основі принципу взаємодопомоги чоловіків, а не їхнього суперництва, перебудували табу інцесту таким чином, що в ньому підкреслювалася не потреба стримувати родичів від боротьби між собою, а навпаки — встановлювати за допомогою шлюбів нові родинні зв’язки. За спостереженнями антропологів чоловік, який не віддає свою сестру або дочку заміж, заслуговує на гнівний осуд, бо обов’язок чоловіка — створювати нові родинні зв’язки за допомогою жінок, що належать до його родини. В основі правила інцесту лежить спосіб, за допомогою якого зберігається родинний осередок, а стосунки в ньому стають особистими й індивідуальними. Крім того, заборона кровозмішання з більш далекими родичами є в той же час основою для фіксування ступеня спорідненості з ними і отже розширення меж взаємодопомоги та комунікації.

Це дає змогу реконструювати процес створення первісних колективів людей — родів. Рід — об’єднання людей, пов’язаних кровними узами. Рід складається з декількох сімей, які могли протягом досить значного часу вести самостійне існування. Таким чином, процес формування типів соціальної спільноти людей ішов не від стада до сім’ї, як вважали більшість культурантропологів першої хвилі, а від парної сім’ї до роду, общини й складніших форм спільності людей: племені, етносу, народності, нації.

Завдяки дослідженням еволюціоністів середини XIX ст., зокрема І. Баховена й Л. Моргана, в науці утвердився погляд на сім’ю первісних Homo sapiens як на матрилінійну й матрилокальну. Він здавався цілком логічним і обґрунтованим: за умов існування, на думку цих вчених, групового шлюбу, батько дитини був невідомим — на відміну від матері. Тому й походження визначалося за материнською лінією, тобто матрилінійна стадія (матріархат) передувала патрилінійній. Але досягнення біології, психології та етнографії довели, що це насправді не так. Проблема встановлення батьківства була не надто складною. Чоловік, головний добувач їжі (насамперед білкової), відігравав вирішальну роль у виживанні сім’ї. Тому хлопчик, вихований у родині батька, не міг після шлюбу переходити до сім’ї жінки, бо це ставило під загрозу існування родової групи. Останні дослідження суспільства збирачів і мисливців засвідчують, що найтиповішою формою традиційних і первісних суспільств була патрилінійна локальна група, яка володіла окремою територією.

Характерною рисою суспільства аборигенів Австралії, зазначає видатний етнограф Ч. Роуз, було співробітництво. Воно виявлялось у стосунках між локальними групами: кожна намагалася заснувати їх на взаємних правах і обов’язках. Але поза обмеженим колом локальних груп вона вже не мала жодних контактів.

Які ж ресурси використовувалися для встановлення таких стосунків? По-перше, існували природні багатства, пов’язані з землею локальної групи: тваринна й рослинна їжа, в якій мали потребу інші групи. Земля збирачів і мисливців — основний засіб виробництва, і володіння нею є умовою виживання локальної групи. Це не означає, що територію не використовують інші локальні групи. Але порядок такого використання суворо регламентований.

По-друге, її багатством були люди, особливо хлопчики, яким доведеться пройти ініціацію[40], й дівчатка, які наближаються до шлюбного віку: основна виробнича сила й майбутні батьки. Як локальна група розподіляла своє багатство, молодих дівчаток і хлопців, досить добре описано в антропологічних дослідженнях. Але увага там приділялася переважно проблемам статевих стосунків, а не економічному змістові зв’язків з іншими локальними групами, що не вичерпувалися самими шлюбними угодами. Угоди між цими групами для проведення ініціацій юнаків мали великою мірою господарський характер.

Наприклад, юнак залишав свою сім’ю і жив під час ініціації в наставника, який міг належати до іншої локальної групи, й потому зберігав із нею зв’язок. Крім того, він мусив забезпечувати тваринно-білковою їжею сім’ю, яка обіцяла дати йому жінку. «Наречена» не завжди належала до тієї ж самої групи, що і його наставник, тобто юнак брав на себе обов’язки й права щодо ще однієї локальної групи. Після одруження він зберігав дружні зв’язки з групою своєї жінки, а також підтримував зв’язок із локальною групою, з якої походила його мати. Тобто можна припустити, що крім локально-групових збирач вступав в особисті стосунки, що давали йому змогу користуватися землею ще трьох локальних груп.