Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Від епохи Давнього царства залишилася чудова літературна пам’ятка — текст, відомий під назвою «Мемфіський богословський трактат». Як і поема «Енума еліш», текст, про який ідеться, прагне довести пріоритет молодого бога перед старшим. У даному разі трактат схиляє симпатії до бога Птаха (а отже, і міста Мемфіс), показує його спадкоємцем геліопольського бога-творця Атума.

У текстах про творення, які згадувалися вище, використовувалися для зображення цього важливого факту фізичні терміни: бог відділяв небо від землі або породжував повітря й вологу. Мова ж трактату сповнена філософських термінів у тій мірі, на яку був здатний єгиптянин того часу. Творення пов’язується з думкою, котра відвідала серце бога, з проголошенням повеління, яке втілює цю думку в реальність. Такий характер творення за допомогою уяви і словесного мовлення, звичайно, мав емпіричні корені в житті стародавнього єгиптянина: правителю належала влада створювати через повеління. Використання таких термінів, як «серце» (для назви думки) і «язик» (для назви наказу), пов’язує «Мемфіський богословський трактат» із традицією, але в ньому вже закладено можливість нового підходу до вирішення проблем, зреалізовану в ученні про Логос (згадаймо і євангельське «Спочатку було Слово, й Слово було у Бога, і Слово було Бог»).

Думка і мова були з давніх-давен атрибутами влади в Єгипті. В ранніх літературних творах вони зображувались як божества, пов’язані з богом Сонця: Ху, «владне висловлення», мова такою мірою дієва, що здатна творити, і Сіа, «пізнання», осягнення в думці ситуації, предмета, уявлення. Ху і Сіа виступали атрибутами керівної влади. У «Текстах пірамід», що датуються ближчим до нас часом, правлячий бог залишає свій храм і передає свої функції померлому царю, оскільки небіжчик «опанував Ху, оволодів Сіа». В мемфіському трактаті ці два атрибути виражені матеріальними термінами: серце — орган, де зароджується думка, язик — орган, що цю зароджену думку перетворив на чуттєву реальність. Усе це приписується діяльності мемфіського бога Птаха, котрий сам є думка й мова в кожному серці і на кожному язиці. Таким чином, по суті автор трактату зводить все до єдиного начала: «Трапилось так, що серце і язик правлять всіма членами тіла, навчаючи, що Птах — у кожнім тілі у вигляді серця і в кожних устах у вигляді язика, всіх богів і всіх людей, і всіх тварин, усіх гадів і всього, що є живим, через його (Птаха) задум (у вигляді серця) і наказ (у вигляді язика) всього того, що він бажає». Творення зображується не як одноразовій акт, воно відбувається завжди і скрізь, де наявні думки й повеління.

У Стародавньому Єгипті виникли різноманітні твори художньої літератури (міфи, казки, повісті, повчання), що досягли високого художнього рівня. Літературні твори, як поетичні, так і прозові, мали строго ритмічну форму. Вплив консервативної релігійної ідеології обумовив збереження упродовж тисячоліть традиційних сюжетів, літературних мотивів, жанрів і форм. Зв’язок літератури стародавніх єгиптян з релігією, не позбавляв літератури розвитку. Так, у період Середнього царства з’явилися художні твори світського характеру, повісті та оповідання про пригоди мандрівників у південних та азійських країнах. Серед літературних жанрів особливу увагу приділяли дидактичній літературі.

У «Повчанні Хеті, сина Дуауфа, своєму сину Пепі» Хеті, мабуть, професійний писар, упевнено і зі знанням справи підкреслює переваги своєї професії: «Дивись, немає посади, де не було б керівника, крім посади писаря, адже він сам начальник». У той же час він у деталях змальовує картину важкого, голодного існування простих людей: «Кожен ремісник... уночі, коли він вільний, він працює більше, ніж можуть зробити його руки. Каменотес... коли закінчує, руки його падають, і він стомлений. І так сидить він до смеркання, коліна його і спина зігнуті».

Песимістичними мотивами сповнена «Бесіда зневіреного зі своїм «Ка». Людина, яка готова відмовитися від життя, сперечається зі своїм «Ка». Цікавий акцент цього твору — «Ка», що було, як ми вже знаємо, виявом вічного життя, не може після аргументації людини твердо засудити смерть. Висновок робиться тільки один: світ, у якому живе людина, ворожий їй, і тільки загробне життя може принести полегкість.

3.2.12. Образотворче мистецтво, скульптура, архітектура

Зображуючи людину, художники Стародавнього Єгипту виходили з традицій, що виникли ще в часи архаїки. Майже завжди фігура людини зображається у фас, а її голова й ноги — у профіль. Така особливість пов’язана з тим, що одним із джерел живопису була піктографія, перехідна форма до ієрогліфічного письма. Зображення людини, що супроводжувало знаки письма, мало відповідати накресленню цих знаків.

Особливості зображень персонажів передавалися через титули, ім’я-ієрогліф і масштаб. У багатофігурних композиціях, наприклад, фараон або вельможа своїм зростом домінують над почтом, а наближені до фараона вищі за простих смертних, рабів. Реагуючи на зміни в житті суспільства, його розшарування, зображення набуває ієрархічного порядку, його головні персонажі займають верх і центр композиції. До цього слід додати і те, що портрет, як і вічне життя, вважався можливим тільки для фараона або визначної людини. Всі рядові персонажі зображувалися схожими один на одного, як краплі води, адже простий смертний не мав права бути зображеним інакше, ніж інші, виділятися з маси.

До обряду поховання фараона входило відливання посмертних масок із гіпсу, а потім із дорогоцінного металу. Від них бере початок скульптурний портрет Стародавнього Єгипту. Фараони IV династії, котрі вважали себе богами, зводили собі портрети-пам’ятники ще за життя. На цих портретах вони зображені як втілення того чи іншого бога, у вигляді сфінксів. Згадувана реформа релігії Аменхотепа IV вплинула і на традиції в мистецтві того часу: цей фараон зображувався вже не як божество, а подібним до самого себе. Портрет фараона-єретика в молодому віці відображає його характерні риси, що легко запам’ятовуються: різко окреслені вилиці, довгий ніс, гостре випнуте підборіддя, досить великий рот, нерозвинене кволе тіло із впалими грудьми. До речі, греки, за Б. Ріджуеєм, познайомившись близько 700—650 роках до н. е. з єгипетською скульптурою, запозичили технічні прийоми різання мармуру, а також найбільш уподобаний ними статуарний тип чоловічого зображення.

У портреті дружини фараона Нефертіті вдало передані неповторні індивідуальні риси цариці. У той же час у цьому портреті втілено ідеал митця, що поєднував уявлення про жіночність, тендітність, мудрість, чарівність та світлу печаль, яка бринить у прекрасному образі.

Одна з перлин живопису Стародавнього Єгипту зберігалася в Саккара в мастабі знатного єгиптянина Ті, який жив за правління V династії. Живопис цього часу набуває декоративного і деякою мірою гіперболічного характеру. Ті зображений під час полювання в очеретяних хащах. Навкруг чиновника, фігура якого подана в традиційній манері, немовби оживають болотисті хащі, що аж кишать рибою, крокодилами, гіпопотамами, а також маленькими пташками і звірятками, котрі снують поміж високих стебел папірусу з чарівними квітами й бутонами.

Стебло папірусу, бутон його квітки та сама квітка стають популярними мотивами і в архітектурі Стародавнього Єгипту. Квітка папірусу, як і священна змія, була символом Нижнього Єгипту. Форма колон у храмах нагадувала в’язанку стебел папірусу, капітелі колон мали форму розкритої квітки або закритого бутона квітки папірусу, крони пальми, голови божества (Хатор або Осіріса). До речі, іонійська капітель має єгипетське походження, а прототип дорійської знаходимо в Дейр-ель-Бахрі у храмі XVII століття до н. е.

Найбільшою храмовою спорудою Давнього Єгипту був Карнацький храм площею 5 тис. кв. м, який прославляв Амона і могутність Єгипту[47]. Побудований у північній частині міста Фів на східному березі Нілу, цей комплекс від часів XIX династії вважався державною святинею. Фараони будували тут протягом двох тисяч років, і в період Нового царства храм уже мав свій неповторний вигляд.

Фараон Тутмос III будував у Карнаці більше за своїх попередників. Найвизначніша його споруда — архітектурний комплекс у східній частині храмового ансамблю. Комплекс складається з великої зали для свят і численних допоміжних приміщень навколо неї. Сама зала розділена на п’ять проходів-нефів. Це перший в історії приклад використання соборного типу: дах головного нефа спирається на підвищені опори й тому підноситься над стелею інших нефів-кораблів. Світло проникає до зали через розміщені в головному нефі вікна. Висока стеля пофарбована в синій колір і прикрашена золотими зірками. Інші, вужчі нефи, відмежовані один від одного чотиригранними стовпами, вкритими барельєфами. Приміщення навколо зали й молитовні теж прикрашені дивовижно витонченими рельєфами.

За наказом фараонів Сеті І та Рамсеса II споруджена величезна (її розміри 102x53 м) прекрасна колонна зала, яка вважається одним з наймонументальніших інтер’єрів архітектури Стародавнього Єгипту. Уздовж осі зали здіймається подвійна колонна галерея Аменхотепа III. Висота колон (усього їх 134) сягає 23 м. Стеля, підтримувана колонами, підноситься над сусідніми прогонами на 10 м. Звідси світло проникає всередину споруди через вікна з кам’яними ґратами. На капітелі колон у формі розкритих квітів папірусу падав могутній потік сонячного світла. Капітелі інших колон, які «ховалися» в напівтемряві, мали форму нерозкритих бутонів. Колони, як і стіни зали, вкриті кольоровими барельєфами. Стіни до того ж прикрашені барельєфами ззовні.

Культура Стародавнього Єгипту значною мірою вплинула на історичний і культурний розвиток народів Передньої Азії, античної Греції та Стародавнього Риму. Ремесла Єгипту (ткацтво, гончарство, металообробка, суднобудування, виготовлення скла, монументальне будівництво та обробка каменю, землеробство), елементи наукових знань (астрономія, математика, медицина), що сформувалися тут, стали основою подальшого розвитку світової культури.

Від єгиптян європейці отримали назви 12 зодіакальних сузір’їв, сонячний календар (основа так званого юліанського календаря), навчилися визначати площу кола, об’єм зрізаної піраміди, площу поверхні півкулі, взяли немало рецептів лікувальних засобів, дізналися про цілющі властивості рослин і мінералів, особливості діяльності людського організму. Згідно з античною традицією, багато видатних греків побували в Єгипті й перейнялися його глибокою мудрістю. Серед них називають Солона, Піфагора, Фалеса, Гекатея Мілетського. Плутарх сповіщає, що Євдокс вчився у Ксенофона з Мемфіса, Солон — у Сонхіга із Саїса, Пі-фагор — у геліополіта Ойнуфея. Цей Піфагор, підкреслює Плутарх, захоплювався жерцями й «наслідував їхню таємничу символіку, оповиваючи вчення іносказанням».

Своєрідний тип східної деспотії, який склався як результат пошуків найбільш раціональної форми державного будівництва, так чи інакше враховувався в практиці інших країн.

Єгипетська монументальна архітектура, оригінальна скульптура, витончений живопис, міфологія, релігія, релігійно-філософська та світська поезія і проза як довершене втілення людського духу прикрашають скарбницю світової культури.