РОЗДІЛ VII. ЯК КИЄВСЬКА РУСЬ БРАЛА УЧАСТЬ У СТВОРЕННІ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ

Щоб захистити свої землі від хрестоносців, литовський князь Гедимін підписує мирну угоду з галицько-волинськими князями, підкріплену династійним шлюбом Любарта Гедиміновича з донькою

волинського князя Андрія. Політичні мотиви цього шлюбу розкриті в "Літописі великих князів литовських": "А Любарта принял володимерский князь к дотьце во Володимер и в Лучеськ и во всю землю Вольїнскую". (У перспективі саме Любарт стане першим з литовців князем на Волині).

Зближення Романовичів з Тевтонським орденом було зумовлене не лише воєнно-політичними цілями. Важливе значення мали також торгові відносини між ними. У серпні 1320 р. князь Андрій надав купцям одного з міст ордена Торна (Торунь) привілей, що істотно знижував мито. Через територію Галицько-Волинського князівства проходив другий "шлях із варягів у греки". Його роль зростає, коли в районі нижньої течії Вісли виникає ряд міст зі значним німецьким купецьким елементом - Марієнбург, Ельблонг, Кульм, Торн та ін. Ці міста, що увійшли до Ганзейського союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинського князівства. Посилення торгівлі з орденом викликало приплив німецького елементу до Галичини і Волині, який тривав весь час, поки існувало князівство.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство ще залишалося об'єднавчим центром Південно-Західної Русі і відігравало важливу роль у житті центральної і Східної Європи, а також у боротьбі проти ординської експансії. Це підтверджує і лист польського короля Владислава Локетка до папи Іоанна XXII, написаний 21 травня 1323 р., що сповіщає про смерть Лева і Андрія, які, за висловом короля, "були для нас незборимим захистом від жорстокого племені татар".

Як ми бачимо, політичний кордон Європи в той час проходив по галицько-волинських кордонах, і ця частина українських земель вважалась оплотом єдиної Європи, в якій за ці роки також відбулись великі зміни.

У 1250 р. помер імператор Фрідріх II Штауфен, але папи продовжували воювати з його синами та онуком. В 1268 році вся "єретична родина" - династія Гогенштауфенів - була знищена. Але ліквідація німецької проблеми не вирішувала питання влади для папства. Виникла нова проблема - французька.

Європейські народи не підтримували безкінечні війни між папами і імператорами. Вони хотіли знаходити спільну мову зі своїми королями, допомагаючи їм стримувати великих і малих феодалів. Швидше цей процес проходив в Англії та Франції, але Англія трималась осторонь конфліктів на континенті, а Франція з XIII ст. все активніше втручалася в загальноєвропейські справи. Якщо на початку XIII ст. король Пилип II Август (1180-1223) не поступався папі Інокентію в багатьох суперечках (причому французькі церковники підтримували свого короля), то до середини століття король Луї IX Святий (1226-1270) мав серед європейських правителів більший духовний авторитет, ніж папи, які погрузли в боротьбі з Фрідріхом II. А в кінці XIII ст. король Пилип IV Красивий (1285-1314) став помітно сильніший за

папу, і коли в 1303 р. Боніфацій VIII хотів відлучити Пилипа IV від церкви, він направив до Італії загін, який заарештував папу. Після смерті Боніфація VIII Пилип IV домігся від кардиналів виборів папою француза Климента V, який переніс свою резиденцію з Риму в Авіньйон - місто, яке знаходилося на кордоні з Францією, але на імператорській землі.

З цього часу про Західну Європу можна говорити як про єдину Європу, "співдружність незалежних королівств". Папу й імператора європейці почали шанувати нарівні зі своїм королем чи герцогом. Це була не єдина імперія з одним законом і єдиною мовою. Багато князівств, герцогств, королівств говорили різними мовами, ворогували і навіть воювали один з одним. В той самий час європейське співтовариство керувалося трьома поняттями, котрі визнавали всі:

1) єдина церква, у котрої був один голова - папа Римський, мала величезний вплив на суспільство;

2) мова - латина, яку кожна освічена людина мала знати. Тільки на латині писали книги, літописні записи, оформляли документи;

3) всі члени європейського суспільства мали хоч які права, і ніяка влада над ними не могла бути безмежною;

4) особиста власність і самоврядування міст стали культиваторами ідей особистої свободи, ринкових і правових взаємовідносин.

А що ж стало з нашими землями? Русь розкололася.

Південно-Західна Русь (Галицько-Волинські землі), яка приймала активну участь в політичних справах Центральної Європи, в період правління Романа Мстиславича втягувалась в європейську цивілізацію (особливо в XIV-XVI ст.) під впливом Польщі.

Північно-Східна Русь, як пише німецький історик А.М.Амман, відхиливши союз з папством, "поклала кінець західному культурному впливу на багато десятиліть", що і визначило майбутнє протистояння.

Російський історик Г.В.Вернадський вважав, що "Росія, щоб зберегти релігійну свободу, пожертвувала політичною..., а упокорення перед Сходом мало єдину мету - збереження православ'я як джерела моральної і політичної сили російського народу".

Але як би там не було, в подальшій історії князі Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. взяли безпосередню участь у формуванні єдиної Європи, а Галицько-Волинське князівство ніколи не виходило за межі європейських політичних кордонів.

По мапах, які створювали європейські картографи, добре видно, кого Європа вважала, а кого не вважала європейською країною.

У XV ст. кордони Європи проходили по кордонам Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського, тобто частина земель Київської Русі - Східна Русь опинилась за її межами. Крім того, на мапах XV—XVI ст. на схід від Литви простягалася Велика Татарія, а Східна Русь була лише її частиною. На картах фра Мауро і Миколая Кузанського Київ знаходився на кордоні з Татарією. Так тривало до середини XVI ст., коли кордони Європи суттєво просунулися на схід - до річки Волги. Але на півдні України, за свідченням посла імператора Рудольфа Еріха Лясоти (1594), Татарія починалася на Лівобережжі від гирла р. Самари. В 1690 р. у Голландії відомий географ Ніколас Вітсон склав карту Росії, яку назвав "Нова Ландкарта Північної і Східної Татарії 1687 року", а пізніше написав книгу ""Північна і Східна Татарія", яку присвятив Петру І.