РОЗДІЛ VII. ЯК КИЄВСЬКА РУСЬ БРАЛА УЧАСТЬ У СТВОРЕННІ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ

В середині XII ст. протистояння пап та імператорів загострилось і прийняло нові форми, оскільки втрутилися незалежні міста-республіки Північної Італії, перш за все Мілан і Флоренція. В боротьбі імператора Фрідріха І Барбароси (1152-1190) з Римом міста, так само, як і князі Німеччини, прийняли сторону папи як більш слабкого і менш владного господаря. Навпаки, більшість князів Італії підтримували імператора, бажаючи вийти з-під влади папи і домогтися повної незалежності. Кінець боротьби з папами став непередбачуваним для імператора: він не зміг привернути на свою сторону міцні міста. Але якби імператор зробив це, він би позбувся підтримки князів, які ненавиділи своєвільних городян, адже князі з їх феодальним військом складали армію.

В 1162 році Фрідріх І зруйнував Мілан. Але невдовзі місто відновилось і створило спілку взаємодопомоги з 18 містами Північної Італії- Ломбардську лігу. Їх об'єднані війська в 1176 році розбили армію Барбароси біля міста Леньяно.

В цей час Рим зробив ще одну спробу втягнути Київську Русь в коло своєї політики. Папа Олександр III (1159-1181) відправив в 1169 році у Володимиро-Суздальське князівство посольство, намагаючись втягнути князів у суперечку з німецьким імператором. Але папській курії не вдалося здійснити свій задум. Великий князь Всеволод Велике Гніздо (1154-1212) надав перевагу дипломатичним відносинам з імператором Фрідріхом Барбаросою. Союзниками німецького імператора були Галицький князь Ярослав Осмомисл та його син Володимир.

Вигнаний із князівства боярами, Володимир в 1189 році в союзі з угорським королем Белою повернув собі Галич. Але союзники зрадили його, за наказом Бели він був заарештований і кинутий до одного з замків. Галицьким князем став син короля Андрій (Андраш). Наприкінці 1189 р. князь Володимир втік з-під арешту до Фрідріха Барбароси. Імператор зі своїм військом в цей час вступив в Угорщину. Він уклав договір з Белою, союзником папи римського, якому в обмін на безперешкодний пропуск хрестоносців через Угорщину і надання продовольства пообіцяв, що німецькі рицарі не грабуватимуть. Князь Володимир не без підстав сподівався на допомогу імператора. Фрідріх був знайомий з його батьком Ярославом Осмомисл ом, зіграв свою роль і династичний зв'язок німецьких імператорів з Руссю, і те, що Володимир доводився племінником союзнику імператора князю Всеволоду Велике Гніздо. Барбароса вирішив повернути престол Володимиру, за що той обіцяв платити Фрідріху щорічно дві тисячі гривень срібла. Імператор відправив Володимира до Польщі, до князя Казимира Справедливого, з проханням допомогти повернути галицький престол. Казимир погодився, в постійній боротьбі з угорцями союзний Галич був йому потрібен. Він відправив з Володимиром своє військо під командуванням воєводи Миколая. Підтримав племінника і Всеволод Велике Гніздо. Він написав листи всім основним князям Русі та Польщі, в яких попереджував, що напади на Володимира він розцінюватиме як напади на нього. За допомогою союзників Володимир взяв Галич і протягом 10 років до своєї смерті спокійно правив князівством.

Нова сторінка в історії створення єдиної Європи відкривається з правлінням папи Інокентія III (1198-1216). В запеклій боротьбі папа зумів зміцнити свою владу. З ним вимушені були рахуватися й

імператори, і королі. Монархи Англії і Арагона (Іспанія), Португалії і Сербії, Скандинавських країн визнали його своїм сеньйором.

Папство домоглося великої влади. Але суперечка не була закінчена. Ворожнеча продовжувалася. В цей час імператорську корону виборювали Пилип Швабський (Гогенштауфен) - лідер гибеллінів в Німеччині та союзник Інокентія III (Отон IV Саксонський, племінник Ричарда Левине Серце).

Сили були рівні, і війна йшла напружена. В цій ситуації будь-яка підтримка була важливою. Тому в 1204 році папа запропонував Галицько-Волинському князю Роману Мстиславичу (1199-1205) королівську корону.

Папа розраховував, що Роман, син князя Мстислава Ізяславовича й доньки польського короля Болеслава Кривоустого, який виховувався в Польщі при дворі князя Казимира і довго жив у Німеччині, через що гарно розуміється в політичному житті Європи, якому була близька європейська культура, міг бути провідником того порядку, який панував тоді на Заході. Але Роман надав перевагу гибеллінам.

Роман Мстиславич (7-1205) із родини Володимира Мономаха, син волинського князя Мстислава Ізяславовича і Агнеси доньки польського короля Болеслава III Кривоустого. Князь новгородський (1168-1169) волинський (1170-1199), галицько-волинський (1199-1205) відзначався в походах проти половців і литовців у 1197-1198 рр. В 1199 р. об'єднав Волинське і Галицьке князівства в єдине Галицько-Волинське. В 1200 р. поширив свою владу на Київ, виступив спільно з Володимиро-Суздальським князем Всеволодом Юрійовичем Велике Гніздо. Брав активну участь у політичних справах Угорщини, Польщі, Візантії та інших країнах. Загинув 19 червня 1205 р. біля польського міста Завіхоста (Завихвоста), на Віслі, по дорозі до Саксонії на допомогу Пилипу Гогенштауфену. Обставини загибелі не відомі.

Суперники Романа Мстиславовича за Галицько-Волинське князівство (чернігівські князі) встановили контакт із папою і підтримали Новгород в його боротьбі з Лівонським орденом, який був на боці імператора. Папа скористався ситуацією, відправив домініканських монахів проповідувати католицизм на Русі. Взимку 1237-1238 рр. за наказом Володимиро-Суздальського князя Юрія Всеволодовича вони були вигнані. Прорив на Русь не вдався. Але гвельфи взяли реванш на землях Південно-Західної Русі. 19 червня 1205 р. в бою був убитий князь Роман Мстиславович. Хроніст XIII ст. Аберік з Труа писав: "Король Русі по імені Роман, вийшовши за межі своїх кордонів і бажаючих пройти через Польщу в Саксонію (на об'єднання з Пилипом), по волі Божій вбитий двома братами, князями польськими, Лешком і Конрадом на річці Віслі". Лешко і Конрад посвятили вівтар в Краківським соборі святим Гервасію і Протасію, в день пам'яті яких був убитий Роман. Одне це свідчить про те, яке значення надавалося втручанню князя Романа в німецькі справи.

Роман Мстиславич, окрім того, що був князем галицько-волинським, мав іще й титул великого князя київського, і навряд чи його приваблювала перспектива стати одним з багатьох європейських королів. Крім того, отримавши корону з рук папи римського, він ставав його васалом, визнаючи верховну владу Риму і в результаті мав перейти у католицизм.

Тут криється важлива відмінність у розвитку західних сусідів та Русі. Русь прийняла духовне верховенство Візантії, звідки йшли книжки, їхали священики, художники та майстри. Але верховенство Візантії було номінальним, а кількість візантійських священиків

порівняно невеликою. Монастирі на Русі у боротьбі за владу вирішальної ролі не відігравали. Якщо церква на Русі вважала себе ображеною, вона могла звертатися лише до великого князя, надія на підтримку з Візантії була ефемерною.

Інакше було у сусідів. Наприклад, після того як Польща стала католицькою країною, в її землях улаштовуються чернечі ордени - спочатку бенедиктинці, потім орден святого Бернарда, а пізніше духовно-лицарські ордени.

Ордени заводять господарства, отримують землі, будують монастирі та фортеці, і до кінця XII століття католицька церква стала потужною силою.

Церква користується прихильністю не тільки польських князів, яким вона була потрібна як ідеологічна підтримка, але і німецьких князів, герцогів та римського папи. Це не далека Візантія - це реальна сила, спроможна прийти на допомогу церкві у Польщі, якщо та відчує себе ущербною. Єпископи і монастирі, знаючи про цю підтримку, далеко не завжди підкорялися світській владі.

І тому, доки Русь була сильною та могутньою, ні про який союз з римськими папами мови бути не могло. Однак у XIII столітті ситуація змінюється. Єдиної в політичному відношенні Русі вже не існує, а, крім того, з'являється загроза зі Сходу - монголо-татари.

У цей час загострилася боротьба між папами й імператором Фрідріхом II Штауфеном (1212-1250). За імператора виступили: Південна Італія, Сицилія, Північна Франція, частина князів Німеччини, мусульмани Північної Африки та Єгипту. Святий престол підтримували більша частина міст Північної Італії і Рейнська область, половина князів Німеччини.

Два рази, в 1227 р. і 1230 р., папа відлучав імператора від церкви. В обвинуваченні проти Фрідріха йшлося, що покірність церкві вимагає відмови від послухання імператору і що папа з божою допомогою зробить все, що від нього залежить, для заміни Фрідріха на престолі.