РОЗДІЛ VII. ЯК КИЄВСЬКА РУСЬ БРАЛА УЧАСТЬ У СТВОРЕННІ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ

З папських булл, адресованих Данилові, вимальовуються контури угоди, досягнутої між Інокентієм IV і Григорієм. Папа намагався насадити католицизм на Русі і послав туди архієпископа Альберта, якого Данило погодився прийняти. За це папа визнав недоторканість православного обряду, законність прав Романовичів на їхнє князівство, заборонив лицарям чернечих орденів селитися на галицько-волинських землях. Однак папа вперто ухилявся від надання допомоги Данилові у боротьбі проти монголів. Невдоволений цим князь перервав переговори з Ліоном. А у 1249 р. не впустив архієпископа на Русь. Як писав польський історик Ян Длугош, "Данило поставився до легата (Альберта) вороже і відпустив його без честі" ("Sine honore"). Тоді розлючений Інокентій IV нацькував на Галичину литовського князя Миндовга, який у 1250 р. став католиком. Спеціальною буллою, виданою 1251 p., папа дозволив литовцям безкарно грабувати руські міста й села, а 1252 р. надіслав Миндовгу королівську корону.

Миндовг (Миндаугас) - великий князь Литовський (7-1263 (1264)). Об'єднав під своєю владою литовські землі, підпорядкував староруські міста Новгородок (Новогрудок), Слонім, Волковийськ. Підтримував договірні відносини з галицько-волинським князем Данилом, вів успішну боротьбу з Лівонськім і Тевтонським орденами. У 1250 р. (1251) прийняв католицтво, у 1253 р. з благословення папи Римського був коронований на короля Литви. Після розгрому хрестоносців біля озера Дурбе в 1260 р. повернувся до язичництва і уклав з Олександром Невським союз проти Лівонського ордена. У1263 р. (1264) разом з двома синами був убитий через змову феодальної знаті на чолі з князем Довмонтом.

Воєнні дії тривали 1251-1252 pp., разом з Данилом проти Миндовга воював мазовецький князь Земовит. Завдавши поразки литовцям, Данило домігся укладання перемир'я.

Близько 1252 р. Данило Романович, у якого померла дружина, одружився з дочкою литовського князя Довспрунка, племінницею Миндовга (сестрою полоцького князя Товтивіла). Через деякий час сина Миндовга Войшелка (лит. - Вайшелга) охрестили відповідно до обряду греко-православної церкви. В цю віру навернувся також і Товтивіл. Після хрещення Миндовг призначив Войшелка своїм намісником у Новгородок. Але Войшелк як щирий неофіт побажав постригтися в ченці і відмовився від своїх княжих прав. Він запропонував передати князювання одному з синів Данила. Угода з цього приводу була досягнута між Данилом і Миндовгом наприкінці 1254 р. Син Данила Роман (який раніше претендував на австрійський трон) одержав князівство Новгородоцьке як васал Миндовга. Водночас доньку Миндовга одружили з братом Романа Шварном.

Значно складніше було відновити владу на Пониззі та у Болоховській землі. Справа полягала в тому, що близько 1252 р. монгольське військо під проводом темника Куремси підійшло до понизького міста Бакоти, і старійшина міста Милій перейшов на їхній бік. Підтримали монголів і болоховські князі.

У 1252 р. переговори між Данилом та Інокентієм IV відновилися. Восени 1253 р. Данило прийняв у Дорожчині від папського нунція Прусії Опізо королівські регалії - вінець, скіпетр і корону та одержав титул "короля Русі".

Одні історики вважають коронацію Данила важливою подією, яка не лише фактично, а й юридично затвердила статус - самостійність Галицько-Волинського князівства, що визнавалося папою і країнами Європи. Данило Галицький прикрив своїми володіннями Європу від Улусу Джучі, що теж було належним чином оцінене у католицькому світі. Крім того, існування Галицького королівства на певний час стало чинником політичної стабілізації на континенті. Інші вважають, що Галицько-Волинська Русь перетворилася з цитаделі православ'я на невелике європейське королівство.

У1253 р. папа Римський оголошує хрестовий похід проти монголів, до участі в якому закликає Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість країн була втягнута в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани хрестового походу залишилися нездійсненими.

Не одержавши допомоги від папського престолу, Данило згортає стосунки з ним. Як пише М.Котляр, "Новий папа (з кінця 1254 р.)

Олександр IV вирішив натиснути на Романовичів. 6 березня 1255 р. папа дозволив литовському князю Миндовгу завойовувати і грабувати руські землі, але литовський князь не наважився нападати на Романовичів, котрі недавно побили його. Тоді папський престол спробував навіть оголосити хрестовий похід проти Галицько-Волинського князівства, але з того нічого не вийшло". Стосунки між Данилом і папою остаточно розірвалися у 1257 р.

У першій чверті XIV ст. Галицько-Волинська Русь не виборола незалежності від Орди. Але в умовах розгрому улуса Ногая і нездатності ханської влади здолати сепаратистські тенденції в середовищі місцевої кочівницької аристократії галицько-волинські князі, діючи, можливо, спочатку з дозволу хана Тохти, але в своїх інтересах, взяли активну участь у придушенні опозиційних ханській владі угруповань ординської знаті.

Результатом військово-політичної акції Галицько-Волинського князівства проти орд Північного Причорномор'я, які віддалилися від сарайського центру, було повернення в 1300-1302 pp. великої частини, загарбаної раніше ординцями, Галицького Пониззя, включаючи території, які прилягли до Південного Бугу і Дністра.

Після смерті князя Лева Даниловича у 1301 р. його син Юрій (1301-1308) об'єднав у своїх руках усі уділи Галицького і Волинського князівств, прийняв королівський титул і зробив столицею місто Володимир. В його державі перше місце належало Волині. На його печатці було написано: "...король Русі, князь Ладимерії" ("Rex Russie princes Ladimerie"); на зворотному боці було зображено герб Володимира.

Скориставшись послабленням Орди внаслідок міжусобної боротьби, Юрій відновив владу над Пониззям та відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу і Дністра. Встановив союз з Тевтонським орденом, спрямований проти Литви. Відновив зв'язки з римським папою. У взаємовідносинах з папою Юрій І проводить самостійну політику, як і його дід Данило Галицький. Ян Длугош свідчить про невдале прагнення папської курії схилити "руського короля" до "покори римській церкві і до союзу з нею", і тим самим підкорити його володіння своєму впливові.

І все ж відігравати таку саму роль у Центральній Європі, як за часів Данила, Галицько-Волинська Русь не могла. На її західних кордонах утвердилася сильна Польська держава, яка зуміла повернути у 1302 р. Люблін і встановити політичну рівновагу зі своїм давнім суперником. Між Юрієм І і польським (Куявським) князем Владиславом Локетком (який став королем з 1320 р.) встановилися союзницькі взаємовідносини. Юрій одружився другим шлюбом з його сестрою Єфимією, неодноразово надавав підтримку Куявському князеві у боротьбі з його політичними супротивниками.

За словами середньовічного польського історика Яна Длугоша, Юрій "був людиною спритною і шляхетною, щедрою для духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту".

Після смерті Юрія І влада перейшла до його синів Андрія та Лева II (1308-1323), які титулувалися "божиєю милістю, князі всієї Руської землі, Галичини і Володимири" ("Dei gratia dux Russie"). Андрій князював у Волині, а Лев II - у Галичині. Та хоч вони й розділили між собою територію князівства, в політиці завжди діяли спільно.

Андрій і Лев II підтримували тісні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком (вони були його племінниками), що сприяло зміцненні їхньої влади у князівстві й подоланню олігархічних прагнень галицького боярства. Дружні стосунки князів з Польщею доповнювалися зв'язками з Тевтонським Орденом, у договорі з яким (1316) містилася обіцянка "защищать его от нападений ордынцев и вообще всяких врагов".

Разом з тим союз з Орденом був спрямований проти намірів литовського князя Гедиміна відторгнути північні регіони Галицько-Волинського князівства.

Польський історик XVI ст. М.Стрийковський повідомляє, що волинські князі під час війни Литви з Тевтонським орденом робили набіги на литовські землі над р. Вілією і поблизу Новгорода.