РОЗДІЛ VII. ЯК КИЄВСЬКА РУСЬ БРАЛА УЧАСТЬ У СТВОРЕННІ ЄДИНОЇ ЄВРОПИ

За часи незалежності пріоритетною геополітичною метою України був і залишається Європейський Союз (ЄС), який почали створювати в 50-х роках XX ст. Але уявлення про єдність Європи і європейців виникло набагато раніше. І створення такої Європи проходило за безпосередньою і активною участю наших предків. Прикладів братерських союзів, політичних угод, військового співробітництва, торгових, культурних зв'язків можна навести багато. Ми візьмемо тільки один аспект європейської історії ХІ-ХІV ст., який показує, що сучасна Україна є європейською державою не тільки за географічними ознаками, але й тому, що її попередники створювали цю єдину Європу.

Історики до цього часу дискутують про походження і значення слова "Європа*. Одні вважають, що воно з'явилось у Давній Греції і може перекладатись як "жінка з казковими очима і обличчям". Більшість вважають вірним інше пояснення. Слово "Європа" до древніх греків прийшло з аккадської мови (Аккад- держава на території сучасного Іраку). "Єреб" з аккадської - "захід сонця", "захід". Із курсу географії ми знаємо про розташування та кордони Європи, яка пролягає від Скандинавії до Середземного моря, від Атлантичного океану до Уральських гір. Це географічне поняття Європи, західної частини материка Євразія. Визначити історичне поняття "Європа" складніше. Першим увів поняття "Європа" грецький філософ Анаксимандр, який жив на рубежі VII- VI ст.. до н.е. в місті Мелете. З точки зору Анаксимандра, центр майже плоскої Землі займало Середземне море, і ця земля Ойкумена ділилася на дві рівні частини - Європу й Азію.

У XII столітті можна легко прослідкувати родинні відносини між всіма правлячими родинами Європи - від Англії до Київської Русі.

Король єрусалимський Болдуїн III був одружений на Феодорі, племінниці візантійського імператора Мануїла І Комніна, який по матері був родичем угорського короля Гезі II, дружиною якого була дочка новгородського князя Мстислава Володимировича - Єфросинія. Син і нащадок Мануїла І - Олексій був одружений на дочці французького короля Людовика VII - Аг- несі (в православному хрещенні - Ганні), сестри якої були видані заміж за англійських принців Генріха і Ричарда. Двоюрідний брат Мануїла - Андро- нік Комнін був родичем цариці Грузії - Тамари, тітка якої була дружиною великого князя Київського Ізяслава Мстиславича. Цариця Тамара була одружена з Юрієм Андрійовичем (в минулому князем новгородським), дідом якого був великий князь Київський Юрій Довгорукий, жінкою якого була дочка візантійського імператора Іоанна II Комніна. На дочці Юрія Довгорукого був одружений князь галицький Ярослав Осмомисл, мати якого була дочкою угорського короля Коломана, сам він - двоюрідним братом Андроніка І Комніна. Дві дочки Ярослава були дружинами: 1) угорського короля Стефана III (Іштвана), за іншими даними - була нареченою; 2) Ви- шеслава, польського князя Одона, сина великого князя Польського Мешка III Старого.

Правлячі прошарки тогочасної Європи усвідомлювали себе однією великою але недружньою сім'єю, родинні відносини в якій інколи були важливіші за міждержавні.

В Європі жили громадяни: люди, які володіли невід'ємними правами. Жодна влада не могла відняти у громадян їх прав. Громадяни збиралися на площі та обирали посадових осіб своєї держави. У громадян була своя власність, а у держави її не було. Якщо громадянина обирали на державну посаду, то він виплачував всі необхідні витрати зі своєї кишені. Чим багатшим був громадянин, тим вище положення він займав. Особисте життя громадянина визначалося його статусом у суспільстві.

В Азії було все навпаки: громадян не було, всі були піддані царя, і багатство залежало від суспільного положення. У будь-якої людини влада могла забрати його власність, а з нею самою вчинити як завгодно.

Для жителів Римської імперії Європа це лише північний берег Середземного моря. Великі простори Західної, Центральної, Східної Європи, деякі з яких входили до складу імперії, знаходилися за межами римських уявлень про культурний розвинений світ.

Після падіння Риму в 800 р. Карл Великий намагався відновити Західну Римську імперію ("Священну Римську імперію германської нації"). До складу Європи входили відомі й тепер країни: Італія, Франція, Німеччина, Велика Британія, Ірландія.

В X ст. кордон Європи проходив по Лабі (Ельбі); по вузьких протоках Скагеррак та Каттегат, що відділяли язичницьку Скандинавію від цивілізованого світу.

Та Європа, яку ми знаємо сьогодні, почала з'являтися в середні віки в результаті боротьби між імператорами "Священної Римської імперії германської нації" та римськими папами. Активну участь у цій боротьбі брали князі Київської Русі, і Русь була Європою.

Штауфени (Гогенштауфени) - династія німецьких королів та імператорів "Священної Римської імперії германської нації" (Бапсїа Ітрегіа Яотапа Негтапогит) в 1138-1254 рр.; в 1197-1268 рр. - також королі Сіцілійського королівства. Головні представники династії Штауфенів - Фрідріх Барбаросса (близько 1125-1190), Генріх VII (1165-1197), Фрідріх II Штауфен (1194-1250).

В ХІ-ХІV ст. існували дві концепції об'єднання Європи. Перша - в рамках католицької церкви. Друга - в рамках імперії. Ідея єдності була близька багатьом європейцям, але стосовно центру і форм такого об'єднання були різні думки. Феодали середньовічної Європи розділялися на дві основні партії. Одну партію очолювала церква, яка претендувала на верховенство не тільки в церковних справах, але і в світських. Прибічники цієї партії в ХІ-ХІV ст. отримали назву "гвельфи" по

імені Вельфів - герцогів Саксонії та Баварії, які боролися проти імператорської династії Гогенштауфенів. Прибічники імператорів звалися гибеллінами і відстоювали тезу влади імператора над владою папи.

Нагадаємо події, які передували об'єднанню Європи.

В середині XI ст. в Європі відбулися дві важливі події, які вплинули на цей процес. По-перше: в 1054 р. папа Римський та патріарх Константинопольський прокляли один одного. З цього часу долі Західної і Східної християнських церков остаточно розійшлися. Надія зберегти єдність християнського світу зруйнувалась. У стосунки між католиками і православними вкралася недовіра і навіть ворожнеча.

По-друге: початок церковної реформи на Заході. Мета реформи - перетворити Католицьку церкву на централізовану правлячу партію, яка мала контролювати всю світську владу, включаючи королів та імператора. Ініціатором церковної реформи в Римі був чернець і папський скарбник Гільдебранд (Гільдербранд) - майбутній папа Григорій УП (1073- 1085). Щоб мати владу, треба було мати великі кошти. Для цього треба було взяти все майно церкви під контроль вищого керівництва. Через це першим кроком реформи було введення целібату - безшлюбності духовенства: всі священики Заходу мали жити, як ченці, а після смерті все їх майно переходило церкві. Наступний крок - реформа папських виборів: тепер в них брали участь тільки вищі церковники (кардинали), а не все духовенство і громадяни Риму, як це було раніше. Третім кроком був "Декрет про інвеститури" (виданий Григорієм VII в 1075 р.), який забороняв всім світським владикам без згоди папи Римського давати посади єпископів, абатів, священиків своїм людям. Цим були незадоволені імператор, королі, німецькі князі, котрі до цього самі вирішували, кого призначати єпископом в своїх володіннях і таким шляхом частково контролювали церкву. Між імператором Священної Римської імперії Генріхом та Римським папою Григорієм VII розпочалася боротьба.

До цього конфлікту була залучена і Київська Русь, великий князь Ізяслав (Дмитрій), син Ярослава Мудрого. Вигнаний з Києва в 1073 р., він звернувся за допомогою до свого родича польського князя Болеслава II Сміливого (1058-1079) - сина тітки Ізяслава Добриніги - Марії і одночасно племінника жінки Ізяслава Гертруди-Олісави. У 1069 р. він вже звертався за підтримкою і за допомогою дружини Болеслава повернув собі княжий престол. Але цього разу, "віддавши польським вельможам багаті подарунки", Ізяслав допомоги не отримав.

В цей час Болеслав II воював з чеським князем Вратиславом II (1061-1092) союзником імператора, і йому самому потрібна була військова допомога. Через це він заключає союз з братом Ізяслава, великим князем Київським Святославом, який направляє військо на чолі з сином і племінником Олегом Святославичем і Володимиром Всеволодовичем Мономахом на допомогу польському князю в Чехію (Сілезію).