РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО

Історичне краєзнавство


1. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ: ПРЕДМЕТ І ДЖЕРЕЛА


Важливе місце серед різних напрямів вивчення краю займає етнографічний.

Етнографія (від грецького "етнос" - плем'я, народ; "графо" - пишу, буквально - народопис) - галузь гуманітарних наук, об'єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства.

Етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії й культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу - це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту в широкому значенні цього слова. Історія народу - це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв.

Оскільки вивчення народів передбачає комплексний підхід і використання даних суміжних дисциплін, на стику етнографії й інших наук виникли нові напрями, галузі знань. Зокрема, вона тісно пов'язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. З соціологією її ріднить вивчення взаємодії соціально-класових і етнокультурних явищ (етносоціологія), з лінгвістикою - дослідження генеалогічного споріднення народів, взаємодії мовних та етнічних процесів (етнолінгвістика). З соціальною психологією етнографія має спільний розділ - етнопсихологію. При дослідженні чисельності народів світу, міграційних процесів вона стикається з демографією (етнічна демографія).

До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Етнографія найтісніше пов'язана з економікою (економічний базис визначає культуру) і політикою.

карат україни

Серед етнографічних проблем найважливіші такі: вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу, етногенез і етнічна історія народів, реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів, вивчення сучасних етапів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей, вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури, вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів в цілому.

Під час збирання етнографічних матеріалів важливу роль відіграє так званий метод безпосереднього спостереження, що ґрунтується на контакті дослідника та об'єкта дослідження. Він включає два напрями: стаціонарний, що проводиться на обмеженій території, та експедиційний, що характеризується поглибленим охопленням явищ, які вивчаються, і дає змогу встановити ареали їх поширення. Дані, зібрані в ході такого процесу, прийнято називати польовими етнографічними матеріалами, а роботу зі збирання таких матеріалів та відомостей - польовою етнографічною роботою, або польовими етнографічними дослідженнями.

Етнографія має свої джерела. Загалом можна виділити 4 основні їх категорії.

1. Письмові свідчення - клинописи, літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників.

Певні етнографічні знання існували ще в Київській Русі. Зокрема в "Повісті минулих літ" племена і народи класифіковано за мовними та культурно-побутовими ознаками, територіальною локалізацією, висунуто питання про походження різних народів. Інтерес "о начале Русской Земли" та до народів, які її населяли чи межували з нею, виявляли і пізніші літописи - Волинсько-Галицький, Короткий Київський, Густинський та ін. Із них можна дізнатися про руські народи (полян, северян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів) та "околичні" (ляхів, литовців, угрів, чехів, половців, жмудь, ятвягів, татар), кожний з яких мав свої звичаї ("имяхут бо обычаи свои и

Козак і козачка

законы отец своих и преданья, каждо свой нрав"), свою мову ("по Оци сидит Мурома, язьж свой, Мещера свой, а в Русии свой"), свій одяг (наприклад, опис одягу князя Володимира Васильковича), свої вірування (чужі належать до "иноплеменных язык безбожных татар").

Тема козацтва відтворювалась у джерелах іншого типу - думах. У думі "Козак Голота" є свідчення про існування козаків та своєрідність їхнього способу життя. Там само черпаємо відомості про типовий одяг козака, котрий має "три семирязі лихії", на ногах "постоли в'язові", на голові ж - "шапка-бирка, зверху дірка" тощо.

До давніх письмових джерел, які містять багатий етнографічний матеріал, належать і "Синопсис" (огляд) 1674 р., і "Рукописная книга Космография", і "Кройника" Феодосія Сафоновича - ігумена київського Михайлівського монастиря, і літописи С.Величка, Самовидця, Г.Грабянки, а також хроніки, щоденники, майнові описи, судові звіти, "подимні" переписи населення, люстрації, топографічні описи, історико-статистичні описи єпархій та ін.

"Літопис Величка" - козацько-старшинський літопис, пам'ятник української історіографії другої половини XVII - початку XVIII ст. Її автор - Величко Самійло Васильович (1670-1728) народився на Полтавщині, вчився в Києво- Могилянській Академії. Був канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії. Відсторонений від посади в 1708 р., жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканці, а потім в с. Жуках під Полтавою, займаючись літературною працею.

Автор творів "Сказаніє про війну козацьку з поляками" і "Повіствованіє Літописця", відомі під умовною назвою "Літопис Самійла Величка".

Літопис складається з 4-х томів і охоплює події в Україні другої половини XVII - початку XVIII ст. Зберігся не повністю. Виданий Київською археографічною комісією в 1848-1864 рр. за списком М.П.Погодіна. Пізніше було знайдено ще один список, який належав Г.А. Полетизі.

Велике значення для подальшого розвитку історичного краєзнавства мали етнографічні студії. Вони почалися в XVIII ст. У 1777 р. Г.Калиновський надрукував у Петербурзі "Описание свадебных простонародных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии", що викликало інтерес до українського побуту. Але справжні етнографічні досліди почалися з того часу, коли князь Микола Цертелєв видав у 1819 р. у Харкові "Опыт собрания старинных малороссийских песней". В передмові до них він висловлював думку, що в цих піснях "видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи... и наконец - та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне и которую тщательно сохраняют по сие время, как единственное наследие предков своих". У 1827 р. професор Московського університету Михайло Максимович надрукував збірник "Малороссийские песни".

Свій внесок в розвиток вітчизняної етнографії зробили й українські письменники. Іван Котляревський, автор "Енеїди", у поетичній формі подав справжню етнографічну енциклопедію, представлену колоритними зразками матеріальної та духовної культури українців. Григорій Квітка-Основ'яненко, створивши етнографічні твори ("Конотопська відьма", "Маруся", "Мертвецький Великдень" та ін.), видав і цілу низку наукових праць, у тому числі статтю "Українці". Тарас Шевченко, будучи співробітником Археологічної комісії, здійснив наукові експедиції зі збирання етнографічного матеріалу. На початку лютого 1846 р. він приїздив на Чернігівщину, де зробив ряд замальовок. З них до нас надійшли такі: "Потир із церкви с. Мохнатин", "Трапезна чаша Густинського монастиря", "Енколпі- он". Т.Шевченко був першим, хто збирався підготувати підручник з української етнографії. До числа письменників-етнографів належать Іван Нечуй-Левицький, Володимир Гнатюк, Іван Франко та багато інших.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історичне краєзнавство» автора Невідомо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО“ на сторінці 1. Приємного читання.