РОЗДІЛ II.ОНОМАСТИКА В ІСТОРИЧНОМУ КРАЄЗНАВСТВІ

Можливо, на основі грецької абетки, доповненої і пристосованої до східнослов'янської системи звуків, було написано Євангеліє і Псалтир, які, за свідченням моравопаннонського "Житія" Кирила, що дійшло в багатьох списках, Костянтин-філософ бачив у Корсуні (Херсонесі) під час подорожі до хазарів 858 року. Це могли бути так звані "руськы письмены". Костянтин зустрів тут одного русина і "беседовал с ним", а незабаром і сам почав розмовляти цією мовою, "и мнози ему дивляха".

Про існування писемності на Русі до 988 року свідчать також арабські та західні джерела. Ахмед Ібн-Фадлан, описуючи похорон "руса" 921 року, розповідав, що після спалення померлого на насипаному пагорбі вкопали великого стовпа з білої тополі, на якому написали "ім'я цього чоловіка й ім'я царя русів". Арабський вчений Аль- Масуді в книзі "Золоті луги" (перша половина X ст.) також свідчив про наявність писемності у східних слов'ян (пророцтво, паписане на камінні у слов'янському храмі).

За перші значні пам'ятки давньоруської писемності вважають двомовні угоди Русі з греками 911 та 945 років. Навіть перший літописний звід виник, згідно з останніми дослідженнями, в межах 966-977 рр. Літописці активно використовували епічні "сказаній", народні перекази, билини, що надало літописам неповторного національного колориту.

Але після прийняття християнства 988 р. на Русі розповсюдилася нова писемність, абетка якої була складена братами-проповідниками з грецького міста Солуну (зараз - Фессалоніки) Костянтином (Кирилом) та Мефодієм.

Спочатку виникла глаголиця - від старослов'янської назви літери "Г" - глаголь. Вона нагадувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови - це стилізовані знаки, в яких закладено предметно-понятійні прообрази з притаманною кожному знаку буквенно-звукового письма символікою.

З цілої низки наук, які вивчають ті чи інші аспекти мови, особливий інтерес для краєзнавців представляє ономастика та її розділи - топоніміка і антропоніміка.

2. ТОПОНІМІКА ЯК ДЖЕРЕЛО ВИВЧЕННЯ РІДНОГО КРАЮ

Ономастика - наука, яка вивчає власні імена, а історична ономастика вивчає історію власних імен. З одного боку, ця наука примикає до лінгвістики, з іншого, - до історії. Історик шукає в ономастичному матеріалі відомості про певні аспекти минулого рідного краю. А філологів вона цікавить з точки зору розвитку мови.

Крім цього, в ряді пунктів ономастика тісно зливається і з географією, етнографією, соціологією. Об'єднує їх і матеріал досліджень. Наприклад, літописи, розрядні книги, підсумки перепису тощо, які є основними документами для історичних досліджень, є також і невичерпним джерелом для ономастики. Але ці документи (географічні назви, імена та прізвища і т. ін.) історик, лінгвіст, етнограф, географ і соціолог аналізують по-різному, з різною метою та для одержання різної інформації.

Історичний потенціал, який є в імені, знаходить своє відображення в тому, що воно багатьма нитками пов'язане з різноманітними сферами людської культури. Воно виникає в колективі, з потреб колективу і відображає риси, що мають значення для колектива, який знаходиться на певному ступені історичного розвитку. Епоха і рівень знань людства накладає свій відбиток на ім'я. Звертання до окремих ономастичних основ і моделей завжди історичне, тому доповнення в ономастичне дослідження історичним моментом вкрай необхідне.

В ономастиці історика-краєзнавця найбільше за все цікавить топоніміка та антропоніміка.

Топоніміка - це наука про походження географічних назв (від грецьких слів "topos" - місце й "оnyma" - назва, найменування, ім'я), але топоніміка - поняття загальне. В сукупності її значень існує своєрідна градація.

Топоніміка включає такі поняття: 1) гідроніми (назви річок, озер, колодязів і т.д.); 2) фоніми (назви курганів); 3) ойконіми (назви населених пунктів); 4) спелеоніми (назви печер, скельних навісів); 5) ороніми (назви хребтів, гір, долин, ярів, впадин і ущелин); 6) хороніми (назви країв і країн).

Проте в краєзнавстві виникає потреба детальнішої класифікації географічних назв. Серед гідронімів можуть виділятися: лімноніми (назви озер), потамоніми (назви річок), гелоніми (назви боліт). Серед ойконімів виділяються полісоніми (назви міст). В містах можуть існувати агороніми (назви площ), годоніми (назви вулиць), ергоніми (назви підприємств) та ін.

Для топоніміки характерні свої специфічні методи досліджень. Основну роль відіграють польові дослідження, збір первинного матеріалу, виявлення природних, історичних і етнографічних особливостей певного регіону, особливостей, які визначають своєрідність топонімів.

Топоніміка використовує методи, які притаманні історичній науці, - роботу з архівними матеріалами, аналіз письмових джерел. На службу топоніміці поставлені методи, які властиві географічній науці - картографічний, просторово-порівняльний та ін.

Велике значення має етимологія географічних назв, тобто пояснення їхнього походження, усвідомлення первинного змісту назви того чи іншого об'єкта.

Будь-яка географічна назва має своє значення. І переважна більшість їх виникла стихійно, проте зовсім невипадково: беззмістовних топонімів немає. Втім, частина з них цілком "прозора". Місто Львів, наприклад, заснував князь Данило Галицький у XIII ст. і назвав ім'ям свого сина Лева. Не може бути двох думок щодо топонімів Івано-Франківськ, Запоріжжя, Піщанка.

Однак багато топонімів розгадати не так легко. Що, наприклад, означають назви Карпати, Прип'ять, Чернігів, Харків чи Азовське море? Щоб відповісти на ці запитання, вчені-топонімісти проводять багаторічні кропіткі дослідження, звертаючись до здобутків історії, мовознавства, географії, етнографії, археології та інших наук. Але деякі топоніми України, які дійшли до нас із глибини віків, і досі не вдалося розшифрувати. Невідомо, наприклад, походження назв міст Фастів, Тульчин, найменування озера Світязь. Є чимало гіпотез, здогадок, проте багато з них ще чекають пояснень, які б задовольнили допитливих.

Наприклад, село Великі Сорочинці (Полтавська обл.) відоме з 20-х років XVII ст. На початку XVIII ст. Сорочинці - "укріплений городок", обнесений земляним валом з дерев'яними баштами на бастіонах. У цих баштах містилося правління Миргородського полку, на чолі якого стояв полковник Данило Апостол. 1709 р. під час Північної війни шведський король Карл XII так і не штурмував цей укріплений "городок"; поселення не було зруйноване. Відомим на всю Російську імперію містечко зробив М.Гоголь (1809-1852), який тут, до речі, й народився. Походження його назви так і не було з'ясовано. Існує кілька переказів; один з них - класичний приклад так званої народної етимології, коли до готової назви добираються можливі (частіше неможливі) попередники. Цей переказ твердить, що колись із пограбованого татарами монастиря сюди прийшло аж сорок ченців, які й заснували тут поселення ("сорок ченців" - Сорочинці).