РОЗДІЛ I. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ

Процес роботи із сфрагістичним матеріалом має три етапи: а) пошук і підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; б) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і відшукування осіб, які використали печатку, встановлення достовірності

джерела; в) класифікація пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях.

З давніх часів існує така історична дисципліна, як генеалогія, що вивчає історію походження родів і окремих осіб. В Україні генеалогію досліджувало багато істориків (О.Бодянський, М.Костомаров, П.Єфименко, А.Лазаревський, В.Липинський, М.Грушевський, В.Модзалевський та ін.). Значного розвитку генеалогія як наука набуває в Росії та Україні в кінці XIX ст., коли з'являються установи, що професійно вивчають генеалогію: Російське генеалогічне товариство (СПб., 1898), Історико-родословне товариство (Москва, 1905) та їх відділення на місцях. У 1908-1914 рр. український історик В.Модзалевський надрукував багатотомне дослідження з української генеалогії "Малороссийский родословник".

За радянських часів в Україні (як і загалом у Радянському Союзі) генеалогічні дослідження були згорнуті, виходили лише поодинокі праці, пов'язані з генеалогіею. У 80-х роках дослідження активізувалися. В 1989 р. відбулася І Всесоюзна конференція "Генеалогия: Источники. Проблемы. Методы исследования". Якісно новий етап у розвитку генеалогії в Україні відкрився після проголошення її незалежності. При Геральдичному товаристві України діє секція генеалогії, у Києві засновано Центр генеалогічних досліджень.

Існує й розвивається з участю істориків, мовознавців та інших спеціалістів історична дисципліна ономастика, яка вивчає імена та назви, їх функціонування в мові та суспільстві, закономірність їх виникнення, розвиток і різні перетворення.

Коли мова йде про спеціальні історичні дисципліни, то слід відзначити ту обставину, що вони дають широкі та конкретні можливості для зв'язків історичної науки з іншими галузями знань і тим самим сприяють її розвитку.

Подальший розвиток історичного краєзнавства має відбуватися в постійному контакті з іншими історичними дисциплінами, використовувати їхнє надбання.

3. РОЗВИТОК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ДО ПОЧАТКУ XX СТ.

Краєзнавство як наука про дослідження рідного краю і місцевої історії розвивалося разом з історією нашого народу. Джерела краєзнавства йдуть у глибину віків і беруть свій початок від народного

краєзнавства. Повідомлення про минуле поселень, невеликих містечок та міст здавна зберігалися в пам'яті народній. Невідомі народні "краєзнавці" були знавцями рідних місць. Свої знання історичного, географічного та господарського характеру вони передавали з покоління в покоління, тим самим зберігаючи спадкоємність в матеріальній і духовній культурі народу.

Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. Збереглись описи найважливіших подій тих часів, мандрівок землепрохідців і купців, фольклорні твори. Ще автор "Велесової книги" писав: "Ми - не греки, не римляни, не перси, не варяги; ми є Руси! Тому маємо знати і шанувати землю свою, свою Вітчизну, своїх богів і батьків".

Багато цінної інформації про свій край зібрали служителі монастирів. Вони зосереджували її в так званих літописах. Літописи - описання по роках, ще їх називають аналами (від слова "ано" - рік). Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас.

Деякі дослідники вважають, що першою повноцінною хронікою був літописний звід 996 р., в якому відчувалася певна продревлянська позиція (можливо, найдавніші літописи язичницького часу знищили християни).

Літописи в Київській Русі були дуже популярні. Записи велися майже в кожній церкві, монастирі. Вони відображали в основному місцеві події. Але були й офіційні літописці, які жили при княжому дворі й записували головні події. Літописи цікаві тим, що в них відображувалися події за роками, і тим, як літописці уявляли ці події. Літописці розповідали про історичні події в країні, про її зв'язки з іншими державами, але більш за все їх цікавила людина, її земне та позаземне життя.

Одним із таких літописів є всесвітньо відома "Повість минулих літ". Вона була написана монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. В "Повісті..." багато свідчень про поселення слов'ян, заснування Києва, хрещення Русі, про сусідів: і друзів, і ворогів, про традиції та звичаї, про походи Олега, Ігоря і Святослава.

Багато в "Повісті..." епізодів про мужність та відвагу князів і дружини. Поряд з реальними історичними персонажами діють чаклуни. Нестор звертається до народних казок, легенд, сюжетів з Біблії. Продовженням "Повісті минулих літ" є Київський літопис 1118-1199 рр. і Галицько-Волинський - 1201-1291 рр. Поряд з історичною розвивалася церковно-житійна, філософсько-публіцистична, художня література. В 1056-1057 рр. було написане "Остромирове Євангеліє", в 1073 - "Ізборник" Святослава, в 1092 р. - "Київське Євангеліє". Деякі сучасні дослідники вважають, що в ХІ-ХІІІ ст. на території Русі у вжитку було близько 140 тис. книг, 200-300 назв. Крім того, було написано приблизно 95 літературних творів, включаючи першу працю географічного характеру - "Життя та подорожі Данила, настоятеля монастиря в Руській землі" (після 1108 р.), книгу з медицини "Аліма" (Мазі).

Відомі так звані "Літописи західноруські", або "Літописи Литовські" (вони писалися на території Великого Князівства Литовського). Є "Львівський літопис", він охоплює XV-XVІІІ ст. і закінчується історією Львівського братства.

Багату й цінну інформацію про Україну містять зарубіжні літописи та хроніки: кримсько-татарська ("Історія хана Іслам-Гірея III" Мехмеда Гаджі Сеная), німецька ("Театр Європи"), італійська (твори М.Бізачіоні) та ін.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Крім того, в XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

У XVІ-XVІІ ст. українські літописи писалися в різних містах України, в основному козацькою старшиною. Освічені люди ставали