Розділ «Тема 29. Період феодальної роздробленості»

Випалювалися гончарні вироби в печах або у спеціальних горнах. Останні були двох типів — двоярусні і горизонтальні. У перших внизу містилася топка, відділена від верхньої частини горизонтальним подом з отворами для надходження гарячого повітря. У горизонтальних горнах топка розміщувалася в передній частині, звідки гаряче повітря спеціальними каналами потрапляло у випалювальну камеру.

Для виготовлення різноманітних виробів широко застосовувалася також кістка. З неї виготовляли руків'я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники мисливських стріл, гребінці, писала, грузики, іконки, шахматні фігурки. Частину виробів прикрашали циркульним та іншими орнаментами. Для обробки сировини використовувалися пилки, свердла, токарні станки.

Високого рівня розвитку досягли в Київській Русі галузі ремесла, пов'язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли (плінфи) й вапна. Найдавнішим із них була деревообробка. Із деревини будувалися житлові та господарські споруди, численні християнські храми (особливо в сільській місцевості), оборонні стіни навколо міст і замків. Із дерева виготовляли також різноманітні господарські та побутові речі: вози, сани, човни, меблі, посуд. Утилітарність більшості дерев'яних виробів зумовлювала їхню художню досконалість. Тесля чи столяр був водночас й умілим різьбярем.

Кам'яне будівництво, що особливо активно розгорнулося на Русі на зламі І—II тис. н.е., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна та ін. Окрім того, з каменю виготовляли жорна, дрібну пластику (хрестики, іконки, форми для лиття), архітектурно-декоративні деталі (карнизи, капітелі, деталі порталів та ін.), точильні бруски. В галицькому, чернігівському, а також у володимиро-суздальському зодчестві використовувалася техніка білокам'яної кладки з елементами різного оздоблення. Спеціалізованим виробництвом, притаманним лише Південній Русі, було добування й обробка пірофіллітового сланцю-шиферу, поклади якого містилися на Овруцькому кряжі (Житомирщина). Там функціонували також спеціалізовані майстерні, в яких виготовляли пряслиця, натільні хрестики, підвіски. Використовували шифер і для оздоблення давньоруських храмів. Доволі поширеними були також майстерні з обробки бурштину.

Активно розвивалися и такі різновиди ремесел, як кравецьке, обробка шкіри й пошиття взуття. На Русі була відома золотна вишивка, що використовувалася для прикрашання речей церковного ужитку та одягу феодальної знаті.

Поряд із ремісничим виробництвом активно розвивалися товарний обіг і торгівля, які наприкінці І — на початку II тис. н. е. стали важливим чинником життєдіяльності феодального суспільства. Протягом усього періоду існування давньоруської державності характер і напрями економічного обміну й торговельної діяльності південноруського регіону не були сталими і пройшли кілька етапів у своєму розвитку. Цьому сприяло передусім вигідне географічне положення Русі. Через територію сучасної України пролягало кілька торговельних магістралей трансєвропейського значення, основним із яких був знаменитий шлях "із варяг у греки". Але окрім водних маршрутів існували й сухопутні.

На першому етапі розвитку торговельних операцій основним був східний напрям. Виразним свідченням цього є знахідки скарбів та окремих арабських монет-дирхемів. Масову групу імпорту кінця І тис. н. е. становлять також скляні намистини. У південному напрямі протягом століть переважали русько-візантійські відносини, про що свідчить, зокрема, амфорна тара IX—X ст., знайдена в багатьох містах — у ній доставляли на східнослов'янські землі вино, олію, можливо, нафту. Разом із амфорами на Русь потрапляв і столовий візантійський посуд. Були започатковані й русько-західноєвропейські зв'язки, про що свідчать знахідки скляних намистин та гем, а також мечів із рейнських майстерень. Скандинавські імпорти IX—X ст. (особливо з південношведського регіону) представлені знахідками зброї, прикрас, фібул, пряслиць та інших виробів із чорного стеатиту.

Водночас розвивалася і внутрішня торгівля, яка на зламі I—II тис. н. е. уже відділилася від зовнішньої. Особливо помітним було зростання її рівня між великими міськими центрами.

У перші століття II тис. н. е. торгівля між регіонами стає більш інтенсивною. Активно розвиваються й зовнішні зв'язки. З цього часу основним партнером Південної Русі стає Візантія, куди, окрім традиційних хутра, шкіри, воску, меду, з кінця XI ст. починають надходити й деякі ремісничі вироби (в основному київських майстрів). Серед продуктів імпорту — вина та різна олія (в амфорах), а також скляні вироби, ткацька продукція тощо. Дещо пізніше збільшується обсяг імпортного художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, зокрема книг.

Не припинялася і східна торгівля, але замість колишнього основного партнера — Хозарського каганату, якого не стало, з'явився новий — Волзька Булгарія. Наявність контактів між обома країнами засвідчують знахідки на Русі бронзових замочків у вигляді фігурок коня, барана, лева; намисто із гірського кришталю; сфероконуси для зберігання ртуті. Проте основою цих зв'язків була, насамперед, глобальна посередницька торгівля по одній із ниток Великого Шовкового шляху, що з'єднував цивілізації Сходу і Заходу.

Польові археологічні дослідження дали можливість реконструювати окремі ділянки маршруту і навіть виявити своєрідні караван-сараї на ньому. Встановлено, що з волзького регіону до Середнього Дніпра йшли каравани в'ючних тварин (коні, верблюди), а далі на захід товари (різноманітні хутра, шовкові тканини, ремісничі вироби, сіль) везли вже на возах. Кінцевим пунктом цього відтинку трансєвропейської магістралі був район міста Регенсбурга на Верхньому Дунаї, де добре знали купців із Русі. Звідти вони везли кольорові та дорогоцінні метали (цинк, олово, мідь, срібло), романське металеве начиння (дзвони, свічники, водолії, чаші, різьблену кістку), зброю та військовий обладунок.

Попри феодальну роздробленість продовжувала розвиватися і внутрішня торгівля. Вироби київських майстрів-ювелірів, галицька сіль, овруцькі пряслиця та інші товари поширювались далеко за межі тих регіонів, де їх виготовляли чи добували.

Під час торговельних операцій часто діяла схема "товар на товар", хоча й гроші уже стають важливим чинником економічного піднесення. На першому етапі існування давньоруської системи торгівлі основною грошовою одиницею був срібний арабський дирхем, який до початку XI ст. правив за світову "валюту". В цей час у невеликих обсягах на Русь потрапляли дрібна мідна арабська монета фельс, а також дирхеми хозарської чеканки.

Поряд з арабськими дирхемами в системі грошового обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Більшість монет IX—XIII ст. становили бронзові фоліси та золоті номісми. Іноді трапляються й монети Херсонеса (літописного Корсуня).

Певну роль у грошовому обігу на Русі відіграли й західноєвропейські динари, хоча їхня функція як платіжного засобу повною мірою виявилася лише на північноруських землях.

Після прийняття християнства (988 р.) київська великокнязівська адміністрація увела в обіг власну карбовану монету за золотим ("злотник") та срібним ("срібляник") номіналами. Наприкінці свого правління князь Володимир Святославич здійснив ще одну емісію срібних грошей. Срібляники випускали також його сини Святополк та Ярослав.

Заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Русі відбулася в середині XI ст. Випуск цього

різновиду грошей — так званих гривень "київського типу" шестикутної форми — зумовлювався розвитком товарного виробництва, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Емісії "київських гривень" здійснювалися у двох номіналах (163, 73 г і 204, 66 г). Останнім часом удалося виділити ще один південноруський тип гривень — "чернігівський". Такі зливки вагою менш як 200 г мали ромбоподібну форму й розклепані довгі кінці (рис. 19). Подальший розвиток економіки неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі (на селі, як і раніше, панував натуральний обмін). Водночас відчутно проявився й монетний "голод", що спричинило дефіцит монет чи зливків. За цих умов на Русі у XII—XIII ст. набуває поширення обіг шкіряних грошей. Це явище мало давні традиції — адже сприйняття хутра білок і куниць як загального еквівалента відоме ще у східних слов'ян додержавного періоду. Однак у Київській Русі нові "гроші" застосовувалися дещо інакше: в обіг вводилися лише шкури без хутра (тобто їхня товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову). Обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламентації з боку держави (пломбувалася тільки певна кількість шкур, а до обігу потрапляли лише ті з них, які мали голови і лапи). Окрім того, встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетне срібло. Опломбовані шкури білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі правили за своєрідні кредитні гроші.

Рис. 19. Київські гривні

Культура Київської Русі