Розділ «Тема 29. Період феодальної роздробленості»

З перипетіями буття в даний історичний період пов'язана ще одна наукова проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов'янської етнічної спільноти — так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші — заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-археологічної аргументації. Але й це не допомагає вирішити проблему. З одного боку — спільні риси у церковному будівництві в різних районах Русі, а з іншого — відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волинської Русі (тобто на території одного об'єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів та їхнього оточення (носіїв елітарної культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже вони нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було — їхні "світи" були набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем відчував свою єдність із "колегою" під Псковом.

Та всі політичні, економічні, етнічні, культурні процеси значною мірою припинилися у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з'явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з'їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з'явиться на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася трагічна для руських дружин битва на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. — Київ, у 1241 р. — Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов'ян.

Міста і замки

Особливий інтерес археологів до середньовічного міста пояснюється не лише багатством знахідок, що містяться у його культурному шарі, а й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дають можливість поставити й вирішувати. Зокрема, аналіз наявних джерел свідчить, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Є всі підстави стверджувати, що основною містотворчою силою на початковому етапі давньоруської історії була політична влада. Молода східнослов'янська знать розпочала будівництво замків-фортець, котрі порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, а в межах самих фортець складалася військова дружина. Варяги називали Русь "Гардаріки" — країною міст або замків. На початковому етапі давньоруської історії відомо 16 міст, у другій половині XI ст. з'являються повідомлення про 50 нових центрів, у XII ст. — більш як 130, а в перші десятиліття XIII ст. — ще близько 50. Як показали дослідження останніх десятиліть (П. П. Толочко, А. В. Куза та ін.), тісний адміністративно-політичний та господарський зв'язок давньоруських міст із сільськогосподарською округою зумовив певну специфічність їхнього соціально-економічного життя порівняно із західноєвропейськими. Ремесло і торгівля, попри їх загалом високий рівень, не становили основу розвитку міст. Вони росли за рахунок додаткового продукту, що створювався у сільськогосподарському секторі економіки країни внаслідок значної концентрації в містах великих землевласників. Не випадково в літературі іноді трапляється визначення давньоруського міста як колективного феодального замку. Тому ці поселенські структури характеризують як місця, де концентрувався, перероблявся й перерозподілявся додатковий продукт.

За розмірами, а отже й за кількістю населення, міста XII—XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої групи входять найбільші центри, площа яких сягала 100 га. Серед них — столиці уже згаданих земель-князівств, а також деякі інші центри. До другої — міста, площа яких не перевищувала 10— 50 га. До третьої — 2, 5—10 га. До четвертої — 1—5 га. Нині є всі підстави стверджувати, що на Русі за часів феодальної роздробленості в містах проживало 510—520 тис. чоловік населення (у великих центрах — 10—50 тис. осіб, у середніх 3—5 тис, у малих 1—2 тис).

Основним елементом зростання і розвитку кожного міста була фортеця. Феодальна природа такого урбаністичного центру зумовила його соціально-топографічну структуру: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувалися органи влади й управління, та велике за розмірами передмістя-посад, заселене переважно простолюдом. У деяких випадках зафіксовані й околишні міста, що займали проміжне місце між двома вищеназваними. Така соціально-топографічна модель залишалася універсальною протягом століть. З кінця XII — початку XIII ст. передмістя-посади почали ділитися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувалися виші матеріальні й духовні надбання народу. Напередодні монголо-татарської навали найбільші центри сягнули європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно припинений ордами хана Батия.

Одним із найбільших міст на Русі, безперечно, був Київ (площа міста сягала 400 га), археологічні дослідження якого тривають уже більш як півтора століття. Аналіз наявної інформації свідчить, що він постав на правому березі Дніпра ще наприкінці V ст. н. е. У IX—X ст. територія міста значно збільшується: поселення й городища цього періоду розміщуються на горах — Старокиївській, Замковій, Лисій, Щекавиці, Дитинці, Кудрявці й на Подолі. Одночасно з розширенням самого міста збільшується і його центральна частина: уже в середині X ст. за межами дитинця VI—VIII ст. зводяться деякі князівські будівлі. ? всі підстави стверджувати, що в цей час окремі поселення та городища являли собою не ізольовані населені пункти, а окремі складові єдиного міста. На Старокиївській горі розмішувався дитинець із князівськими спорудами, а Поділ, Лиса гора, Щекавиця, Кудрявець та інші райони утворювали посадську частину.

Поблизу поселень містився й курганний могильник, на якому було досліджено в різні роки цілу низку багатих поховань, у тому числі й воїнів зі зброєю. Він складався із двох основних груп: на території Верхнього Києва і на Кирилівських висотах. Окрім того, поховання виявлено також у міському парку над Дніпром та на Батиєвій горі.

Кінець X — середина ХШ ст. — період найвищого піднесення міста. Збільшується його територія, розквітають економіка та культура. Найдавніше київське городище уже за часів Ігоря та Ольги стало затісним для дитинця. Тому за князювання Володимира Святославича навколо нього зводять нові земляні укріплення. Площа "міста Володимира" наприкінці X — на початку XI ст. становила 10 га, а спрямування та конфігурація валів повністю відповідали топографії місцевості. З боку плато розміщувалися центральні Софійські ворота.

В XI ст. Київ продовжував швидко зростати, а тому стара лінія укріплень також перестала відповідати вимогам його оборони. У першій половині XI ст. Ярослав Мудрий заклав нову фортецю, площа якої була набагато більшою від попередньої, хоча й починалася від валів X ст. "Місто Ярослава" мало троє в'їзних воріт — Лядські, Жидівські і Золоті. Центральні, Золоті ворота, являли собою двоярусну споруду (нагорі розмішувалися сторожова площадка і Благовіщенська церква).

У другій половині XI ст. забудовується так звана Михайлівська гора (верхнє плато сучасної Володимирської гірки). Цей район також мав власну систему укріплень.

Київ XI—XIII ст. мав великий ремісничо-торговельний посад, більша частина якого (180—200 га) містилася на Подолі. За укріпленнями посаду розміщувалися садиби "передгороддя", що тягнулися уздовж дороги на Дорогожичі (до Кирилівської церкви). Як уже згадувалося, у XII—XIII ст. в окремих містах з'являються кінці. Зокрема, один із них, Копирів, розміщувався за Жидівськими воротами (район сучасної Львівської площі) і займав територію в 40 га.

В XI—XIII ст. навколо столиці Русі з'явилися приміські слободи, села, князівські двори Й монастирські садиби, що були безпосередньо пов'язані з Києвом і складали його периферійні райони. Це, зокрема, Кирилівський, Печерський, Видубицький, Кловський монастирі, Предславино, Берестове, Красний двір та інші. Загалом у місті та його околицях мешкало близько 50 тис. чоловік. Тобто воно стало одним із найбільших населених пунктів середньовічної Європи.

Місто мало досить чітку планувальну структуру. її найважливішими вузлами були ворота в системі валів, міські площі, архітектурні ансамблі, куди радіально сходилися вуличні магістралі. Напрям вулиць залежав також від топографічних чинників: гір, річок, ручаїв. Ширина вулиць, забудованих в основному дерев'яними житлами, господарськими спорудами, об'єднаними в окремі садиби, не перевищувала 6 м, а ширина провулків — З—3, 4 м. Характерною особливістю кам'яного будівництва було те, що всі монументальні споруди розміщувалися певними ансамблями, які утворювали композиційні центри окремих районів міста. Різноманітні археологічні знахідки доповнюють інформацію про життя столиці Русі.

До міст другої із вищеназваних груп можна віднести Новгород-Сіверський, що займав територію більш як ЗО га. Заснований наприкінці X ст. на місці кількох поселень роменської культури, ймовірно, як укріплений форпост на кордоні "Руської землі" (у вузькому значенні цього терміна), він наприкінці XI ст. стає столицею великого князівства, що відділилося як окрема структура від Чернігівської землі в середині XII ст.

Місто стоїть на високому правому березі Десни. На Замку (дитинець давнього міста) були досліджені житла, господарські будівлі, оборонні споруди. Синхронні матеріали з Городка (посадська частина) та з інших територій свідчать про відносно велику кількість населення в даному пункті вже з часів Його заснування. Виділення в удільне князівство дало новий потужний імпульс його розвитку.

У XII—XIII ст. Новгород-Сіверський мав складну структуру. Ядром міста був дитинець площею близько 2 га, споруджений на високому останці ріки з крутими схилами. Наприкінці XI — на початку XII ст. старі дерево-земляні оборонні конструкції перебудовуються, внаслідок чого їхня міць збільшується удвоє. На Замок вів лише один в'їзд. Серед інших об'єктів тут виявлено погрібнедушу XII ст., в якому зберігалося близько 100 амфор з вином та медом, а також різні продукти.

Дитинець із трьох сторін був оточений посадом, площа якого сягала близько 30 га. До цієї частини міста вело троє воріт: Чернігівські, Курські та Водяні. На посаді зосереджувалося основне ремісниче виробництво, про що свідчать різноманітні вироби та будівлі. За стінами града містилися неукріплені селища. У 2 км від міста, вниз за течією ріки, був споруджений Спасо-Преображенський монастир. Досліджені центральний собор, а також будівля, аналогічна йому за конструктивними особливостями, подібної якій на Русі досі не виявлено (можливо, заміські князівські хороми). Для побудови обох вказаних споруд використана однакова цегла-плінфа. Під час пожежі, що сталася, ймовірно, за часів монголо-татарського нашестя, всередині собору загинули люди — жінки та діти.

Гради третьої та четвертої груп, менші за розмірами, звичайно, були й менш топографічно структурованими. Проте всі вони складалися із двох частин — дитинця і посаду.