Розділ «Тема 28. Русь у період раннього феодалізму»

Одне із найкраще досліджених селищ давньоруського часу — Комарівське — розташоване поблизу Переяслава-Хмельницького. У різні роки на розкопаній площі у 3,5 га тут зафіксовано близько 30 жител кінця X — початку XIII ст. Площа поселення — 8—10 га. Одночасно на ньому могло розміщуватися 15—20 житлових комплексів (площа однієї садиби становила 0,2 га). Житла здебільшого з трохи заглибленими котлованами або (пізніші) наземні, на підкліті. Розташовані рядами, на відстані 20—25 м одне від одного, вони становили єдиний житлово-господарський комплекс, до якого входили житлові споруди, господарські будівлі та ями. Речові знахідки представлені сільськогосподарським та ремісничим інвентарем, а також предметами універсального призначення (наральники, серпи, жорна, рибальські знаряддя, ножі, сокири, ножиці, долота, свердла і т. ін.), прикрасами і, найбільше, керамічними виробами чи їх фрагментами.

Наявні археологічні матеріали засвідчують досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва за часів Київської Русі, а також значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей усього давньоруського суспільства. Вивчення останнім часом пам'яток цієї археологічної категорії дало підстави дійти важливого висновку: в IX—XIII ст. між містом і селом у багатьох сферах життя існували паритетні відносини.

Християнство і пережитки язичництва

У 988 р. Київська Русь офіційно стала християнською країною, хоча цей процес, звичайно ж, був доволі тривалим. Уже на монетах Володимира Святославича — злотниках і срібляниках — князь зображувався в імперських регаліях: з короною на голові та хрестом у правиці. Зображення Христа і напис "Володимир на столі" надавали владі великого князя київського сакрального змісту. В середньовічній владній символіці хрест наділявся синтезуючою силою, котра поєднувала земне і небесне.

Найбільшою церковною спорудою Києва став християнський собор в ім'я Богородиці, котрий дістав назву Десятинної церкви. Він розміщувався на території князівського дитинця і його було видно здалеку. Будувався з 989 по 996 р. У його спорудженні брали участь візантійські майстри. У 1240 р. столиця Київської Русі, її основні споруди були зруйновані монголо-татарами, тому достовірних даних для точного відтворення архітектурно-археологічних деталей собору ми не маємо. Завдяки дослідженням фундаментів удалося встановити тип споруди та особливості будівельної техніки. Це був великий храм, в основу плану якого було покладено хрестовобаневий варіант тринавного триапсидного храму. З трьох боків його оточували галереї, котрі, мабуть, були споруджені дещо пізніше, або лише перебудовані на початку XI ст. Західна частина ще не зовсім з'ясована. Завершувалася споруда багатьма банями. Серед руїн були виявлені численні мармурові деталі — сліди внутрішнього оздоблення — капітелі колон, уламки різьблених плит. Збереглися також фрагменти мозаїчних підлог, викладених із мармуру, пірофіліту та інших різнокольорових порід каменю (рис. 13).

За часів князювання Ярослава Мудрого головним (і найвеличнішим) храмом столиці Київської Русі вважався Софійський собор. За деякими даними, він споруджений на тому самому місці, де раніше розмішувався однойменний дерев'яний храм. Прикрашений різнокольоровими майоліковими плитками, з підлогою, інкрустованою мозаїками, розписаний яскравими фресками, оздоблений численними композиціями, собор вражав сучасників довершеністю своїх форм.

Це був п'ятинефний хрестовобаневий храм із хрещатим підбаневим простором та амфіладами бокових нефів, що його оточували. Як зазначає Ю. С. Асєєв, п'ятинефний тип нерідко трапляється у візантійській архітектурі, проте не в такому варіанті: у київському соборі застосовано не складну, а просто хрестовобаневу систему. Із трьох сторін його оточують два ряди відкритих галерей — двоповерхова внутрішня і одноповерхова зовнішня. Із заходу до собору між зовнішніми галереями прибудовані дві башти, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". На другому поверсі містилися дві великі світлі зали, призначені для князя та його оточення. Собор завершувався тринадцятьма банями, з яких середня (найбільша) являлася центром споруди. Головний архітектурний ефект будівлі полягав у її складній і водночас гармонійній композиції.

Підсумовуючи питання церковного будівництва на півдні Київської Русі, зауважимо, що майже половина всіх церковних споруд розташована саме в Києві. Тут їх кількість у X—XI ст. дорівнює кількості аналогічних будівель XII— XIII ст. Така ж закономірність (щоправда, у скромнішому кількісному вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові XI ст. датуються два храми, а на територіях інших південноруських міст — по одному. Значно збільшується кількість церков, зведених на півдні Київської Русі у XII—XIII ст. Окрім залишків кам'яних споруд, у різних місцях виявлено речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує наявність тут на початку II тис. н. е. дерев'яних церков чи каплиць.

Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства простежується у певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тис. н. е.

Рис. 13. Десятинна церква

(реконструкція М. В. Холостенка)

Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перепоховання померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі. Східні слов'яни, враховуючи психологічну специфіку їхнього ставлення до померлих, ховали їх раз і назавжди. Робили це на фунтових кладовищах, у прямокутних ямах, розміщених в основному вряд; супроводжувальний інвентар відсутній.

Певний вплив обрядовості з Візантії простежується у звичаї проживання чи поховання в печерах, що зафіксовано в кількох випадках на території Середнього Подніпров'я, Середнього Подністров'я та Волині. Найвідомішою у цьому відношенні є Києво-Печерська лавра.

Християнське віровчення знайшло відображення і в натільних хрестах із металу, перламутру чи сланцю, хрестах-складнях (енколпіонах) та образках круглої або прямокутної форми із зображеннями різних святих — Христа, Марії, Георгія, Миколая, Пантелеймона. На одному з уламків горщика XII ст., виготовленого місцевим ремісником Автуницького сільського поселення, вдалося прочитати частину напису "(Боже) поможи рабу твоєму М...". Про співіснування старих і нових вірувань у свідомості окремих людей свідчать знахідки язичницьких і християнських символів в одних і тих самих археологічних комплексах. Іноді протилежні з релігійного погляду речі могли поєднуватися в окремому виробі (наприклад, хрест у колі чи всередині підвіски-лун-ниці, або звернення до Бога на язичницькому амулеті типу кабанячого ікла).

Археологічним об'єктом, що переконливо підтверджує існування релігійного синкретизму в перші століття II тис. н. е., є сам курган XI—XII ст. У цьому похованні насип — символ язичництва в поховальній обрядовості — поєднується з обрядом інгумації, що проводилася уже в ямі, тобто виконувалася за канонами нової релігії.

Яскравими прикладами побутування двовір'я можуть слугувати вироби прикладного мистецтва. Серед них найпоказовішими є круглі амулети-змійовики візантійського походження, що здобули особливу популярність на Русі. На одному боці такого оберегу було зображення Христа, Богородиці, архангела Михаїла чи ще якогось святого, а на другому — фігура чи сама лише голова з волоссям у вигляді змій (міфологічний мотив, генетично пов'язаний з античною Медузою Горгоною). На багатьох із виявлених екземплярів присутні грецькі написи-заклинання проти зображеного на них демона — вже не Торгони. Написи на змійовиках називають цього демона "істера" (давньоруський переклад — "дно", проте це слово можна тлумачити й інакше: "внутрішнє, утроба, її хвороби та демон, що їх спричиняє"). Певно, мається на увазі хворобливий демон жіночої статі (рис. 14).

Язичницькі мотиви простежуються також на деяких жіночих прикрасах. Це срібні двостулкові браслети-наручі та не менш відомі колти з емалями. Перші з них стягували довгі й широкі рукава сорочок, що вдягалися жінками перед ігрищами, а під час танців знімалися. Другі являли собою фрагменти головного убору. На браслетах часто викарбовувалися зображення жінок у танці, скоморохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичницьке. А колти нерідко прикрашалися зображеннями птахів-сирен, "деревами життя" — символами будови Всесвіту. Проте варто зауважити, що у вищих суспільних колах ці речі носилися вже не для демонстрації перед духівництвом і поступово замінювалися сюжетами суто християнськими.

Язичницькі мотиви у православній атрибутиці простежуються навіть через багато століть. Так, царські ворота іконостасу чернігівського Борисоглібського собору були виготовлені зі срібного язичницького ідола, якого, за переказами, заховали в землю жерці під час хрещення місцевих жителів за князювання Володимира Святославича. Для виготовлення самого ідола були використані арабські срібні монети — дирхеми, а після його виявлення у пїзньосередньовічні часи срібло знайшло нове застосування — як матеріал для створення християнської святині.

Численні археологічні матеріали засвідчують, що процеси і явища, які зародилися за часів ранньофеодальної монархи, знайшли свій розвиток у наступному історичному періоді – за часів феодальної роздробленості.

Рис. 14. Амулет-змійовик