Розділ «Тема 28. Русь у період раннього феодалізму»

Меч уважався найбільш спеціалізованою й ефективною зброєю. У багатьох країнах він став військовою емблемою та державним символом (у такому значенні він неодноразово згадується у літописах). Це була доволі дорога зброя, а тому нею володіли переважно представники вищих кіл суспільства. Меч виготовлявся із високоякісної сталі, його лезо загострювалося із обох боків; між ним і руків'ям насаджувалося перехрестя; носили його у піхвах, що також прикрашалися. За певними ознаками мечі поділялися на багато типів, котрі загалом відповідали двом основним хронологічним періодам: каролінгські — IX—XI ст., капетінгські — XI—XIII ст.

Шабля — рубляча зброя, пристосована передусім для кінного бою. Вершник однією рукою правив конем, а другою — завдавав ударів. Вона легша від меча, лезо загострене з одного боку. Руків'я, навершя і перехрестя відрізнялися розмірами й формою. Шабля на Русі з'явилася уже в X ст. Гадають, що вона сюди потрапила від кочівників. Між собою шаблі різнилися хронологічно, їхня еволюція відбувалася шляхом продовження й розширення леза та надання йому більшої кривизни.

Спис належав до найдавніших масових видів зброї, а серед археологічних знахідок посідає одне з перших місць. За формою давньоруські списи поділяються на два основні типи — ранні листоподібні (IX—XI ст.) і пізні ланцетоподібні (XII—XIII ст.). Зміни у їхній конструкції були викликані розвитком захисних засобів — броні. Окрім того, існували також спеціальні метальні списи, або дротики-сулиці.

Лук і стріли вважалися найпоширенішою зброєю для бою на відстані. В Київській Русі існував так званий складний лук, корпус якого виготовлявся з кількох пластинок різних порід гнучкого дерева та кістки — для досягнення більшої еластичності. Наконечники стріл — одна з найпоширеніших категорій археологічних знахідок. За формою вони поділяються на кілька типів, основними з яких є листоподібні, ланцетоподібні, ромбічні, чотиригранні, пірамідальні та круглі. Кожен із них мав певну бойову функцію.

Сокира на Русі була основним знаряддям у господарстві й водночас важливою зброєю (для цього в ній подовжували держак). їй належить одне з перших місць серед знахідок. Відомі два типи — клиноподібні, лезо яких поступово сходить донизу, і з борідкою, лезо яких у верхній частині з боку держака має напівокруглий виріз. Відомі також суто бойові сокири (відрізняються меншими розмірами).

Ударною зброєю у Київській Русі вважалися булави та обушки. Булави (залізні, мідні, кістяні) насаджувалися на кінець дерев'яного держака; за формою вони — круглі, гранчасті та ребристі, з гострими шипами. Обушок був схожий на булаву, але до держака прикріплювався за допомогою ланцюга, ременя або вірьовки (замість дірки для насаджування існували вушка).

До бойової зброї слід віднести також великі й масивні ножі-скрамасакси, кинджали, палиці, пращі для метання каміння.

Воїна захищали від ударів супротивника щит, шолом і броня. Перший із них уважався основним засобом захисту. В центрі щита містився умбон — металева сферична його деталь. Основою звичайного щита була дерев'яна дошка або каркас, що обтягувався товстою і твердою шкірою. Відомі щити круглої, овальної, трикутної чи трапецієподібної форми.

Шолом захищав від удару голову воїна. Він мав широку тулію і плавно відігнуті Й витягнуті догори стінки, зверху увінчувався шпилем. З'явився на Русі у IX ст., а його прототипом уважалися східні шоломи. Це була доволі коштовна річ.

Броня — кольчуга і панцир — захищали тулуб воїна. Кольчуга (особливо поширена на Русі) являла собою металеву сорочку, виготовлену із кілець, пропущених одне крізь одне і потім заклепаних. Уперше з'явилася на Сході. Панцир відомий у Східній Європі з давніх часів, однак у Київській Русі він не набув масового поширення. Річ у тім, що кольчуга була легшою, елегантнішою, зручнішою у користуванні та надійнішою як засіб захисту.

Спорядження вершника та бойового коня — теж атрибут давньоруського воїна. Перший етап києворуської історії (саме в цей час на Русі з'являються вудила) характеризується засвоєнням різноманітних, переважно східних за походженням, конструкцій з прямими та дугоподібними псаліями. Уже в X ст. з'являються загальноєвропейські вудила, в яких псалій і підвісне кільце зливаються (пізніше вони витісняють інші типи). У XII—-XIII ст. спорядження кінних степняків уже не має на Русі свого попереднього впливу.

Стремена типологічно поділяються на дві основні групи. Для більш давніх характерним є вушко, оформлене у самостійному виступі, та підніжка, здебільшого округлої форми; у більш пізніх — отвір для путлища прорізаний у самій дужці, а підніжка за формою буває як заокругленою, так і виконаною під кутом. Це пов'язано зі зміною посадки й сідлання, за яких опорна роль стремен значно збільшується.

Протягом IX—X ст. київські кіннотники майже не застосовували шпор, а під час управління конем (як і степняки) користувалися нагайкою та шенкелями. Від XI ст. у зв'язку зі зростанням ролі кінноти вершники починають широко використовувати "остроги". Перші шпори мали дугу і шип, розміщені в горизонтальній площині. В XI ст. з'являються зразки шпор з вигнутою (якщо дивитися збоку) дужкою і шипом, спрямованим не вгору, а вниз.

Одним із засобів управління конем була нагайка, від якої збереглися в основному рукояті. Серед деталей кінської упряжі варто згадати пряжки та її металеві прикраси. Слід зазначити також, що в давньоруський час для бойового коня підкови не були характерними. Іноді використовувалися льодохідні шипи.

Сільське господарство та промисли

Сучасні дослідники одностайні в тому, що за середньовічних часів якраз село було формуючим осередком феодалізму, що зумовлювалося його роллю у становленні й розвитку тогочасних суспільних відносин. Це стосується як давньоруської феодальної держави у цілому, так і періоду ранньофеодальної монархії. Праця селянства — основної верстви середньовічного люду — забезпечувала отримання левової пайки додаткового продукту. Як зазначав із цього приводу Ф. Бродель, навіть у XV—XVIII ст. світ являв собою усе ще велику селянську країну, де близько 80—90 відсотків людей жили плодами землі, Й тільки ними. Основою сільськогосподарського виробництва були землеробство й тваринництво.

Панівною галуззю, на думку В. Й. Довженка та інших дослідників, на Русі було землеробство. В цей час відбуваються революційні зміни в розвитку техніки землеобробітку: перехід від розпушення ґрунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тис. н. е. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим або широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов'ян, за класифікацією Ю. О. Краснова, характерними були одноручні прямогрядильні рала зі стійкою між грядилем і наральником (перший тил — найбільш універсальний), а також прямогрядильні, але з наральником, вставленим у грядиль знизу, з прямим (тип 3) або вигнутим наральником (тип 2); прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок (тип 4). Усі вказані типи відрізнялися за сферою застосування на різних ґрунтах. Рало як один із видів землеробської техніки залишалося у користуванні протягом усього середньовічного періоду (рис. 10).

Проте використання чорноземних ґрунтів лісостепової (а в пізніші часи — й степової) смуги, вихід на вододіли, уведення в культурний обіг значних земельних ділянок були неможливими за умов існування лише старої системи землеробства з розпушувальною технікою — вона виступала вже стримувальним чинником зростання продуктивності землеробства. Назріла необхідність впровадження плужної оранки, за якої шар ґрунту не розпушується й залишається на місці, як раніше, а відрізається у вертикальній площині череслом та підрізається горизонтально лемешем, піднімається ним, зсувається вбік, а тому частково або Й повністю перевертається за допомогою відвалу. Позитивні можливості плуга давали змогу уводити в орний фонд нові землі — вкриті травою з переплутаним корінням важких чорноземів. За археологічними даними, лемеші та чересла — робочі частини плуга — відомі вже в XI ст.

Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, простежується за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом із череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів із певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на цілковите перевертання грунту. Окрім розвитку ознак асиметрії, фіксується збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що давало можливість обробляти важчі фунти (рис. 11).

Замість стандартної для рала парної упряжі, піц час оранки плугом застосовувалися дві чи й більше пар волів або коней (залежно від стану ґрунтів).