Розділ «Тема 23. Пізньоримський період і початок доби переселення народів (III—V ст. н. е.)»

Рис. 17. Кераміка вельбарської культури (1—14); ліпний посуд вельбарсько-пшеворського типу на черняхівських пам'ятках (15—22)

Основним типом поховального ритуалу було спалення на стороні з подальшим розміщенням решток кремації у ямці або в урні (горщики, інколи — миски та вази). Більшість поховань супроводжувалася кількома глиняними посудинами, прикрасами та деталями убрання, особистими речами (бронзовими фібулами та пряжками, скляними і бурштиновими намистинами, роговими гребнями, пряслицями). На Волині відомо також кілька вельбарських тілопокладень. У могилах, як правило, відсутня зброя й узагалі вироби із заліза. Поховання із Рудки належало особі "князівського" рангу. Тілопокладення містилося у глибокій (2,1 м) ямі й супроводжувалося багатим інвентарем: бронзовими мискою й казаном, скляним келихом, глиняними посудинами, срібними фібулою, шпорами й ножем, скляними жетонами для гри тощо.

Кераміка представлена ліпними горщиками, зокрема з увігнутим усередину краєм, різноманітними лискованими мисками, вазами, глечиками, келихами. Для кухонних горщиків характерні хроповата поверхня і загладжені вінця та низ. Столовий посуд не рідко має "малі" вушка, прикрашений заглибленими геометричними візерунками у вигляді трикутників або зигзагів (рис. 17). З кінця ІІІ ст. на вельбарських пам'ятках з'являється невелика кількість гончарної кераміки черняхівського походження.

Деталі одягу, прикраси, побутові речі належать до центральноєвропейських типів. Специфічними для вельбару є деякі типи підв'язних арбалетоподібних фібул, пряжок, наконечників ременя, одношарові багаточасні рогові гребені, ритони для напоїв та ін. Крім того, у вельбарських комплексах із території України досить часто трапляються черняхівські речі (фібули, тришарові гребені, намиста тощо).

Потрапивши на територію України наприкінці II ст. н. е., носії вельбарської культури займають місця проживання населення зубрецьких племен, витісняючи їх на захід, у верхів'я Дністра і Західного Бугу. Друга хвиля мігрантів з'являється на Волині у III ст. Характерною рисою вельбарських пам'яток на території України є наявність елементів іншої північно-західної культури — пшеворської. Це явище пояснюється тим, що вельбарські групи населення, рухаючись через Мазовію на південний схід, втягували у міграційний потік пшеворські племена. Таким чином, на сході вельбарська культура була насичена пшеворськими компонентами.

Носії вельбарської культури брали активну участь у процесах етнокультурної інтеграції, що супроводжували формування черняхівської культури. Більша частина вельбарсько-пшеворських племен, просуваючись протягом III—ІV ст. на південь та схід, втрачають свої етнографічні риси і набувають черняхівських. Такі черняхівські пам'ятки з вельбарською традицією, мешканцями яких можна вважати східних германців, трапляються практично в усьому ареалі цієї культури від Подунав'я до Дніпровського Лівобережжя.

Схожість рис вельбарської та пшеворської культур зі ста рож итн остям и германського кола Центральної Європи переконливо засвідчує, що їхніми носіями були готи, досить чітко локалізовані у Нижньому Повісленні писемними джерелами. Присутність готів у Причорномор'ї відображена давніми авторами у зв'язку зі Скіфськими війнами проти Риму у 30—60-ті роки III ст. Разом з ними згадуються й інші племена германського походження — гепіди, тайфали, герули.

Господарство та соціальний устрій

Особливо високого рівня соціально-економічного розвитку досягло населення черняхівської культури. Сільське господарство зазнало сильного впливу агрокультури римських провінцій. Землероби черняхівської культури застосовували серпи та ручні млини, залізні наральники і чересла, коси, мотики тощо. На відміну від інших осілих "варварів" черняхівці були дуже вимогливими щодо природних умов, обираючи для своїх полів рівнинні чорноземи. Орне високопродуктивне землеробство, хоча й було екстенсивним, створило передумови для появи професійних ремісників.

Попри відсутність у черняхівській культурі металургійних центрів, рівень використання заліза і сталі тут дуже високий. Як і у кельтських майстрів попереднього часу, асортимент виробів налічує близько 80 найменувань. При цьому помітно збільшується питома вага знарядь праці, особливо землеробських, а також зброї.

Високого рівня розвитку досягає також виробництво посуду. Оскільки на території Південно-Східної Європи гончарний посуд з'являється у готовому, досконалому вигляді, можна припустити, що техніка гончарного виробництва була привнесена на нашу територію гончарами — вихідцями із римських придунайських провінцій. Поступово місцеві майстри освоїли нову для них технологію гончарної справи разом із основними формами провінційно-римської кераміки і за короткий строк повністю наситили ринок своєю продукцією.

На території України відомо близько 50 місцезнаходжень гончарних горнів. Вони розміщені по всьому ареалу культури, не утворюючи значних скупчень, на відміну від пшеворської культури, де поблизу сучасного Кракова функціонував потужний центр виробництва гончарного посуду. Горни складалися із двох ярусів: топки та камери, де відбувався випал. Діаметр споруди сягав 1,5 м. Верхній ярус мав куполоподібне перекриття. Яруси відокремлювалися один від одного горизонтальним перекриттям із отворами-продухами.

Черняхівська культура значною мірою була продуктом ремесла та торгівлі. У її носіїв як самостійні виробництва виокремилися металообробка, гончарство, гребенярство й, почасти, каменярське ремесло та чинбарство. У носіїв інших археологічних культур рівню ремесла відповідала лише металургія та металообробка. Відомості про початки товарного виробництва, тобто виробництва товарів не на замовлення, а на ринок, є тільки стосовно черняхівського гончарного ремесла.

Активізувалися у другій чверті І тис. н. е. й економічні зв'язки із Римом. Уламки амфор, у яких завозили вино та оливкову олію, відомі практично на всіх досліджених черняхівських і карпатських пам'ятках. Важливими предметами імпорту були керамічні посудини, скляні келихи, намиста зі скла, напівдорогоцінннх каменів, мушлі, а також срібні монети. Римські денарії, очевидно, потрапляли до "варварів" і як контрибуція, викуп за полонених, подарунки вождям. Монетний метал був головним джерелом надходження срібла, тому основна його маса перетворювалася на скарби або йшла на ювелірні вироби.

Протягом другої чверті І тис. н. е. ще більше посилюється нерівномірність розвитку племен Східної Європи. Тенденція до виділення невеликих поселень стає домінантною у пізньозарубинецькому та київському середовищі. Причиною цього було зростання продуктивності землеробства, що підвищило рівень господарської самостійності окремих сімей, а також вплив більш розвиненої черняхівської культури.

Рівень розвитку черняхівської та вельбарської культур, а також культури карпатських курганів був значно вищим. Соціальна структура черняхівського суспільства характеризується поширенням великих поселень із різноманітними житлами, господарськими спорудами і загонами для худоби. Поселення порівняно рідко утворюють групи ("гнізда"), які зазвичай пов'язують із племінною структурою. Багаті поховання, грошові та речові скарби, розвинене товарне виробництво доповнюють картину. Все це вказує на панування у черняхівському суспільстві сусідської, або територіальної общини. Прискорений розвиток черняхівського (меншою мірою — карпатського та вельбарського) населення, очевидно, пояснюється його включенням у систему соціально-економічних відносин римських провінцій і політичною консолідацією, ЩО сприяла об'єднанню різноетнічних племен і призвела до руйнування моноетнічної племінної організації.

Разом з тим, на півночі черняхівського ареалу набули поширення поселення із житлами-напівземлянками, в яких переважав ліпний посуд київського чи вельбарського типів. Найімовірніше, соціально-економічні відносини в цих областях були доволі архаїчними порівняно з південно-західним регіоном черняхівської культури, розташованим ближче до римського лімесу. Попри свою надетнічність, черняхівська спільнота завдяки прогресивним процесам культурної та економічної інтеграції мала ознаки ранньої держави.