Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Цїкаво, як арґументував Ісидор свою оборону унїї — її передають сучасні грецькі писання. Ісидор казав, що лїпше вернути ся з унїєю на вітчину, нїж не прийнявши унїї, стратити саму вітчину, так що й вертати ся не буде куди. Отже се був той самий полїтичний арґумент, що водив і імператором в його стараннях коло переведення унїї. Ісидор виступає тут як візантийський патріот. Дошукувати ся у нього иньших мотивів — значить запускати ся в безпідставне теоретизованнє; мотиви особистої амбіції кому схочеть ся — можна признавати, чи заперечувати. Але раз ставши в оборонї унїї, Ісидор держав ся її консеквентно й міцно.

Уже 8 червня (1439) грецькі владики, між ними й сам патріарх, уложили доґматичну схему в головній справі — про св. Духа, в дусї римських жадань. Але слїдом патріарх умер, і се внесло нові вагання; цїлий місяць минув, поки приведено до згоди у всїх спірних точках, і 6/VII проголошено формальне сполученнє церков. Акт підписали всї грецькі епископи (з виїмком лише одного Марка ефеського) й цїсар, і які би не були дороги, котрими се осягнено, унїя формально прийшла до кінця. Головні провідники унїї — Ісидор і Вісаріон нїкейський дістали титули кардиналів, а Ісидор окрім того — уряд папського лєґата a latere, з широкими компетенціями в землях руських, литовських, ливонськнх і польських[1422].

Свій погляд на значіннє довершеного акту Ісидор найбільше повно висловив в обіжнику, виданім в поворотї з собору в Будї (март 1440 р.), на вість про злученнє Угорщини з Польщею в однїх руках, що відкривало, здавало ся, незвичайно широкі й привабні перспективи католицької помочи Грекам і з тим звязаного розвою унїї. Накликаючи до радости всі народи латинської й грецької віри, а спеціально краї під зверхністю царгородського патріархату — Русинів, Сербів; Волохів і иньші народности в поводу довершеної злуки церков, він наказував їм від тепер не робити нїякої ріжницї між Греком і Латинянином. «Коли ви — Греки (себто люде грецького обряду) пробуваєте в латинській землї, або де є латинська церква, сьміло учащайте на богослуження, шануйте тїло Христове й віддавайте йому честь і покору, як і в своїх церквах, приносїть покуту латинським сьвященикам і приймайте від них тїло Христове. Латиняне також повинні ходити до їх (грецьких) церков, слухати богослуження і з теплою вірою кланяти ся томуж Христовому тїлу, бо правдиве Христове тїло і те що сьвячене грецьким сьвящеником на кваснім хлїбі, і те що сьвящене латинським сьвящеником на хлїбі солодкім, тому треба однаково його поважати і солодке і квасне, приходити на покуту до сьвящеників грецьких і приймати від них причастє, бо і те і се одно»[1423].

Як бачимо, Ісидор розумів унїю в найбільше повнім і радикальнім значінню: всяка ріжниця між церквою грецькою й латинською зникала з унїєю, обряд тратив всяке значіннє. Відповідно до сього погляду поступав при кождій нагодї й сам Ісидор, служачи в латинських церквах, беручи участь в відправах латинського духовенства й взагалї манїфестуючи брак всякої ріжницї між грецьким і латинським християнством.

І так унїя була переведена й знайшла в Ісидорі талановитого й щирого провідника. Досї, як ми бачили, змагало до сього польсько-литовське правительство, та єрархи против сих плянів виходили з постулятом вселенського собору. Тепер все впало само в руки польсько-литовському правительству, готове, без труду, — та аж дивно не пощастило йому з тою унїєю!

Ісидор не спішив до своєї дієцезії. Кілька місяцїв пробув він з цїсарем і иньшими Греками в Венеції (супроти того, що унїю переведено з мотивів полїтичних, мали вони тепер собі богато над чим застановити ся, коли приходило реалїзувати полїтичні добродїйства її). Тільки з початком 1440 р. Ісидор рушив через Пешт — де видав той свій обіжник, на Краків. Тут його з повагою прийняв Зб. Олєснїцкий, але з унїєю тут не було що робити, бо всї про нїщо не думали окрім угорської корони й подорожі короля на Угорщину. Звідси Ісидор поїхав через Галичину в Вильну, пробув тут близько рік і також переконав ся, що з унїєю й тут нема йому що робити.

Обставини зложили ся для унїї дійсно як найнекористнїйше. Правительства польське й литовське не мали для неї часу й уваги. Польський король, як я вже сказав, про нїщо не думав, крім свого нового угорського королївства. В Литві на місцї що йно вбитого Жиґимонта з'явив ся малий Казимир, на становищі дуже хиткім і непевнім, і його реґенція меньше всього мала охоту серед тих трудностей, які й без того мала до поборення, брати на себе таку круту справу як унїя. Далї, й принципіально фльорентийська унїя в правительственних, і особливо в духовних католицьких кругах була неприхильно прийнята, бо виходила від папи. Правительство й духовенство польсько-литовське стояло по сторонї Базельського собору, тим часом унїя була переведена папою, якого Базельський собор уже оголосив здеґрадованим, і самий Ферарсько-фльорентийський собор Базельським собором був признаний за неправний. Отже сама унїя була неправна, беззаконна в очах литовських і польських католиків. Правда, формально вони ще держали ся невтральности між папою й Базельським собором, і тільки весною 1441 р. виразно зголосили ся по сторонї Базілеї, але їх настрій і в 1440 р. був виразно антіпапський, хоч вони ще й не манїфестували ся ним, і тому — бодай декотрі показували Ісидору знаки поважання.

Коли до сього додати ще, що ті незвичайні компетенції, та зверхня власть не тільки над православним, але й над католицьким духовенством, признана папою Ісидорови, також в значній мірі мусїли подражнити єрархію польсько-литовсько-ливонську, то зрозуміємо ситуацію, в якій опинив ся Ісидор з принесеним благовістєм унїї. Замість стрінути співчутє й підпору там, де передовсїм він мусїв її надїяти ся — в католицьких кругах, стрів він холодну байдужність одних і противність других. Знаємо, що Ісидор скаржив ся перед курією на виленського біскупа Матея й арцибіскупа римського Генінґа, що вони інтриґували й підбурювали против нього людей, і се мусїла бути правда, хоч вони потім, коли власть папи була признана, й старали ся з того виправдати ся[1424]. Память про упадок унїї з вини неприхильного правительства жила довго на Руси[1425].

Було б одначе дуже наівним думати, що лише через сю неприхильність католиків не удала ся унїя на Руси коронній і литовській, мовляв уже досить «оглаженій»[1426] католицьким правительством і приготованій до злуки з католиками[1427]. Але безперечно, що її фіаско мабуть не було б таке повне й всесторонне, як би правительство й єрархія католицька її від разу енерґічно поперли.

Руські міродайні елєменти в Коронї й Литві прийняли Ісидора дуже здержливо й обережно. Вони трактують його яко митрополита, але проголошену ним унїю так як іґнорують — нїчим в сю справу не входять, полишаючи часови її виясненнє. Кн. Юрий Лугвенович, намісник смоленський, арештував і видав Ісидорови його путника Семена суздальського, що був утїк від нього[1428]. Новопосаджений київський князь Олелько Володимирович 5/II 1441 р. видав для Ісидора грамоту, де потвердив доходи й права київської катедри сьв. Софії[1429]. Грамота написана з усяким респектом для «господина отца своєго Сидора митрополита кієвьского и всея Руси», але нема в нїй анї згадки анї натяку на церковну унїю голошену сим Сидором, анї на його титули кардинала й лєґата, якими він пописував ся залюбки в своїй дієцезії. Відносини руської суспільности до унїї сучасник Длуґош характеризує такими словами: «ся унїя латинської церкви з грецькою потрівала дуже коротко, бо Греки й Русини, що не були присутні при її уложенню, з неї глузували й легковажили». Про Львовян пізнїйший, але досить правдоподібний переказ каже, що на відправи Ісидора в латинській катедрі Русини криво дивили ся (oblique tuentibus Russis)[1430]. Що Ісидорови дїйсно не удало ся викликати на Українї й Білій Руси підчас своїх цїлорічних подорожей по тутешнїх краях, в рр. 1440-1 нїякого співчутя до унїї, се найлїпше показує той факт, що по своїй невдачі в Москві Ісидор не хотїв і пробувати осїсти ся в своїх литовсько-польських епархіях, а навіть коли на користь його звернула ся полїтика правительственних і єрархічних кругів литовсько-польських, він не схотїв вертати ся в сї епархії. Очевидно, він переконав ся, що невважаючи на брак виразного відпору, українська й білоруська людність Польщі й Литви супроти унїї займає становище відпорне, й її опозиція — питаннє часу[1431].

Що українські князї й суспільність не виступили против унїї отверто, се зовсїм зрозуміло. Адже з формального боку вона переведена була зовсїм правильно; духовний зверхник — царгородський патріарх її апробував; реляцій про те, якими способами до тої унїї приведено, нїхто не мав. Коли Москва при тім усїм на протест здобула ся, то се залежало від причин иньших — від глубшого духового відчуження її не тільки від Заходу, а й від Візантиї: там чекали лише першої нагоди, щоб вийти з єрархічної залежности від патріарха. Відсуджуючи Ісидора від правовірности, Москва заразом відсуджувала від віри й грецьку єрархію з патріархом разом, як учасників тої ж унїї, і робила з себе одиноку правовірну церкву — переконаннє однаково втїшне для національної амбіції, як і користне для зміцнення полїтичної окремішности. Момент був оцїнений і акція приготовлена мусїла бути заздалегідь, нїж Ісидор до Москви показав ся[1432].

Коли Ісидор сюди з'явив ся (в мартї 1441 р.), його по кількох днях арештували, зложили над ним суд епископів і духовенства і коли він не схотїв вирікти ся своєї єреси й покаяти ся — всадили до вязницї. Так тримали його кілька місяцїв, грозячи ріжними страшними карами, аж вкінцї він втїк. Того йому не боронили. Затриманий в Твери, він був пущений слїдом і звідси весною 1442 р. прибув в Новгородок до Казимира. Настрій йому тут був по давньому неприхильний, навіть іще гірший, бо як раз тодї католицька Литва й Польща вітверто перейшли на сторону Базельського собору. Знаний нам виленський біскуп Матей донїс Базельському соборови, що він заборонив Ісидорови що небудь робити, яко лєґатови деґрадованого Базельським собором папи Евґенїя, поки собор не видасть свого суду в справі голошеної ним унїї[1433]. По такім прийнятю Ісидор навіть не пробував осїсти ся в своїх литовсько-польських епархіях і подав ся до Риму.

Він не схотїв одначе, як я вже казав, вертати ся до них і пізнїйше, коли в міродайних кругах польсько-литовських повіяло прихильнїйшим для нього вітром. Першим симптомом була звісна вже нам грамота Володислава на користь унїятської церкви, видана ним в Будї, весною 1443 р. В нїй король признавав духовенству руському всї права й привілєґії, з яких користає духовенство латинське, потверджував компетенції духовного суду й володїння маєтностями, а то з тої причини, що до тепер ся руська церква, бувши в схизмі, терпіла певне пониженнє, а нинї за ласкою божою, постановою сьвят. папи Евґенїя IV й иньших отцїв, церква руська й грецька прийшли до одности з римською вселенською церквою[1434]. Се був отже перший поклін папі. Рішучо звернули ся в його бік польсько-литовські католицькі круги уже по переходї на королївство польське Казимира, в 1447 р. А кілька лїт пізнїйше Казимир від себе, а Зб. Олєснїцкий від себе запрошували — благали голосного тодї сьвятця Йоана з Капістрано, аби прибув до Польщі й зайняв ся навертаннєм на католицтво Русинів[1435], отже руською церковною справою дуже інтересували ся. Ситуація, настрій були, здавало ся б, незвичайно відповідні для Ісидора, але він не спішив ся, і не зрікаючи своїх прав на свою митрополїю, та навіть часами висловляючи замір сюди прибути, так таки й не вибрав ся. Чому? Відповідь може бути одна: справу унїї на Руси він уважав забитою. І не тільки він.

Русь українська й білоруська, як ми бачили, при першім переїздї Ісидора задержала ся супроти голошеної ним унїї в мертвій пасивности, властиво — її з'іґнорувала. Катастрофа, яка спіткала Ісидора в Москві, розумієть ся, не лишила ся тут без вражіння. Сумнїви, які мали й перед тим в справі його унїї, мусїли по сїм епізодї зрости ще більше. Передовсїм київський князь Олелько, шваґер в. кн. московського, мусїв бути в курсї московських справ і поглядів. Маємо звістку, що він удавав ся десь в рр. 1446-8 до тодїшнього царгородського патріарха з запитаннєм про характер довершеної на фльорентийськім соборі унїї (заховала ся відповідь патріарха)[1436]. Отже виникли якісь питання й непевности на точцї унїї, й їх певно не розвіяла відповідь патріарха-унїята. Не виступали далї против прав і компетенцій Ісидора (так підчас його побуту в Царгородї прийняв від нього посьвященнє Данило епископ володимирський і правив кілька лїт своєю епархією, а в 1451 р., можливо, бачимо якогось його намісника у Львові)[1437]; але коли в Москві появив ся новий митрополит, посьвящений на місце Ісидора — Іона (кінець 1448 р.), починаєть ся серед руських князїв ґравітація в сей бік, не вважаючи на те, що Іона був поставлений самовільно, без благословенства патріарха. Полїтична ситуація також прислужила ся Іонї: в. кн. Казимир мав певні з'обовязання супроти Іони, і от на початку 1451 р. Казимир передає в управу йому православні епархії в. кн. Литовського[1438].

Дїяло ся се за житя Ісидора, що зовсїм не зрікав ся своєї митрополїї, й передавала ся вона митрополиту демонстративно поставленому против Ісидора, против унїї! І хто ж бере участь в сїм актї окрім Казимира: Свитригайло і Олелько київський на чолї; далї знайомий наш Матей біскуп виленський, і звичайні члени ради в. кн. Литовського. Присутність сих меньше інтересна, але Свитригайло й Олелько не припадком опинили ся в Вильнї. Очевидно, вони то — князї Волини й Київщини, головно й постарали ся коло признання Іони. Присутність Матея може бути припадковою, але може служити також і познакою становища католицьких єрархів супроти унїї[1439]. А Казимир? Казимир певно не зробив такої важної уступки для красних очей Іони чи його протектора в. князя московського, як би не стояли за ним місцеві князї, як би він сам не вважав справу унїї програною, мертвородженою. І його запрошеннє до Капістрана служить також виразним сьвідоцтвом переконання, що з унїєю між Русинами далеко не підеш. Не протестували вони против неї, але в нїчім свого становища против латинської церкви не змінили. Отже — нехай прибуває латинський сьвятець та перетягає тих Русинів на латинство просто…

Становище Ісидорового наступника й найблизшого ученика митр. Григория задокументувало справу остаточно. Як я вже сказав вище[1440], він по всякій очевидности вже дуже скоро по своїм приходї на руську митрополїю мусїв зложити якусь деклярацію в справі унїї — очевидно в тім же напрямі, в якім він вів свої пізнїйші, документально вже звісні заходи — дістати признаннє від царгородського патріарха. Се значило розрив з Римом і виреченнє унїї, бо царгородську катедру займали тодї православні, не унїяти. Якоюсь такою деклярацією мусимо собі толкувати, що руське духовенство й особливо руські князї в. кн. Литовського так скоро повернули від Іони до Григория. Колиб Григорию удало ся без такої деклярації позискати собі литовську й коронну Русь, то певно не старав ся б він пізнїйше знайти потвердженнє у патріарха, що було, розумієть ся, кроком для нього в високій мірі неприємним і прикрим, як Ісидоровому ученику, а супроти папської курії й литовсько-польського правительства навіть небезпечним. І мусїв він таку обіцянку зложить досить скоро, бо судячи, з грамот Іони, ще перед смертию його (март 1461 р.) переважна частина литовської Руси признала Григория: по своїх посольствах і листах, висланих до литовських епископів, князїв і панів, Іона пише потім нові грамоти тільки до епископів смоленського й брянського. Се, очевидно, не припадково, бо як раз в сих землях, пограничних з Москвою, московські впливи були сильні; в сих листах Іона може потїшити тих вірних йому владиків лише заявами князя Юрия Гольшанського та київської княжої родини, так близько спорідненої з Москвою, що мали запевнити Іонї свою повну солїдарність з в. кн. московським: «ми в своїм православию дивимо ся у всїм на православного в. кн. Василя Василевича і отцем своїм уважаємо Іону митрополита київського і всея Руси», як переказував сю відповідь сам митрополит. Очевидно, иньші князї й пани та епископи не подали нїяких надїй Іонї — стали по сторонї Григория. Вкінцї маємо грамоту Іони до одного з епископів — правдоподібно остатнього й одинокого з його приклонників між епископами (був ним мабуть епископ брянський, що потім еміґрував до Москви); той епископ доносив Іонї про «бурю и развращеніє и великую налогу» від Григорія, та заявляв охоту йти за порадою Іони — подати ся в Московщину[1441].

Сю «бурю» мусїла заспокоїти деклярація митр. Григория — обіцянка полагодити свої відносини до патріарха. Епископи, приступаючи до Григория, могли поставити йому від разу жаданнє, щоб він дістав признаннє від царгородського патріарха. І Григорий дїйсно робив коло сього заходи. Маємо звістку (від московського в. князя) про таке посольство його в р. 1469–70, за патріарха Симона: що Григорий до сього патріарха присилав послів з богатими дарами, й обіцяв ще більше на потім, аби патріарх дав йому «благословеніє и потвержденіє», але з Симоном (що тим разом на патріаршім столї сидїв дуже коротко) ся справа не прийшла до кінця. За те новий патріарх Діонисий (десь не пізнїйше р. 1470) не тільки потвердив Григория на київській митрополїї, але, як ми вже знаємо, признав його й єдиним правним митрополитом всея Руси, та вислав в Московщину посла з сим сповіщеннєм[1442].

Чи були сї заходи Григория звісні в правительственних і клєрикальних сферах Литви й Польці, треба сумнївати ся. Григория дала на київську катедру папська курія, і його перехід під власть царгородського патріарха міг йому приспорити з сеї сторони ріжні трудности. Се наказувало Григориєви свої відносини тримати по можности між своїми. Та чи се удало ся йому чи нї, але раз зроблений прецедент — поставленнє київського митрополита курією католицька єрархія, а з нею й правительство литовсько-польське мали всї причини старати ся задержати на далї — полишити київську митрополїю в роспорядженню курії.

В результатї вийшла велика заплутанина по смерти Григория. Як мусимо собі представити, православні хотїли взяти митрополита від патріарха, чи післати йому свого кандидата на посьвященнє, але Казимир спротивляв ся тому. В результатї православний собор, як каже посланиє Місаіла[1443], — «епископы, княжата, панове и вси благочестивыи нарочитыи мужиє» — мабуть той що зібрав ся був для обсади митрополїї, вислав якесь посланиє до папи, десь весною 1473 р. Що в тій петиції було, не знаємо. Тільки з другої, Місаілової петиції (1476), підписаної уже не епископами, але самим кандидатом на митрополїю з купкою православних княжат і панів, можемо здогадувати ся, що перша петиція мусїла містити якийсь реверанс папі, тільки більше здержливий, нїж той пізнїйший, і що ним хотїв той собор викликати папу на відповідь. Нїчого конкретного не містила пізнїйша петиція, а так само, певно, й перша. Хотїли тільки зрегабілїтувати руську церкву в очах правительства, замкнути губу католицькій єрархії, а остатньою метою було, мабуть — переведеннє вибору митрополита і поставленнє його за благословеннєм царгородського патріархату. Але папа, якого саме як раз подібними реверенсами гірко надуло правительство московське[1444] не відізвав ся нїчим на той лист русько-литовського собору. Так минуло три роки, і в мартї 1476 р. пішло до нього нове посланиє, що заховало ся й для нас, хоч в формі дечим не вповнї автентичній.

Віднайшло ся се посланиє в обставинах досить підозрілих: його відшукав і предложив виленському маґістрату для потвердження і вписання в акти м. Іпатий Потїй, і потім видав його, на доказ старинности унїї Руси з Римом, по руськи й осібно по польськи[1445]. Воно має тут титул: «Посельство до папежа римъского Сикъста IV отъ духовенства и отъ княжатъ и пановъ рускихъ з Вилни, року 1476, мЂсяца марта 14 дня черезъ пословъ въ томъже листе нижеименованныхъ». Православні проголосили його тодїж фальсіфікатом[1446]. Але новійша критика не могла в нїм виказати слїдів фальшовання, крім деяких більш формальних перемін — нпр. що Потїй при виданню перенїс імена підписаних під посланиєм осіб на початок, та пододавав їм ріжні епітети й титули, часом досить фантастичні. Зрештою що посольство від православних в. кн. Литовського у папи Сікста IV було дїйсно, про се маємо згадку у Сакрана, письменника з першої полов. XVI в.: він називає послами «Солтана і його брата Івашка»[1447], що фіґурують дїйсно між підписаними на «Посланию».