Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Та не відкидаючи «Посольства» в його основі, треба признати, що зміст його лишає богато сумнївів. Полишаючи на боцї можливість Потїєвих підправок, трудність лежить уже в тім, що посланнє написано дуже неясно і вимагає для свого зрозуміння знання обставин, в яких вийшло, а сї обставини нам зовсїм незвісні, й ми властиво стільки й знаємо про них, скільки можемо витягнути з самого послания. Написано воно незвичайно многословно, й девять десятих його займають на ріжні лади повторювані комплїменти папі, незвичайні, перебільшені, в яких ледво можна виловити якісь більше конкретні жадання чи бажання. Автори послания, кажуть, довідали ся, що руську церкву перед папою представляють як невірну (яко несмы съвершены истинъныи хрестяне)[1448], тож доводять папі посланиєм свою правовірність, подаючи головні доґмати[1449]. Вони нарікають на поведеннє католицького духовенства (многихъ въ нашихъ странахъ отъ части западныя церкви), на його переслїдування на православних, на перетяганнє на латинство силоміць[1450], на перекрещуваннє з православия на латинство — при чім католики покликують ся нїби на волю пани[1451]. Автори послания просять папу вглянути в сю справу і висловляють своє переконаннє, що папа не подїляє анї такого гострого поведення з Русинами, анї легковаження їх релїґії[1452]. Вони просять його взяти їх в свою любов і опіку, прилучити до всяких благодатей, які від папи виходять (навязуєть ся до юбилею, що мав бути того року)[1453], і конче відповісти на се їх посланиє. Автори дуже були засмучені, що не дістали відповіди на перше посланиє[1454]; се нове посилають з власним посольством і висловляють переконаннє, що сей раз дістануть відповідь — «нЂкоє утешителноє отписаніє»[1455]. Для упорядковання відносин руської церкви з латинською вони проєктують, аби папа вислав двох відпоручників, одного «Гречина восточныя церъкве греческія, весь законъ и уставъ хранящого», а другого «западныя церкви», людей християнських чеснот, з порученнєм «въ миротвореніи любовъ приводити», з задержаннєм обрядів і практик обох церков[1456].

Стараючи ся витягнути від папи якесь признаннє своєї правовірности, якусь регабілїтацію руської церкви, автори посланія представляють, розумієть ся, свої релїґійні переконання можливо похвальними з католицького становища. Вони признають папу за найстаршого «вселеньскаго всеначалнЂйшаго пастыря»[1457], признають Фльорентийський собор[1458] і можливо натягають на римський взір свої доґматичні погляди (ісхожденіє св. Духа)[1459]. але заразом не хочуть зривати і зі східньою церквою, стоячи на становищу повного індіферентизма церкви східньої й західньої. З притиском підносять вони се: «нЂсть разньствия о ХристЂ Грекомъ и Римляном и намъ сущимъ Російскимъ Славяномъ», кождий повиний тримати ся свого «чину», «кождый своєя церкви обычай и устав непорушимо съблюденіє да имуть»[1460]. Кілька разів піднесена залежність руської церкви від східнїх патріархів[1461]. Самі доґматичні уступки стилїзовані дуже обережно[1462]. Очевидно, автори послания бажають задержати в силї відносини до східньої церкви й заразом уставити modus vivendi з західньою, а головну надїю покладають на ті щедрою рукою розсипані безграничні комплєменти на адресу папи.

Але й зроблені в сїм посланию уступки західнїй церкві чи унїї мусїли здавати ся загалови духовенства надмірними. Посланиє підписали тільки: Місаіл, епископ смоленський яко «елєкт» на київську митрополїю, в інтересах посьвящення котрого в першій лїнїї робили ся сї заходи, далї архимандрити печерський і виленський, трох князїв — якийсь Михайло (може Олелькович), звісний Федор Більський, Дмитро Вяземський — московський еміґрант, і сїм (на иньшій копії — десять) панів. Не кажучи про мале число підписів княжих і панських, брак підписів епископських, що мали б головну вагу на такім посланию, не можемо толкувати инакше, як тільки так, що вони не уважали можливим іти так далеко, як ішов «елєкт» Місаіл, що мабуть сїй податливости й завдячував згоду Казимира на вибір його на митрополита (а може й просто від Казимира дістав номінацію). Але цїкаво, що навіть такий податливий чоловік не мав відваги зривати залежність руської церкви з патріархатом. Се важне сьвідоцтво! Ся тенденція була так сильна, що поборола неохоту Казимира й латинського клира, й дальші митрополити, як ми вже знаємо, ставлено за благословеннєм царгородського патріарха. Скільки помогло до злагодження відносин правительственних і клєрикальних кругів Польсько-литовської держави те посольство до папи, про се тяжко судити. Пізнїйший Сакран каже[1463], що папа відповів булею, де регабілїтував руський обряд — позволяв зіставати ся при своїм обрядї, очевидно — під умовою задержання католицьких доґматів. Се могло мати певне значіннє для ослаблення напруження в тодїшнїх обставинах, одначе кінець кінцем — причинило ся до відновлення єрархічних відносин до царгородського патріархата, себто до толєровання сих відносин правительством.

Нова проба уставлення modus vivendi на обидва фронти в дусї Місаілового посольства повторила ся доперва двадцять лїт пізнїйше, за м. Йосифа Болгариновича.

Як я вже казав, сей митрополит дістав ся на катедру, по всякій правдоподібности, з інїціятиви в. князя, що «дав» йому митрополїю, як записує сучасна лїтопись, мабуть без рекомендації православного собора, і завдячував він се, мабуть, рекомендації свого свояка Ів. Сопіги, що перейшовши сам на латинство, міг поручити в. князеви Йосифа як чоловіка «уміркованого». Подібно як і Місаіл, і сей Йосиф заміру розривати єрархічну звязь з царгородським патріархом не мав зовсїм. Ми маємо «ісповіданіє», зложене ним очевидно, коли старав ся по своїм виборі про посвященнє, в звичайній, прийнятій в руській церкві формі, з заявою повної послушности царгородському патріарху[1464], і дїйсно, пізнїйше він дістав від царгородського патріарха посьвященнє[1465]. Але заразом, чинячи волю свого протектора в. кн. Олександра, старав ся він (чи показував старання) дістати признаннє і від Риму. Єсть грамота від патріарха Нифонта до сього Йосифа, видана в XVII в. литовськими унїятами в польськім перекладї, з датою 5 цьвітня 1497 р. індикт 11[1466]. З неї б виходило, що Йосиф ще кандидуючи на митрополїю, удавав ся до патріарха з запитаннями, які показували в нїм ваганнє в справі унїї. Патріарх відповідає на лист Йосифа, де той писав про утиски й зневолюваннє до унїї й небезпечність, що при опозиції можуть бути відібрані від Руської церкви права, признані їй наслїдком унїї; Йосиф питав патріарха, як було з тою унїєю, і просив від нього рекомендації перед в. князем. Патріарх на се поручає йому можливо не противити ся латинникам, а в справі унїї вимовляти ся тим, що без патріарха не може нїчого зробити; про фльорентийську унїю він висловляєть ся з великим співчутєм та жалує, що вона не прийняла ся в грецькій церкві; що до рекомендації каже, що поручив православним князям просити за Йосифа в. князя. Лист сей одначе в високій мірі підозрілий, і коли не сфальшований цїлий, то що найменьше — сильно підправлений[1467]. Але що Йосифа дїйсно уважали прихильником унїї й відступником від православної віри, про се маємо звістки з часу безпосередно по його номінації. Про нього писали в Москву дворяне в. кн. Олени Івановни (жінки в. кн. Олександра) й говорило ся між православними в. кн. Литовського, що він разом з своїм свояком Ів. Сопігою «отметником» сам такий же «отметникъ православныя вЂры», підкопує православє — «дьяволъ ся вселилъ на православную вЂру» в нього: разом з бернардинами він намовляє в. кн. Олену, аби переходила на католицтво[1468].

Чи справдї аж так далеко посував Йосиф свою услужність в. князеви, не знати. Але що він властиво був більше прихильником modus vivendi на два фронти як Місаіл, нїж безоглядним приклонником католицтва, показує його поводженнє в иньших разах, передовсїм його посланиє до папи — вповнї автентичне[1469].

Три місяцї по своїм посьвященню на митрополита з руки царгородського патріарха висилає Йосиф через сього свого свояка Івана Сопігу лист до папи, уложений на взір Місаілового послания з р. 1476[1470], тільки значно коротший, де просить прийняти його в свою опіку. Через тогож Сопігу передав свій лист біскуп виленський Войтїх, поручаючи м. Йосифа ласкавій увазї папи та похваляючи його охоту до унїї руської церкви з католицькою; по його словам, не може бути лїпшої нагоди для переведення сеї унїї, як ся що подає м. Йосиф. Разом з тим же й в. кн. Олександер вислав свого посла Еразма Цьолка (Вітелїя), рекомендуючи Йосифа та просячи потвердити його на митрополїї.

Так отже була се акція великокняжого двора, що маючи услужного чоловіка на митрополїї, надїяв ся через нього перевести унїю, в формі такої клєрикальної інтриґи. Почавши від вселенського собора і переконавши ся в трудностях, які стрічає переведеннє сього пляна, правительственні круги в. кн. Литовського перейшли до проб з руським собором (посольство 1473), далї — з купкою прихильних чи податливих на великокняже бажаннє людей (посольство 1476), нарештї — до особистої акції митрополита. З таким обмеженнєм круга учасників можна було робити більші уступки католицтву: м. Місаіл з компанїєю ішов, по всякій правдоподібности в сїм напрямі далї, нїж собор 1473 р., а м. Йосиф, як то вже можемо з певностию сконстатувати — ступив крок далї від м. Місаіла. Та за те, розумієть ся, тратила на значінню сама акція, в міру того як ставала справою все тїснїйшого гуртка людей. Се, видно, оцїнював добре й сам папа — як побачимо то зараз.

Лист м. Йосифа, як і посланиє 1476 р., починаєть ся комплїментами папі й містить коротке credo митрополита, де ще більш рішучо в унїятськім дусї стилїзоване ніж в Посланию 1476 р. (головно що нема тих застережень як у посланню і тої двоїстости): він признає зверхність папи над церквою, приймає фльорентийський собор і його постанови, зрештою в иньших справах просить папу вислухати Сопігу. Устно Сопіга предложив папі такі бажання від митрополита, аби папа признав Йосифа від себе митрополитом-архіепископом і прімасом руської церкви та дав на те свою грамоту до в. кн. Олександра. Аби він признав йому право давати індульґенції як латинникам так і людям грецького обряду. Аби Русини, приступаючи з грецької віри до римської, не потрібували бути хрещені вдруге. Аби вільно було ставити муровані церкви руські. Аби хто з грецької віри схотїв признати зверхність папи, приймано його до союзу з римською церквою[1471].

Папа прийняв зголошеннє митрополита й сї його петиції з великою резервою. На його лист він не дав нїякої відповіди. Формальною причиною могло бути се, що Йосиф з римського становища був митрополитом неправним, бо прийняв посьвященнє від православного царгородського патріарха, а не від католицького патріарха in partibus, що сидїв в Римі з титулом кардинала св. Анґела. Властива ж причина була в зневіренню до сеї самої унїї, що — як писав папа до в. кн. Олександра, вже стільки разів укладала ся й знову розривала ся[1472]. Той факт, що митрополит виступав сам оден, без собора епископів, без визначнїйших православних князїв і панів, не міг також додавати охоти папі. В своїм листї до в. князя папа дає зрозуміти, що його не можуть задоволити голі признання його зверхности та союзу з римською церквою; він мусить переконати ся, о скільки все се серіозне. Він мав замір вислати свого нунція, але Олександрів посол просив не робити сього без порозуміння з Олександром, аби се йому не приспорило нових клопотів в тодїшнїм напруженню релїґійної справи, використовуваної в. князем московським (се остереженнє також, розумієть ся, послужило для папи інтересним симптомом). Йосиф може бути потвердженим на митрополїї, коли признаєть ся до всїх постанов фльорентийського собора (сї постанови папа в. князеви при тім посилав) та приобіцяє й постараєть ся скільки сили, аби клир і нарід руський дїйсно прийняв фльорентийські постанови. Пільги для руської церкви, яких просив Йосиф, папа ставив також в залежність від того ж прийнятя католицьких доґматів, та просив біскупа виленського подати йому докладні відомости про доґмати й обрядові практики руської церкви.

Скептицизм папи був вповнї оправданий. Хоч біскуп виленський похваляв сю нагоду до унїї руської церкви, обставини були для неї як найгірші. Під окликом релїґійних переслїдувань виступила руська іредента і московські окупаційні пляни; князї вандрували до Москви, цїлі провінції відпадали від в. кн. Литовського. В. князь литовський запевняв московського, що лишає в спокої православних, про нїяку пропаґанду не думає. Навіть папського нунція бояли ся в Литві, аби поява його не дала в. князеви московському поводу до нової ворохобнї. Як тут можна було думати про якусь проповідь унїї, про громадне повертаннє на латинство клиру й народу! Йосифу, як би він не вмер, прийшло ся б тихенько сидїти з усїми благодатями одержаними від папи, але він умер кілька місяцїв по своїм посланию до папи, і з ним пішла до гробу ся нова проба унїї. Одиноким результатом її була папська буля, видана в серпнї 1501 р., що зносила друге хрещеннє при приступленню Русинів до католицької церкви: вона була результатом петиції Йосифа, а видана була, очевидно, на підставі зібраних папою відомостей про обряд хрещення в руській церкві[1473].

З смертию Йосифа бесїда про унїю затихла, і то на довго. Страх, наведений руською іредентою й московськими претенсіями на литовську Русь, що виступали під тим окликом оборони православної віри, повстаннє Глинського, утрата Сїверщини й Смоленська — все се були факти, що зробили глубоке вражіннє в правительственних кругах литовсько-польських й поучили їх більшої обережности з справою «руської церкви». Проби унїї переривають ся на довго.

---

Переведеннє унїї й відлученнє унїятської церкви

---

Відродженнє католицької церкви Польщі. Прихильні обставини для унїї й відродженнє сеї ідеї, пропаґанда унїї — Гербест, Скарґа, Посевіно й Болонето, зносини з кн. Острозькими, нагінки на православну церков і ваганнє серед православнихє, плян унїї в формі злуки церков. Зародженнє пляну унїї серед владиків, прикрости від грецької єрархії, приїзд Єремії, його розпорядження в брацькій справі, скиненнє митрополита, виключеннє двоженцїв, іменованнє екзарха, відкликаннє грамот, розпорядження на відїздї, невдоволеннє владиків з розпоряджень Єремії, фальзифікати Діонисия, замішання чинені грецькими єрархами, владики рішають ся утечи з під власти патріарха

В серединї XVI в. католицька церква в Польсько-литовській державі переживала такі гіркі часи, що не було що й думати про притяганнє до неї Русинів. Мало хто взагалї тодї журив ся католицтвом, а хто журив ся, мусїв думати про те, щоб ратувати саму католицьку церкву, бо та сама була в як найгіршім станї. Ті обставини часу, що вплинули на росклад і деморалїзацію руської церкви, ще скорше дали відчути свої впливи на церкві католицькій, що приходить в другій і третїй четвертинї XVI в. до незвичайної деморалїзації й розстрою, так що сучасники — католицькі духовні не можуть знайти досить сильних виразів до схарактеризовання її непорядків[1474]. З другого боку реформаційний рух робить в тім часї страшенні спустошення, особливо в вищих верствах польсько-литовської суспільности: все що інтелїґентнїйше, живійше, поступовійше кидає струпішіле, підупале католицтво й кидаєть ся в шумний потік протестантського руху. Вкінцї, в значній мірі під впливом того реформаційного руху, розпочинаєть ся завзята кампанїя в лїтературі, парляментарнім житю, в законодавстві против католицької церкви — її правних і економічних привілєґій, її маєтків і доходів. Майже полишена правительством, що досить пасивно приглядало ся сїй боротьбі, католицька церква Польщі й Литви в серединї XVI в. ішла, здавало ся, до повного упадку.

Але сей критичний час не трівав довго, і вже в 1560-70-х рр. бачимо виразні симптоми зміни. Реформаційний рух, перешумівши, а не запустивши глубшого коріння в масах, почав сам собою слабнути серед спорів і боротьби ріжних акатолицьких доктрін. Жадно кинувши ся на новинку, польська шляхта починає в розчарованню вертати ся до «старої віри», що знайшла дуже важну поміч в новоствореній ґвардії відродженого католицизму — єзуїтській громадї. Спроваджені до Польщі в 1560-х рр., єзуїти розпочинають дуже енерґічну й зручну дїяльність коло клєрікалїзовання суспільности дорогою проповіди, лїтератури і школи. Їх дїяльність мала великий успіх, тим більше, що й нове польське правительство — Баторія, а ще більше Жиґимонта Вази сильно піддержувало їх і взагалї рішучо стало по сторонї католицької церкви. В останнїй четвертинї XVI в. католицька церква Польщі вже відновлена, скріплена на силах, жадна реваншу по перебутих ударах і занепадї, починає завзяту роботу коло навертання «єретиків і схизматиків». Відбираннєм католицьких душ, захоплених «новою вірою» вона уже не вдоволяєть ся, і в міру того, як чула в собі зріст сили і атракційности, починає все більшу звертати увагу на православну церкву, що тодї переживала свої найгірші часи й здавала ся такою легкою здобичею. І поруч заходів коло навертання на католицтво православних одиниць — сим дуже енерґічно і досить успішно займають ся єзуїти, осїлі в українських і білоруських землях, починають знова підносити ся гадки про унїю православної церкви з латинською. А то тим більше, що і ті полїтичні моменти, які відстрашили були литовське правительство від унїонних заходів на початку XVI в. — ґравітація православних до Москви й небезпечність вмішання в сю справу Москви, зникли з 70-80-ими роками: крівавий терор Івана IV зробив кінець ґравітації православної аристократії до Москви, а кампанїя Баторія підорвала воєнний престиж Московщини в очах литовських полїтиків. Вони чули свої руки розвязаними супроти свійської Руси.

Уже в 1567 р. оден з виднїйших, як на тодїшню Польщу, учених і богословів Бенедикт Гербест, Галичанин з роду (з Перемищини), підносить гадку про унїю в своїй описи подорожи по Галичинї[1475]. Він каже, що мавши нагоду розмовляти з духовними руськими, переконав ся, що вони досить склонні до послушности римському престолови[1476], і взагалї під вражіннєм грізного і для них реформаційного руху показують більше прихильности до латинства[1477], так що на гадку Гербеста католицькі єрархи легко могли б привести Русь до унїї й винагородити католицизму страти, зроблені нововірством, аби лише постарали ся увійти в зносини з православною єрархією і виказати її хиби.

Трудно оцїнити, чи мало який вплив се писаннєчко, присьвячене репрезентанту одної з виднїйших галицьких фамілїй — Ст. Гербурту, львівському каштеляну. Самого Гербеста ми знаємо більше в його заходах коло навертання православних на латинство: ставши від 1570-х рр. одним з головнїйших дїячів єзуїтської колєґії в Ярославі, він по словам єзуітських письменників переводив час в неустанних місіях в Галичинї й на Поділю і мав в них так значний успіх, що Єзуіти величали його «апостолом Руси»[1478] й можливо, що сї місії його не зістали ся без впливу на приготованнє тої унїонної течії в Галичинї, про котру зачуваємо в 1592 від львівських братчиків, але се тяжко осудити.

Далеко більший розголос і безперечний вплив мала книжка виленського єзуіта Петра Скарґи, що вийшла десять лїт пізнїйше п. т. О iedności kościoła Bożego pod jednym pasterzem y o greckim od tey iednosci odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodow ruskich przy Grekach stoiących[1479]. В передмові до сеї книги Скарґа каже, що сю тему він нераз виберав для своїх проповідей в Вильнї, й вони викликали увагу православних, тому йому раджено, аби він свої гадки в сїй справі оголосив друком, а перегляд руських друків, звернених против латинської церкви, наповнив його бажаннєм збити неправдиві їх закиди. Він починає доґматичними виводами про одність церкви й старшинство папи, переходить історію розлуки східньої і західньої церкви й сполучення їх на Фльорентийськім соборі і вкінцї звертаєть ся до православних Литви й Польщі з зазивом до унїї. Він виступає против погляду, що віра грецька і римська і так властиво одна, та доказує, що ріжницї між ними дуже важні й для спасення людей грецької віри дуже небезпечні; підносить, що обряд східнїй при унїї зістаєть ся непорушним, треба тільки (!) признати доґмати римської церкви й зірвавши з патріархом царгородським піддати ся папі. Зручно показує він на ті користи, які православні осягнуть з унїєю: духовенство вийде з теперішнього свого пониження і неприродної залежности від сьвітських людей; з прийнятєм латинської мови піднесла ся б наука і осьвіта, так сильно занедбана в православній церкві, й вона увійшла в близшу спільність з иньшими католицькими церквами; Русини увійшли б у близше пожитє з Поляками й Литвою, вони б до них мали більше довірє, давали б їм визначнїйші уряди; цїла держава виграла б у силї[1480]. Нехай тільки Русини не оглядають ся на Греків, котрих здержує їх прирождений упір і «буйність розумів», анї на варварську Московщину, яка зрештою сама за прикладом Руси скорше піде до унїї, — нехай самі дбають про себе. Коли б навіть руська єрархія противила ся унїї, треба відступити від неї; не треба казати: «як всї Русини духовні й старші пристануть на те, тодї й я з римською церквою злучу ся», бо не знати чи то так скоро наступить; кождий нехай думає за себе. А з католицької сторони автор заохочує до дїяльности в сїй справі духовенство й правительство. Подібно як Гербест, він уважає найлїпшим способом, аби католики постарали ся входити в близші зносини з православними владиками і панами, публїковали по руськи книжки в релїґійній справі, закладали католицькі школи для Русинів, знайомились з руською лїтературою, посилали своїх богословів на діспути з православними[1481], а вкінцї постарали ся про зложеннє собору з православних і католиків.

Ся чимала книжка, написана талановитим пером чоловіка, що здобув славу найлїпшого проповідника в Польщі, зручно присьвячена особі, котру уважали головою Руси — князю Константину Острозькому, мала безперечний вплив на сучасників. В передмові до нового видання своєї книги (1590) Скарґа з вдоволеннєм підносить, що вона «богатьом послужила на користь і вітворила їх очі», а «богатша Русь» викуповувала його книгу й палила, щоб запобічи її впливу[1482]. Сам він за той час не переставав пропаґувати свої ідеї, а ставши чоловіком близьким до нового короля Жиґимонта, мав спромогу сповнити і ту частину проґрами, що дотикала заінтересовання правительства справою унїї. Королеви він присьвятив друге виданнє книжки, накликаючи його до живійшої участи в справі унїї.

В тім же напрямі робили й иньші. Папський лєґат Антонїй Посевіно, що мав від папи місію в справі прилучення московської церкви до римської, розвиває перед папою в своїх реляціях, правдоподібно — не без впливу ідей Скарґи, з котрими мав нагоду познайомити ся докладно, гадки про важність унїї православних Польсько-литовської держави — що вона могла б створити двері до приведення й Московщини й иньших східнїх церков до унїї з Римом (ідея, яку потім присвоїв собі і спопуляризував папа Климент VIII в звістній апострофі: о mei Rutheni! per vos Orientem convertendum puto!). Він зачеркує широкий плян акції в сїй справі в дусї Скарґи: закладаннє бурс для учеників Русинів і Московитів, видаваннє на руській мові й безплатне роздаваннє, особливо між учеників-Русинів, книжок в унїятськім дусї (між иньшим він радить видати в короткім витягу, на руській мові й книгу Скарґи, бо так як єсть вона за велика, а зрештою вже й розійшла ся)[1483], заохота від папи і короля до православних владик і панів, в формі ґречних листів, висланих з осібними лєґатами, добре дібраними теольоґами[1484]. Сї гадки він, безперечно, розвивав також і перед Баторієм, і перед ріжними людьми, з котрими мав нагоду сходити ся підчас своїх подорожей через Литву й Русь (він каже сам, що сходив ся й говорив з ріжними православними панами), а й книжка його Moscovia, видана в Вильнї 1586 р., ширила також його ідеї в ширших кругах; дещо з того, що він рекомендував, було зроблено — нпр. видані по руськи деякі з рекомендованих ним книжок[1485], фундовані бурси для Русинів, і т. и.