Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Крутїйша справа з брацтвом. До Львова була привезена грамота патріарха, де на підставі відомостей, даних Балабаном, патріарх кидав клятву на провідників львівського брацтва — Красовського й братів Рогатинцїв, і всїх взагалї братчиків за вчинені ними насильства. Грамота була написана по руськи, підписана патріархом, але печатка мала бути сфальшована, так що властиво не зовсїм ясно, скільки патріарх був в нїй заанґажований[1527]. Коли брацтво звернуло ся в сїй справі до нього, він видав нову грамоту, де зняв клятву з братчиків до свого приїзду і розслїду сеї справи[1528], але не закинув Ґедеону фальшовання документу — значить сьвідомо видав був ту грамоту на користь Ґедеона[1529]. Сам до Львова Єремія одначе не поїхав, але розбирав ще справи братські в переїздї через Поділє (в Тернополї й Каменцї), і сим разом змагав до того, аби привести до згоди братчиків з владикою: потверджуючи й роз'ясняючи орґанїзацію брацтва, він уже уникав всього, що могло б привести до конкуренції з властию епископа, і закликаючи одного з львівських богачів, Корнякта до датків на користь брацтва, повідомляв його, що він «помирив брацтво з богомилїйшим епископом львівським і привів до повної любови між ними[1530].

Взагалї розпорядження, починені патріархом на виїзднім, роблять лїпше вражіннє. Окрім тих заходів коло полагодження конфлїкту між львівським брацтвом і владикою, він видав іще кілька грамот в справах обряду й дісціплїни; в одній він поновляв питаннє про сьвяченнє страви на Великдень і Різдво (правдоподібно, справа ся знову дебатувала ся між владикою і братчиками) і заборонював сьвяткованнє пятницї; в другій, спеціально для львівської діецезії, поновляв свою клятву на сьвящеників двоженцїв[1531]; в третїй наказував владикам не сьвятити на духовні посади людей без розбору й уваги, без вибору і посьвідчення людей, пильнувати аби за відправленнє тайн не брано грошей з людей, аби до причастя не допускано людей без приготовання, і т. и.[1532] Се все, піднесене в сїй грамотї, було розумієть ся не зле, та тільки досить воно дивно, що патріарх звернув на те увагу аж на виїзднім.

Як бачимо, для упорядковання української церкви патріарх властиво не зробив майже, чи таки й зовсїм нїчого, тільки представляв з себе «власть» і комендерував дуже богато, на всї боки, як трапилось, і добре і зле[1533]. В єрархічних кругах були з нього рішучо не вдоволені. Пять лїт пізнїйше, мотивуючи свій перехід на унїю, владики так писали, маючи, очевидно, на гадцї передовсїм гостину Єремії:

«Видячи мы епископы въ старшихъ нашихъ, ихъ мил. патріярхахь великія нестроєнія и недбалости о церкви божіи и о законЂ святомъ и ихъ самихъ зневоленія и яко ся съ четырехъ патріярховъ осмъ учинило и яко тамъ на столицахъ своихъ животы свои ведутъ и яко одинъ подъ другимъ подкупуютъ ся и яко столицы, церкви божіи соборныя потратили[1534] а тут до нас пріЂзждаючи жадныхъ диспутацый зъ иновЂрными не чинять[1535] и съ письма божіяго отвЂтовъ, хотябъ хто и потребовалъ, зъ нами мЂти не хотятъ, толко пожиточноє своє болшей нижли збавенноє опатруючи[1536], зъ насъ и откуль могучи набравши скарбовъ, одинъ другого тамъ въ земли поганской скупують, и только тымъ самымъ животы проводятъ, не вспоминаючи иншого ихъ нерядЂнія»[1537].

До вражінь гостини Єремії прилучив ся потім ще оден епізод·, що докинув також тїни до того образу. Два роки по виїздї Єремії приїхав на Русь Грек, що називав себе Діонисиєм, архіепископом тирновським; прийнятий з довірєм і честию у Рогози, він предложив йому лист від Єремії, де той жадав від митрополита пятнадцять тисяч аспр (що на тодїшнїй рахунок значило півтретяста талярів) як коштів посьвящення. Рогозї се жаданнє показало ся дивним і підозрілим; розвідуючи ся, він дізнав ся, що той Діонисий на місцї, в Вильнї казав собі зробити патріаршу печатку й сфальшував цїлий той патріарший лист. Він відмовив Діонисию, і той собі поїхав промишляти де инде. З'їхавши ся у Львові з Балабаном, що був дуже недобрий на Рогозу за протекцію львівському брацтву (про се низше)[1538], Діонисий сфальшував тут таки, очевидно, нову грамоту в імени патріарха на некористь брацтва[1539], а далї — нїби виправив, а в дїйсности мабуть також сфальшував разом з Балабаном иньшу грамоту, де патріарх на підставі донесень Діонисия про ріжні провини Рогози, між тим і за те, що він в Ґедеоновій епархії надав право ставропіґії братчикам, — не меньше й не більше як кидав клятву на Рогозу, поручав владикам володимирському, галицькому і луцькому ту клятву на нього з всякою церемонїєю проголосити і, як се порозуміли — на його місце поставити нового митрополита[1540].

Грамоти сї, поки роз'яснила ся їх фальшивість, викликали величезний заколот і соблазнь. Братчики, взявши з початку грамоту за правдиву, поспішили ся до патріарха з новими представленнями[1541]; митрополит, діставши копію тої грамоти з клятвою на нього і також уважаючи її за правдиву, просив братчиків вислати до нього делєґатів, аби нарадити ся, що тепер робити[1542]. Що до жадання грошей від митрополита, то хоч сам Рогоза проголосив то за шахрайство Діонисия, але воно пішло як певний факт. З католицької й унїятської сторони вказували на нього, як ілюстрацію брудних практик патріархату, а православні знову, приймаючи се жаданнє патріарха також за факт, боронили Єремію, що в жаданню такої малої суми з його сторони не було нїчого злого. Скарґа в своїй оборонї Берестейського собору[1543], нападаючи на патріархів, писав: «Що там маєте за потїху й поміч від них, коли вони посилають когось від себе? Більше вони приносять замішання й злих прикладів: продають гідности, збирають гроші як голодні; дають розгрішеннє, продаючи дари божі; позволяють двох жінок мати, иньші шахрують, уживаючи фальшивих печаток; иньші знову продають нас і всїх християн, як шпигуни й зрадники. І з Єремії, що тут був, чи мали потїху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотїв котрий перетягнути його на свою сторону против другого, щоб зіпхнути того з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам, і увірили сьмо, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе… Добра то справедливість і суд! А вернувши ся до Турції, написав до одного з руських епископів: не дав єси менї нїчого за посьвященнє, як я тебе посьвящав своєю рукою — коли тепер менї не прищлеш 12 тис. золотих, стратиш гідність…» Се повторяє, в тих же словах, і автор Антиризиса (Потїй), і сї обставини підносить як причину переходу православних владиків на унїю[1544].

Як мотив психольоґічний ся вказівка має повну цїну, і її належить прийняти з усякою увагою. Сї несподівані після повної пасивности в попереднїх столїтях, незвичайно часті й різкі вмішування патріархів в справи церковного житя, часто з поминеннєм самого владики, чи його зверхника митрополита — і то не тільки самого лише царгородського патріарха, а й иньших, що властиво нїякого права до київської митрополїї не мали (так перед Єремією дуже дїяльно мішав ся в справи галицькі, пробуваючи там, антіохійський патріарх Йаким, а по Єремії — александрийський Мелетий Піґас, хоч не особисто, то листами), та ріжних митрополитів і архіепископів, що також господарили в київській митрополїї як у себе дома, чи то називаючи себе патріаршими екзархами і намісниками, чи виступаючи під ріжними шумними титулами (до патріаршого включно — як той Гавриїл охридський), а серед котрих часто не можна було зміркувати, чи маєш до дїла з дїйсними достойниками, чи нагнаними турецьким правительством ех-єрархами, чи нарештї — з обманцями і пройдисьвітами. Сї листи, накази, упімнення, погрози, що дощем посипали ся на українську церкву, а серед котрих часто не можна було анї руш відріжнити того, що служило виразом правдивої волї правдивого зверхника, від грамот виданих помилкою, чи несьвідомо, наслїдком якихось махінацій, і вкінцї — простих фальсифікатів, так що не знати було — чому коритись і слухати, що простувати, що відкидати. Сї різкі, небувалі розпорядження, в котрих сучасники добачали, підозрівали — чи основно, чи безосновно, результати інтриґ, перекупств, закулїсових історій. Ся вічна непевність, атмосфера клятв, погроз, деґрадацій, чи то за неправильности канонїчні, до котрих так призвичаїли ся, що вони не здавали ся вже й неправильностями, — чи то за ріжні особисті хиби й проступки, які мав майже кождий за собою, і також в тодїшнїй атмосфері своєвільства й морального упадку брав їх дуже поблажливо чи нарештї, і се найбільш болїло — наслїдком знов таки інтриґ і перекупств, підозріваних, хоч би й неоправдано. Все се не могло не дражнити православну єрархію в дуже сильній мірі.

До того звістне невдоволеннє з протекції, яку патріархат показував церковній революції — братському руху, що ображав зарівно і панські почутя нашої єрархії, й єрархічно-канонїчні погляди, і неохота до тих усильних накликувань до моральности, дисциплїни, порядку, що завдяки вміщанню патріархів залунали так сильно наоколо, звучачи докором, дуже неприємним для владиків. Не забудьмо, що маємо перед собою не якихось подвижників релїґії й моральности, а звичайних їдцїв «духовного хлїба», призвичаєних дивити ся на церковні посади як на тихе прибіжище для вигідного, роскішного панського житя; вони не могли нїяк помирити ся з сими окликами реформи, що грозили зробити кінець їх вигідному житю. Не можучи в переважній більшости піднести ся на становище інтересів церкви, релїґії, чи національно-культурних потреб, вони супроти тих всїх реформаційних заходів почали тільки роздумувати над способом утечи від того всього галасу й неспокою, який підняли наоколо них домашні реформатори й грецькі єрархи. Ставши на їх становище, зрозуміємо, чому приїзд Єремії, ставши фокусом, в якім зібрали ся обставини тодїшнього церковного житя, дав з себе імпульс до переходу православних владиків на унїю. Вони самі вказували на той приїзд як на вихідну точку сього повороту, і се була таки правда. Треба лише додати, що перехід сей обіцював їм не тільки увільненнє «з неволї патріархів константинопольських», але й ріжні великі й богаті милости, що в части були ними осягнені справдї, в части — зістали ся й далї предметом зітхань.

Перші стадії конспірації владиків, Балабан ініціатором, з'їзд в Белзї, синод в Берестю, деклярація унїї 1590 р., дезідерати владиків і їх мотиви, проволоки Терлецького, предложенє деклярації королеви і його відповідь. Переміни в епископаті — Копистенський, клятва на грамоти митрополита, Потїй владикою. Публична заява Терлецького про унїю, з'їзд в Сокалї, деклярація і артикули унїї 1594 р. Переговори з митрополитом і приступленнє його до унїї. Львівський синод, в сїчнї 1595 р. Опозиція унїї — кн. Острозький, заходи Потїя коло нього, справа собору

Першим, хто піднїс гадку переходу на унїю, уважав ся Балабан. Говорить про се тільки Потїй, але говорить так, що трудно сумнївати ся в справедливости його слів, які зрештою вповнї відповідають дїйсним обставинам, як ми їх знаємо. Покликавши ся на друкований текст синодальних постанов львівської латинської дієцезії з 1595 р., де є згадка про участь Балабана в унїї, він додає: «нехай зрештою він сам запитає своєї совісти, чи не приїздив він умисно до Дунаєва, до львівського арцибіскупа, і з плачем припадаючи до ніг його не просив, аби владиків визволено з неволї константинопольських патріархів, що були з митрополитом на нього недобрі за львівське брацтво та незносні утиски й тиранства, які він чинив над братчиками і їх попами? коли не вірите, запитайте Львовян, що тепер разом з вами стоять против унїї, а побачите — вони ще лїпшескажуть на владику львівського, що не хто иньший, а він був «чыноначальникомъ до одступенья патрыарховъ»[1545]. Як бачимо, звістка зовсїм виразна, а і з иньших звісток і документів знаємо, що Балабан належав до кружка владиків, які почали справу унїї. Становище, зайняте патріархом і митрополитом Рогозою в спорі Балабана з брацтвом, дїйсно, ще перед першою деклярацією унїї того кружка владиків могла привести його, в пориві роздражнення до такої візити до арцибіскупа і заяв про своє бажаннє зірвати з патріархатом. Коли держати ся слів Потїя, що се був перший виступ з унїєю, треба його покласти перед нарадами в тій справі, що мали місце в 1590 р., значить на зиму 1589, або початок 1590 р., і се дїйсно був час, коли Балабан міг до роз’ярення приходити з огляду на піддержуваннє патріархом і потім митрополитом справи брацтва против нього[1546].

Як ми вже знаємо, патріарх по інцідентї з грамотами, виданими під намовами Балабана, старав ся не загостряти конфлїкту між львівським брацтвом і владикою. Але в найбільше горячім тодї питанню — власти над монастирем св. Онуфрія він все таки став по сторонї брацтва, признавши сей монастир за ставропіґіальний, підвластний просто митрополиту; повторив також заборону тих церковних практик, які не хотїв признати за неправні Балабан (паска, різдвяне сьвячене). На випадок нових претензій на той спірний монастир патріарх загрозив владицї клятвою[1547]. Балабан сим постановам не піддав ся і відносин своїх до брацтва не поправив, хоч патріарх і поспішив був проголосити їх повне помиреннє. На нові претензії Балабана брацтво поспішило ся зі скаргами до митрополита, і той взяв сторону брацтва, потверджуючи незалежність від владики спірних монастирів і пригадуючи Балабанови, що львівські владики не більше як намісники київського митрополита[1548]. Балабан, не послухавши патріарха, розумієть ся, тим меньше мав охоти слухати ся митрополита, і межи ними таким чином виникають неприязні відносини (кінець 1589 початок 1590 р.). Положеннє його в сїм подвійнім конфлїктї з патріархом і митрополитом, що справдї міг би взяти ся до реалізації своїх прав до галицької епархії, як митрополичої, де львівські владики числили ся лише «дворними єпископами» митрополита, було зовсїм не втїшне, і зовсїм природно було, що від Балабана першого, в тій ситуації, вийшла перша заява про унїю — як про неї оповідає Потїй. Пять лїт пізнїйше, коли унїя стала фактом голосним, чоловік стороннїй — воєвода новгородський Скумин-Тишкевич в листї до митрополита висловив переконаннє, «што все ижъ намъ справила єсть початкомъ незгода братская[1549] съ владыкою лвовскимъ, то и слЂпый видЂти можетъ; нехай же справедливый судья крови и душъ невинныхъ зъ рукъ тыхъ взыщетъ, хто тому єсть причинцою», і додаючи до того переконаннє, що дуже богато в тім завинив патріарх, привівши до такої свари своїми листами і всякими післанцями і своїми грізьбами загнавши в розпуку своїх противників, завважає: «бо владыка лвовскій, будучи тамъ въ остатней томи отъ братства, не только до такового отщепенства кинути ся мусилъ, але вЂрю, же бы и душного неприятеля[1550] радъ бы собЂ на помочъ взялъ! чого и доказалъ и другихъ за собою потягнулъ»[1551].

В листї писанім до митрополита воєвода, розумієть ся, не уважав відповідним дотикати становища в сїй справі самого митрополита, що як ми знаємо, також підтримував братчиків против Балабана, відогріваючи при тій нагодї свої права до галицької єпархії. Але неприязне становище, в якім стояв він супроти Балабана, відбило ся на тім, що перший кружок владиків, який орґанїзує Балабан під окликом унїї, стоїть супроти митрополита в опозиції. Vice versa — таке опозиційне становище кружка, що приймає перше колєктивне рішеннє в справі переходу на унїю, служить доказом, що інїціатором, його був дїйсно Балабан, як на нього вказують сучасники (Потїй, Терлецький, Тишкевич).

На жаль, обставини сеї першої конспірації владиків нам звістні досить мало. Важну вказівку дав в тій справі оден з її участників владика холмський Збируйський, що ся конспірація робила ся не тільки під окликом невдоволення з патріарха, але і в опозиції до митрополита, і по одній сторонї стояв митрополит і володимирський владика Хребтович, а по другій владики: луцький, галицький, холмський і турівський; вони не хотїли позволити митрополиту «розширяти над собою юрисдикцію далї, анїж йому належало», і «не хотячи далї зносити таких непорядків», постановили піддати ся римській церкві[1552]. Се поясненнє дає він властиво про деклярацію унїї, дану в Берестю, але воно кидає сьвітло й на ту ситуацію, яка її попередила.

З актів берестейського собору 1590 р. довідуємо ся, що десь перед тим, в першій половинї 1590 р., «епископи некоторыє» з’їздили ся в Белзї й мали там якісь постанови. Митрополита на тім з’їздї не було; правдоподібно самий з’їзд мав характер такої ж опозиції митрополиту, як пізнїйша, зазначена Збируйським. Не можна сумнївати ся, що інїціатором був той же Балабан[1553], з сучасних владиків найбільше притиснений обставинами й загрожений митрополитом, від котрого надїяв ся нових інтервенцій в драстичній боротьбі з братчиками, зведений весною 1590 р. (митрополит дїйсно з початком червня видав нові листи в оборонї брацтва й заповів свій приїзд на ґрунт)[1554]. Балабан взяв ся за орґанїзацію владиків і знайшов співчутє серед них. Вповнї правдоподібно, що гадка про унїю з Римом, як вихід з трудного положення, була на сїм з’їздї піддана ним зібраним владикам і знайшла послух, так що сей белзький з’їзд можна уважати першою конспірацією владиків в справі унїї[1555]. Рішено було, як довідуємо ся з пізнїйшої берестейської ухвали, з’їздити ся в Белзї й на далї — очевидно в тійже справі самооборони в загроженій позиції.

Запобігаючи такій окремішїй орґанїзації владиків, митрополит скликав на двадцяті числа червня синод до Берестя[1556].

Окрім згаданих вище чотирох опозиціонїстів і самого митрополита приїхав ще тільки місцевий епископ Хребтович. Поставлено під обраду справу направи церкви, з огляду на великі непорядки в ній і «пренагабаньє и частыє гоненыя, пренаследованіе великоє и тяжары великиє нигды незвыклыє, неслиханыє от станов розных». Ухвалу, прийняту в Белзї про річні з’їзди, прийнято тут наново, з тою ріжницею, що з’їзди сї мали відбувати в Берестю, 24 червня кождого року. Вони мали своєю задачою «рядъ и справы духовные в стародавный добрый светый порядок привести, о справахъ церковных обмышляти, в школах, о науках, шпиталех и о инших добрых справахъ». Всї владики мали приїздити, нїчим не вимовляючи ся, під грошевою карою, навіть під страхом «скиненя з столицы», і привозити з собою виднїйших духовних, «в писме божомъ поучоныхъ» (очевидно самі владики не чули себе досить сильними на сїм полї). Ухвалено, аби епископи не позволяли сьвітським людям держати монастирів, не вступали ся «в чужую парафію» — не чинили нїяких функцій в чужій діецезії, не сьвятили туди сьвящеників, не давали антімінсів і не приймали відти попів без отпустної грамоти[1557]. Поновлено знову розпорядження Єремії против тої нещасливої паски і т. и., розібрано спори Балабана в брацтвом і звістним нам жидичинським архимандритом еп. Теофаном і признано Бабабана винним. На найблизший синод поставлено на порядок справу церковних актів: кождий мав привезти з собою привилеї й документи своєї катедри, аби їх переглянути й порішити, де їх переховувати[1558].

Всї отсї ухвали синоду були прийняті згідно всїма присутними. Навіть ті, що найблизше зачіпали інтереси Балабана: признаннє прав ставропіґії за спірним монастирем св. Онуфрія, оправданнє брацтв львівського і рогатинського в їх конфлїктах з Балабаном, заборона паски і різдвяних пирогів, підтримуваних Балабаном, підписані всїми присутними владиками, і в тім — самим Балабаном. Конспіранти, очевидно, рішили не показувати фарби і на все годити ся, певні, що з тих ухвал однаково нїчого не буде, бо вже забезпечений иньший вихід з ситуації. Серед згаданих нарад і ухвал ішли між ними иньші наради, результатом котрих була деклярація, зладжена під датою 24 червня і підписана чотирма звістними нам владиками:

«В імя боже стань ся! Ми низше названі епископи даємо знати, що маючи своїм обовязком старати ся як про спасеннє наше так і про християнський люд — стадо овець Христових, поручених нам від Бога, аби ми їх до згоди й одности проводили, — ми з дару божого, бажаючи одного старшого пастира і правдивого намісника ев. Петра на престолї римськім, найсьвятїйшого папу, своїм пастирем признавати, мати його своєю головою, йому підлягати й слухати ся завжди, — з чого ми надїємо ся великого помноження божої хвали й його сьвятої церкви, і не хотячи далї того[1559] мати на своїй совісти, прихилилисьмо свою волю й розум як вище сказано: віддати послушніеть найсьвятїйшому отцеви папі римському і піддати церкви божі під зверхність і благословенство його милости найсьвятїйшому папі римському, вимовивши собі тілько те, аби нам обряди і всі справи, себто служба божа і весь церковний порядок, як здавна св. східня церква держить, полишений був від найсв. римського папи незміненим, і той порядок до кінця сьвіта ненарушеним лишив ся, а й. к. м. король пан наш свободи наші забезпечив привилеями і затвердив артикули, які будуть від нас предложені. Ми ж за таким запевненнєм і потвердженнєм привилеями зі сторони найсьв. папи і й. к. м. милостивого нашого пана прирікаємо і обовязуємо ся тим нашим листом підлягати зверхности і благословенству найсв. отця папи престолу римського. І осьвідчаючи Богови в Трійцї єдиному ту мисль і охоту нашого серця, той лист з підписом власних рук наших і приложеними до нього печатками дали ми до рук нашому старшому братови й. м. Кирилу Терлецькому, екзарху й епископу луцькому й острозькому. Писано в Берестю р. Б. 1590 місяця червня 24 д. Кирило Терлецький з божої ласки епископ луцький і острозький вл. р. Леонтий Пелчицький епископ пинський і туровський вл. р. Ґедеон Балабан епископ львівський, галицький і Камінця Подільського вл. р. Діонисий Збируйський епископ холмський і белзький вл. р.»[1560].

Як бачимо, ся перша деклярація дуже бідна змістом. Захованнє православного обряду і потвердженнє привилеїв православної церкви — се річи, що розуміли ся самі собою, і про них властиво не було що й говорити. Інтерес весь лежить значить в тих артикулах, які мали окрім того бути предложені королеви. Ми їх не маємо, і не знаємо, чи взагалї були тодї вони вироблені чи відложені на пізнїйше. Але які постуляти були предложені королеви окрім сеї деклярації, на се дає нам певну вказівку грамота короля, дана в відповідь на сю деклярацію потім, в 1592 р. Король запевнив своїм королевським словом за себе і своїх наступників, що як би на підписаних під деклярацією владиків «отъ патріарховъ и митрополитовъ якіє колвекъ причины ку неблагословенству были на нихъ вынайдованы и клятвы выношоны и выдаваны, ижъ то имъ епископомъ самимъ и вшисткому духовенству ихъ немнЂй никгды нЂ в чомъ шкодити не маєтъ»; «и обЂцуємо сдоввмъ нашимъ королевскимъ для всякого оскарженя и клятвы оголошеня, бы и добре противъ становъ ихъ ведле правъ духовныхъ и свЂтскихъ было, для вшисткыхъ таковыхъ причинъ тыхъ достоєнствъ владицтвъ отъ нихъ не отыймовати и при ихъ животЂ иншимъ особамъ не давати, придаючи єще надъ то имъ и кождому, хто бы ся до такои єдности и порядку прихилилъ свободъ и волностей такъ яко ихъ м. духовные римскиє маютъ, такъ и они маютъ мЂти»[1561].

Безперечно, сї приречення служать відповідею на дезідерати, додані до тої деклярації: жаданнє зрівняння з латинським духовенством в правах[1562], і особливо, так докладно вистилїзоване забезнеченнє їм їх владичих престолів до їх житя не вважаючи на нїякі обвинувачення, які б були против них підняті, розпорядження й клятви зі сторони патріарха чи митрополита.

Се, очевидно, були ті спільні бажання, на яких зійшли ся всї оті їдцї духовних хлїбів, так з’їдливо схарактеризовані Іваном Вишенським. Завзятий Балабан, що як дїдичний владика, репрезентант династиї, яка з поколїнь в поколїння володїла львівською епархією, нїяк не хотїв пардонувати «шевцям і сїдельникам» і завзяв ся показати, що таки він їм, а не вони йому будуть старші, на перекір всїм патріархам і митрополитам, — очевидно, не потрібував богато арґументів, аби такомуж неповздержному в своїх апетитах і не перебірчивим в способах їх заспокоєння луцькому владицї, і холмському екс-писару, що по словам православних жив і на владицтві з жінкою, і такому ж фамілїанту пинському, що ще під час виленського собору мав приємність почути з уст патріарха погрозу анатеми за протеґованнє «двоженцїв», — доказати, що Балабанові клопоти, спільні клопоти всїх їх, що те щó спіткає його нинї, може завтра спіткати їх, в видї компромітації, клятви, чи навіть «скинення з столицї» патріаршим чи митрополичим чи соборним розпорядженнєм. І вони постановили себе заасекурувати підданнєм під зверхність «найсьвятїйшого папи римського». Тим поясняєть ся, що в своїй деклярації вони не уміють поставити нїяких дезідерат в інтересах церкви і своїх вірних, «овецъ Христових», окрім задержання обряду, признаного цїлим рядом давнїйших унїонних актів, і заховання тих нужденних «свобід» руської церкви, що властиво нїяких їх не мала. Ведені чисто особистими мотивами, бережучи своїх посад, своїх «хлїбів», вони, очевидно, і не вміли піднести ся над сими еґоістичними інтересами, подумати про потреби церкви — нею сї бон-вівани, сї пани в рясах нїколи не журились, і не клопотали ся також і тепер.