Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Сї артикули, як бачимо, кидають цїкаве сьвітло на церковні відносини і на становище владиків-унїятів. Подвижники унїї вперед забезпечали себе не тільки зі сторони якихось кроків патріархата, а й від опозиції зі сторони самого підвластного духовенства й своїх вірних[1628].

З сими новими артикулами й декляраціями унїї відпоручники владиків — Терлецький і Потїй ставили ся в Кракові з початком липня (c. c.). Свої жадання, висловлені в тих артикулах, вони предложили в части папському нунцієви — що належало до папи, в части королеви[1629]; в деяких справах — як от що до місць в сенатї, вони просили папу вплинути на короля, аби прихильно полагодив ту справу. Нунцій признав, що доґматична сторона вповнї відповідає вимогам фльорентийського собору, отже вповнї коректна; жадання більш практичної натури подиктовані вповнї розумними мотивами, так що без сумнїву будуть папою прихильно прийняті; що до точок, які залежать від короля, то нунцій буде просити папу вставити ся за ними у короля[1630]. Король в справах йому предложених видав грамоту[1631], в котрій давав згоду на ті петиції — деякі одначе відкладав до повного переведення унїї (як порядок номінації на духовні уряди), иньші полишав до ухвали компетентних чинників (місця в сенатї владикам може признати тільки сойм, а що до делєґації до трибуналу мають вони порозуміти з католицьким духовенством); що до заборони обертання православних монастирів і церков на католицькі заявив, що може се заборонити тільки в королївщинах, але не в приватних маєтностях. Разом з тим на ново видав він, в дещо зміненій формі, грамоту свою з 1592 р., де забезпечав владикам, які, приставали до унїї, безпечне держаннє урядів своїх до смерти й оборону від клятв чи яких небудь репресій зі сторони патріархату чи яких иньших інстанцій[1632]. Тогож дня виданий був наказ пограничним старостам, аби не перепускали до Корони владиків з Греції, арештували їх і їх листи та відсилали до короля[1633]. До митрополита король виладив лист. де похваляв його рішеннє, посьвідчене Потїєм і Терлецьким, приступити до унїї, «аби не бути більше послушним поганській неволї», й заповідав сповненнє його бажань[1634].

На бажаннє скликання православного собору в справі унїї, переказане Потїєм від Острозького, король не пристав. В листї до Острозького Потїй поясняв, що він і Терлецький упоминали ся у короля собору і без того не хотїли їхати до Риму, бо «то єще не конецъ, бо сми то толко самыхъ себе упевняючи спасали ся, але идетъ тежъ намъ о овцы Христовы паствы нашей, абы и тыи зъ нами згодили ся». Коли вони представили королеви, як головний мотив, каже Потїй, що Острозький, «яко найпреднЂйшій филяръ и оздоба церкви божей тоєй релЂи нашей будучи», також жадає собору, то король мовляв уже був також годив ся, але потім «нЂкии новины» були причиною того, що король відступив від сього рішення й казав владикам їхати до Риму як найскорше без собору[1635]. В Антиризисї поясняєть ся, що тими «новинами» були вісти про опозицію, яка підіймала ся з усїх боків на унїю (в тім і від кн. Острозького); король мовляв заявив готовість скликати собор лише в такім разї, коли б кн. Острозький дав докази, що хоче того собору для переведення унїї (а не для опозиції її), инакше казав владикам їхати просто до Риму[1636]. Нема сумнїву одначе, що Терлецький і Потїй самі не обставали за собором, знаючи настрій суспільности — що такий собор послужить лише орґаном загальної опозиції унїї, і справа собору була пересуджена вже й без тих новин. Натомість — правдоподібно за порадою Потїя[1637], виладив король до Острозького лист, де старав ся приєднати старого князя до унїї. Подаючи до відомости йому, яко чоловіку «въ той религЂи въ панствахъ нашихъ передному», про наверненнє до унїї православних «пастирів», він висловляє надїю, що князь, «который того завше, яко маємъ вЂдомость, передъ тымъ зычилъ собЂ за часовъ своихъ дочекать», утїшить ся тою вістею і з свого боку поможе владикам в справі унїї. Та не покладаючи ся в дїйсности на такі унїятські симпатії князя, король далї починає розвивати перед ним потребу й користь унїї, а вкінцї звертаєть ся до справи проєктованого князем собору: король не годить ся на сей проєкт, бо такий собор непотрібний, коли вже владики заявили ся за унїєю — «бо дбати про спасеннє належить до їх пастирської власти і ми за ними як за пастирями повинні йти, не питаючи ся, але чинячи, що вони кажуть, коли їх дух божий дав нам за провідників тут за нашого житя». Що більше, такі з'їзди звичайно утруднюють, а не улекшують справи. Зрештою переговори з князем в справі унїї король поручая своїм відпоручникам, яких заразом висилав до нього, й ще раз «пильно жадає», аби князь поміг владикам в їх замірах «і мав їх в поважанню як своїх пастирів»[1638].

Та диктуючи королеви сю грамоту; владики ще не мали понятя, о скільки напружена була опозиція унїї у старого князя. Відай не знали вони ще того удару, який задав він сїй справі під час подорожи відпоручників до Кракова. На той час був визначений з'їзд у князя відпоручників львівського брацтва з Балабаном: обі сторони здали ту справу «на поміркованнє» Острозького[1639]; думаю, що се була інїціятива Балабана, як показує його дальше поведеннє, і що се був перший крок його назад. Конференція на разї не дїйшла кінця, бо вийшло непорозуміннє що до місця з'їзду. Але під впливом переговорів з князем, під вражіннями опозиції унїї, яка підіймала ся наоколо, Балабан рішучо завагав ся в своїх унїонних плянах, а до того може й бажаючи прихилити до себе князя в тім спорі з братчиками, почав запевняти князя, що його імя тільки per nefas фіґурує в «списах» унїї, що цїла та справа вийшла з підступу Терлецького (з котрим Острозький був посварений), і т. д. Вкінцї на бажаннє князя заявив готовість зробити в сїм дусї публичну деклярацію, і дня першого липня ставив ся перед володимирськими ґродськими книгами і тут в присутности кн. Острозького (що був старостою володимирським) і численних шляхтичів заявив, що він не давав свого підпису на деклярації унїї. По його словам, на соборі в Берестю 1590 р. їх четверо владик (Терлецький, Пелчицький, Збируйський і Балабан) дали Терлецькому чотири «мамрамы подъ печатми и подписми рукъ нашихъ», аби на них виписати скарги до короля і сенаторів на утиски православних; так само в Сокалї, з'їхавши ся з поводу «обтяжливостей» від митрополита, вони знову дали Терлецькому блянкети для виладження листів «о кривды и долегливости». Тим часом Балабан тепер довідуєть ся, що Терлецький на тих «мамрамах» понаписував що иньше і з того вийшло якесь «постановене над порядокъ и звычай закону релии греческоє», против котрого Балабан протестує, як против незаконного, бо воно стало ся «без позволення і відомости наших старших духовних — патріархів, без синоду всього духовенства й всїх станів сьвітських людей і виднїйших старинних домів нашої релїґії, без котрих відомости й позволення не можемо нїчого робити й постановляти»[1640].

Розумієть ся, Балабан оповідав байки, що в Берестю в 1590 р. і в Сокалї 1594 р. не було мови про унїю й Терлецький пописав ті деклярації без відомости й згоди владиків; Балабан використав для сього факт, що на тих з'їздах дані були владиками блянкети з підписами й печатками[1641] й видумав з того історію про фальсифікацію унїї. Се не перешкодило місяць пізнїйше Копистенському повторити ту саму історію й занести подібну ж протестацію перед перемишльським ґродом буквально повторяючи оповіданнє Балабана[1642]. Репротестація Збируйського, яку він поспішив ся занести против оповідання Балабана[1643], не зробила, очевидно, вражіння, невважаючи на вповнї льоґічну й сильну арґументацію. Тим часом Балабанова байка про сфальшованнє унїонних деклярацій була підхоплена противниками унїї й потім спопуляризована для цїлого ряду столїть автором Перестороги[1644]. Незалежно від того самий факт публичного відступлення від унїї двох владиків був для неї тяжким ударом.

З кінцем липня кн. Острозький видав згаданий вже вище свій окружник про унїю[1645]. Для ширшого розповсюднення він був надрукований і мусїв зробити сильне вражіннє як тою маєстатичністю, з котрою виступав тут старий князь в ролї признаного вожда й старшини православних, так і силою тону. «Константинъ божією милостю княжа Острозскоє», засьвідчуючи перед всїми свою повсечасну вірність православию, як чоловік, котрого чужі й свої «нЂкако въ здЂшнемъ краю за началника въ православію менять», уважає своїм обовязком остерегти православних перед зрадою владиків, про котру дістав він тепер певну відомість — що митрополит і епископи, «тьмою сластолюбія помрачивши ся», вирікли ся східньої церкви й приступили до латинників, продавши своїх вірних як Юда, і тільки ще таять ся з тим, «кожею лицемЂрія своєго яко овчыною закрывающе въ себЂ внутреного волка». Він взиває всїх православних енерґічно противстати сьому замислу, запевняючи, що така опозиція не дасть йому здїйснити ся, бо закони держави, оборонюючи всякі конфесії, послужать обороною й православним, коли вони рішучо встануть в оборонї своєї віри і не підуть за зрадниками. «Щож бо може бути більше безстидним і беззаконним, як се, що шість чи сїм чоловіка, змовивши ся по злодїйськи і вирікши ся своїх пастирів, сьвятїйших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибіль всїх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних?» З свого боку князь приобіцює стати «при благочестию», доки його лише стане, й ширшими виводами від писания заохочує всїх вірних витрівати в правдї й вірі (оповіщеннє взагалї писано стилем церковних послань, як від якого голови церкви).

Свою рішучість «стояти при благочестіи» старий князь слїдом задокументував актом, якого, певно, не надїяли ся від сього чоловіка, взагалї активністю й інїціативою зовсїм не визначного. В серпнї (21–26) відбував ся з'їзд протестантів Польщі й Литви в Торунї; на сей з'їзд Острозький вислав свого післанця з грамотою, де сповіщаючи зібраних (чи властиво — уважаючи вже за загально відому річ) про приступленнє владиків до унїї, представляв се так, що тих владиків, мало обачних і мало учених, підійшли латинники, та висловляючи переконаннє, що православні повинні йти разом з протестантами против католицьких інтриґ і нельояльного поведення короля, що ломить свою присягу релїґійної толєранції, взивав протестантів до спільної й солїдарної акції з православними. Князь запевняв їх, що при солїдарнім й енерґічнім опорі, правительство не відважить на нїякі насильства супроти них: сам він, князь Острозький потрапить привести з собою коли не двадцять, то напевно пятнадцять тисяч людей; пани-протестанти з Литви потраплять також поставити значні сили; як би прийшло «на квалть», то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хиба числом ксьондзівських кухарок, іронїчно додає старий князь. Запевняючи свою давню прихильність протестантам і спільність інтересів, а навіть і релїґії(!) православних і протестантів, він запрошує протестантів взяти також участь в проєктованім соборі православних через своїх відпоручників[1646].

Сей різкий виступ і роздражнений тон листу, очевидно, треба толкувати невдоволеннєм і гнївом князя з причини, що король відмовив згоди на скликаннє православного собору в справі унїї, про що незалежно від владиків просив короля і сам князь через канцлєра литовського Сопігу, що пробував тодї в Кракові[1647]. Правительство показувало замір безоглядно підперати унїю, не допускаючи загал православних навіть до голосу в сїй справі, і старий князь був до живого обурений таким маневром. Над сподїваннє скоро копія сього листу Острозького дійшла до рук правительства, й Сопіга в відповідь на попереднї листи Острозького поспішив остеречи його й пострашити, що його лист на протестантський з'їзд, «нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівських гадок», дуже розжалив короля й може для Острозького принести дуже прикрі наслїдки[1648]. Але пробуючи застрашити князя й тим відвести його від опозиції, правительство само було дуже сильно занепокоєне такими різкими виступами його, загальною опозицією і особливо — сим союзом православних з протестантами, заманїфестованим на торунськім з'їздї, де посол Острозького зголосив ся також як відпоручник шляхти українських воєводств, отже афішував офіціальне зближеннє православної шляхти з протестантською[1649]. Бояли ся яких небудь насильних виступів против владиків-унїятів, і Сопіга в своїм листї згадував про поголоски, що кн. Острозький, загнївавши ся на владиків, особливо на володимирського і луцького, хоче позабирати їм маєтности й «настає на їх здоровє», та остерігав Острозького, аби не важив ся того робити, бо король, як оборонець духовенства, потрапить відімстити всякі кривди, як би були зроблені комусь з владиків.

Під впливом таких трівожних вістей король в серединї вересня скликав на конференцію мінїстрів, декотрих сенаторів і нунція, і предложив їм під розвагу, чи кінчити справу унїї й висилати владиків до Риму, чи здержати ся? Всї зібрані одноголосно заявили ся, аби подорож до Риму відложити й зачекати, аж кн. Острозький прохолоне й займе супроти унїї прихильнїйше становище[1650]. Такого змісту листи вислано до Потїя й Терлецького, але вони не застали вже владиків: ті були вже в дорозї до Кракова й ставили ся там кілька день по конференції. Тодї король скликав нову конференцію і ще раз поставив те ж питаннє. Голоси, присутних сим разом подїлили ся. Одні далї противили ся дальшій акції: вказували на зріст впливів виленського брацтва в білоруських краях Литви, на загальну опозицію унїї, на той факт, що Русини вже вислали листи до патріарха про останнї подїї, просячи скинути з урядів митрополита і владиків; по їх словам, Острозький держав на поготові компанїю з 150 їздцїв, що мали зловити владиків, як би вони поїхали до Риму, й забити їх; вони радили наперед скликати собор, і як би була небезпека, що кн. Острозький поведе його против унїї, то зложити собор вселенський, зложений з відпоручників східньої й західньої церкви[1651], бо инакше, з таким скороспішним запровадженнєм унїї, може легко прийти до роздвоєння Руси. Другі доводили, що кн. Острозький не потрапить викликати нїякого розруху: королївська власть досить сильна, аби тому запобігти; Русини не можуть скаржити ся на якийсь утиск, бо самі їх пастирі бажають унїї; отже не зволїкати з депутацією до Риму, бо собор лише протягне час, користні обставини проминуть, а не знати, чи пізнїйше знайдуть ся королї так прихильні унїї, як нинїшнїй. Вкінцї закликано на нараду обох владиків, Потїя й Терлецького, й запитано, чи певні вони що до митрополита, шляхти й людей? Владики відповіли, що епископи всї з ними; духовенство піде за ними — принаймнї в їх епархіях; з шляхти богато заявляло їм свою готовість приступлення на унїю і тільки тому не хочуть дати деклярації на письмі, аби справа не була передчасно розголошена. Вони противили ся тому, аби справу переривати на півдорозї: се тільки ослабить її, а патріарх скине їх самих з уряду за переговори про унїю[1652]. Нема що оглядати ся на прецедент з Ісидором, бо той був сам, а їх богато, і мають за собою прихильного унїї короля; коли король візьме владиків і унїятське духовенство в свою оборону, зрівняє їх з латинським духовенством, а людність запевнить, що унїя не приносить з собою відступлення від давньої віри (!) і не зміняє обряду, то справа піде инакше нїж за Ісидора. Супротив такої заяви конференція рішила, що владики мають їхати зараз, а король спеціальним унїверсалом має заспокоїти Русь. Не тратили надїї ще прихилити до унїї й кн. Острозького; вибрано депутацію до нього, а й сам нунцій заявив готовість їхати до князя, «бо як його прихилимо, то вже не буде трудности»[1653].

Відповідно до сього рішення, владиків виряжено зараз до Риму[1654], а король ще перед їх виїздом (очевидно — з їх участию) видав унїверсал, де оповіщав про приступленнє до унїї владиків з митрополитом на чолї і про свою радість з сього поводу, що укоронувала його давні бажання і змагання до прилучення до римської церкви тих підданих, які були від тої одности відпали (похопивши ся, що таке підчеркненнє його участи може бути витолковано на некористь унїї, він додає слїдом: «одначе не більше нїж скільки королївській власти годить ся постарати ся в такій справі — як ласкавий батько звик своїх дїтей з доброї волї й ласки прихиляти до всього доброго»). Се прилученнє, поясняв він, має стати ся з задержаннєм обрядів грецької церкви: про се просити поїхали вже владики до Риму й безперечно то осягнуть; король підносить се тілько для того, аби на сїй точцї не було нїяких непорозумінь, які б могли утруднити сю справу й остерігає від всяких кривих толковань[1655].

Таким чином справа унїї мала дальше вести ся проломом, чи за згодою чи без згоди вірних руської церкви.

Потїй і Терлецький в Римі, публична авдієнція 24 грудня, поворот владиків і папські листи в справі унїї. Аґітація православних против унїї, протести їx на соймі 1596 р., брак помочи їм з патріархату, Протосінкел Никифор і приїзд його на Русь. Розписаннє собору. З'їзд в Берестю, сформованнє православного собору, переговори його з унїятами й утворення двох осібних соборів, дїяльність православного собору й його акти, проголошеннє унїї унїятським собором і протести православних, контроверзія про правосильність соборів, закиди католиків і унїятів православному соборови і його канонїчне оправданнє. Заходи православних коло знесення унїятської єрархії, становище короля, відновленнє православної єрархії й роздїл церкви православної й унїятської

Потїй і Терлецький, як писали Балабану[1656], їхали з Кракова до Риму сїм тижнїв, «спішно й уставично їдучи», і по «великих працях і трудах» стали в Римі 15 падолиста. Прийнято їх там, як вони хвалили ся, з великою гостинністю: дали їм на мешканє якийсь палац в сусїдстві папської резіденції, «охендожне обитємъ и всякими потребами украшоный», й щедро постачали все потрібне до житя. Скоро по приїздї вони були прийняті папою на приватній авдієнції й предложили йому привезені акти унїї[1657] і рекомендаційні листи від короля й деяких католицьких біскупів польських. З прийнятя були вдоволені — «принялъ насъ яко отецъ ласкавый дЂтки своє, съ такою милостю и ласкавостю несказаною». Але з офіціальною авдіенцією для приймлення «послушенства» вийшла проволока: даремно владики принагляли — на се від папи приходила відповідь: «вы опочинте собе добре по той дорозе». Так потянуло ся на півтора місяця. Що було причиною такого зволїкання, лишаєть ся незвістним. Окрім розважування актів унїї, привезених владиками, і реляцій, присланих з Польщі, в курії могли чекати додаткових відомостей і пояснень звідти. Так припадком довідуємо ся, що польське правительство, з початку протививши ся скликанню православного собору, пізнїйше внесло представленнє до папи, де обставало за скликаннєм собору й доводило його можливість з канонїчного погляду й потрібність для успіху справи[1658].

Цїкаве становище, яке зайняла курія супроти тих умов і точок, на яких українські владики хотїли получити ся з римською церквою. Ми знаємо, як довго і старанно виробляли ся сї «артикули», яку вагу привязувано до них (деклярація 12 червня нпр. виразно заявляє, що відпоручники мають віддати папі послушенство лише в такім разї, коли руська церква буде полишена по давньому при вірі й обрядах своїх, а деякі точки артикулів підношено як основні підстави здїйснення унїї). Але хоч в особі папи Климента VIII засїдав на папськім престолї чоловік, що був давнїйше нунцієм в Польщі й мусїв розуміти дражливі обставини, в яких переводила ся унїя[1659], курія вповнї злегковажила собі домагання владиків і спеціальні обставини руської церкви. Руських владиків взяли під звичайний шабльон, який був вироблений для тих, що переходили з грецької віри на латинську, і по тому шабльону перевели приступленнє їх до латинської церкви[1660].

По переглядї предложених владиками актів унїї осібною комісією, делєґованою від папи, казали владикам вирікти ся й осудити всї єреси, хиби і схизми, які дїлили їх від латинської церкви. Коли вони се вчинили й заявили готовість прийняти ісповіданнє віри по формулї прийнятій для «Греків», і зложити послушність папі, від себе й иньших епископів nationis Russorum seu Ruthenorum, як їх звуть папські протоколи, папа зарядив публичну авдієнцію на 23 грудня в салї Константина, одній з найпараднїйших саль Ватикана. О год. 21 (девятій) папа засїв в нїй на переноснім тронї під балдахином, в сьвяточнім убранню, окружений численними кардиналами, иньшим духовенством, послами й визначними гістьми. Перед сей пишний збір папа казав впровадити обох владиків, і церемонїмайстер ввів їх разом з їх двором і придїленим їм товмачем, львівським канонїком Лукою. Ввійшовши, вони по прийнятому церемонїалу зробили три «реверанси»[1661], потім приступивши до папи уцїлували йому ноги, і тодї Потїй сказав в кількох словах по латинї про цїль свого посольства й передав акти унїї. Потім церемонїмайстер вивів їх поза трібуну, де сидїли кардинали, й поставив в салї, а за ними стояв на колїнах їх двір і товмачі. Потім канонїк виленський Волович, що знав руську мову, відчитав деклярацію унїї (з 2 грудня) в ориґіналї, а секретар папський в латинськім перекладї, і так само потім деклярацію з 12 червня. При читанню владики кланяли ся й ставали на колїна, віддаючи послушність папі. Потім секретар папський відчитав відповідь папи, де той заявляв готовість припустити владиків в союз римської церкви й прийняти їх послушність. Тодї владиків, з тимиж реверансами, приведено знову до папи до присяги. Маючи в руках підписані ними наперед ісповідання віри (iuxta formam Graecis ad unitatem sanctae romanae ecclesiae venientibus praescriptam), вони зложили професію католицьких доґматів (з тридентcькими постановами включно), за себе й за иньших владиків, за котрих ручили, що вони також сю професію приймуть і ствердять своїми підписами. Потїй прочитав її по латинї, а по руськи прочитав в його імени Волович; Терлецький (що по латинї не вмів) прочитав її по руськи, а канонїк Лука — по латинї за нього. Положивши руки на евангелиє, владики принесли на ті професії присягу. Потім вони знову були припущені до папських ніг, по чім папа обняв їх і уцїлував, промовивши кілька слів (в листї до Балабана владики наводять з сеї промови фразу, сказану папою: не хочу я над вами панувати, але ваші немощі й кривди на собі носити). Великий сповідник і інквізітор з поручення папи удїлив владикам і їх дворови загальне розгрішеннє з усїх вин, яким підпали через своє пробуваннє «в схизмі», і дано власть владикам удїлити таке ж розгрішеннє иньшому епископату, духовенству й вірним на Руси, які приступлять до унїї. Вкінцї припущено до уцїловання ніг папських двір обох владиків і папа, давши загальне благословеннє, закінчив церемонїю.

Другого дня папа правив сьвяточну вечірню у св. Петра; владики брали участь в нїй в своїх ризах, і пава посадив їх коло себе. На Різдво Потїй правив лїтурґію в грецькій церкві при колєґії Атанасія, а другого дня Терлецький, й висловляли своє вдоволеннє з тої чистоти, в якій задержано тут грецькі церемонїї[1662]. Вони пробули потім в Римі ще більше як місяць і далї тїшили ся ріжними гонорами. Між иньшими, як каже автор «Перестороги»[1663], під їх наглядом видрукована була книжка про новий калєндар, з пасхальним ключем, — заховані фраґменти її дїйсно носять дату: «(в Р)име, (в дру)карьни Апостольской Ватыканьской, року Божего тисеча фчs»[1664]. В память прилучення Русинів папа казав вибити медаль з написом: Ruthenis receptis; на нїй представлена сцена зложення я послушенства» папі[1665].

З початком лютого н. ст. владиків відправлено. З дня 7 лютого маємо ряд папських грамот, адресованих до митрополита й иньшого руського духовенства, до короля, до виднїйших польсько-литовських сенаторів, духовних і сьвітських. Митрополита папа повідомляє, що прийняв в союз римської церкви епископів руських, поручає митрополиту по поворотї владиків-відпоручників скликати синод, на котрім би й иньші прийняли католицьку професію по тій же формулї, і ті їх записи наказує прислати до папського архиву[1666]. Иньшою грамотою[1667], два тижнї пізнїйше папа позволив митрополиту, відповідно до звістних нам жадань, сьвятити епископів на спорожнені катедри, а на посьвященнє митрополита брати лише позволеннє з Риму. Королю папа поручив також скликаннє того собору, для формального довершення унїї; сам поминувши домагання владиків (з виїмком лише тої справи ставлення епископів), він за те горячо поручав королеви сповнити ті прошення їх, які належали до правительственної власти, особливож просив, в інтересах унїї, допустити їх до сенату. Про се ж просив він в своїх листах до сенаторів. З них особливі заслуги коло переведення унїї папа признав звістному нам біскупу Мацєйовскому[1668].

З початком марта владики були вже дома[1669]; належало приступити до довершення унїонної справи.

Ті близько півроку, що зайняла депутація владиків до Риму, українські й білоруські землї були ареною дальшої неустанної аґітації против унїї. Тепер, коли стало ясним становище владиків в сїй справі, православні змагають до скликання собору, який би осудив таке незаконне поступованнє владиків на власну руку і усунув би їх. Для скликання собору треба було дозволу короля; для позискання соборови такої власти супроти самовільних владиків треба було участи патріархату. В сих напрямах і роблять заходи православні (я на разї беру лише те, що дотикає безпосередно самого процесу витворення унїатської церкви, огляд самого суспільного руху відкладаючи на пізнїйше).

За згодою короля митрополит при кінцї жовтня був скликав собор на 25 сїчня c. c. 1596 р. до Новгородка; в митрополичім оповіщенню, яке маємо, скликаннє мотивуєть ся домаганнєм кн. Острозького такого собору «всимъ вобецъ такъ духовного яко и свЂтского стану людемъ» супроти самовільної депутації владиків до Риму[1670]; отже справа унїї мала бути головним предметом собору. По причинам, досї невиясненим[1671], православні одначе не взяли участи в нїм, не використали його для якоїсь манїфестації против унїї, як також і з унїатсько-католицької сторони не використано його, і він мов би per tacitum consensum пройшов зовсїм незамітно, при невеликім числї участників, зайнявши ся спором митрополита з виленськими сьвящениками і Балабана (присутного на сїм з'їздї) з львівським брацтвом[1672]. Православні, з'іґнорувавши сей собор з якихось причин, що робили його ареною непридатною для їх цїлей, зробили такою ареною сойм, скликаний на день благовіщення 1596 р. На соймиках воєводств Волинського, Київського, Браславського, Руського і декотрих повітів в. кн. Литовського шляхта поручила своїм депутатам заложити на соймі протест против самовільного вчинку владиків, які на власну руку, без згоди й позволення старших духовних, шляхти і поспольства зголосили своє приступленнє до унїї й підтягають під неї иньше духовенство й нарід, та наказали послам жадати відобрання від них урядів й іменовання на їх місце осіб, які зістають ся в послушенстві грецької церкви. На соймі дїйсно були поставлені сї протести й домаганя до правительства послами і декотрими православними сенаторами. Ідучи за гаслом, проголошеним Острозьким на торунськім з'їздї, вони йшли при тім разом з протестантськими елєментами сойму, що домогали ся заховання релїґійної свободи, проголошеної конфедерацією 1573 р.: православні й свою справу підтягали також під постанови сеї конфедерації, скаржучи ся на відміни, які впроваджують в їх релїґії силоміць владики і правительство[1673]. Одначе представлення православних, хоч і поперті протестантами, не знайшли послуху у короля, і їх виступи тільки загальмували дїяльність сойму, не осягнувши нїяких позитивних результатів. Тому остатнього дня земські посли з українських і білоруських земель і кн. Острозький з поміж сенаторів зложили заяву, що з огляду на нарушення їх релїґії, вчинені владиками-унїатами через признаннє головою церкви папи, підданнє православних під власть папі й відірваннє від патріархату, відміну в деяких артикулах віри і зміну калєндаря, вони і їх братя шляхта, що дала їм се порученнє, на далї тих «владиків-схизматиків», (як вони їх називають), що їздили до Риму, і тих, які б пішли за ними на унїю, не будуть уважати за своїх пастирів, в своїх маєтностях, над своїми підданими і церквами положеними в їх маєтностях, яко патрони їхнє позволять тим владикам-унїятам мати нїякої юрисдикції й власти, і при тій постанові будуть і на далї стояти. Такого змісту заяву кн. Острозький потім казав вписати в акти варшавського ґроду, а в імени земських послів уповажнений ними кн. Юрий Друцький-Горський, від котрого ґродський уряд варшавський протестації не прийняв, казав вписати її до книг сусїднього ґроду радзєйовского[1674].

Не добивши ся від короля усунення владиків-схизматиків, православні мусїли в сій справі звернути ся до патріархату. Уже в звістках про краківські конференції з вересня 1595 р. бачили ми згадки про реляції, висилані православними до Царгороду з прошеннєм, аби владиків-унїатів скинено з престолів. Та обставини для православних досї були дуже некористні: з смертию Єремії, що наступила десь р. 1594, в патріархатї настало велике замішаннє; на патріаршім столї перемінило ся кілька осіб, що коротко й непевно сидїли на своїм становищі, аж десь 1597 р. почав правити патріархатом як тимчасовий заступник Мелетий Піґас, патріарх александрійський, і привів відносини до розмірного порядку[1675]. Таким чином відси православні України й Білоруси не могли знайти помочи. Хоч потім протосінкел Никифор казав, що його вислав на Русь патр. Єремія наслїдком листу кн. Острозького[1676], але ся місія зістаєть ся досить сумнївною, і правдоподібнїйше думати, що Никифор не мав нїяких спеціальних поручень в українських справах (хиба якісь загальнїйші), а був запрошений з України, як особа, що могла компетентно розпочати канонїчний процес против владиків-унїатів, більше припадково, тому що трапила ся в сусїдсті в потрібну хвилю[1677].