Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Митрополиту дано знати про унїю мабуть десь в жовтнї — падолистї 1594 р. Останнї кроки його против Балабана маємо з кінця вересня[1590], і тодї ж мабуть охолоджено його запал звісткою про конспірацію вдадиків, і асекурацію короля, що ґарантувала їх, в тім і Балабана від усяких кар[1591]. Обробити митрополита і ввести в унїонну лїґу поручено мабуть Потїєви, що вступаючи в слїди свого попередника удавав як найбільше льояльного сторонника митрополита, засїдав з ним на останнїм соборі і обіцяв подавати відомости про дїяльність иньших владиків, їх з’їзд в Сокалї й т. д.[1592] В сїчнї 1595 р. Потїй писав до митрополита, удаючи з себе невинного баранця, котрого спокушають на унїю иньші владики (передовсїм Терлецький), — казав, що він нарештї довідав ся про конспірацію владиків, давши присягу пристати до неї, «коли б вона була добра»[1593]. При тім він оповідає про свій з’їзд з Мацейовским і Терлецьким (в груднї 1594)[1594], — як Мацєйовский, мовляв, поручав їм намовляти до приступлення також митрополита, висловляв співчутє з поводу розстрою руської церкви, який походить від нетактовних розпоряджень патріархів, а перестане з прилученнєм до римської церкви; коли владики піднесли, що митрополит при всїй добрій волї не може зробити порядку в церкві, бо не має сил до того, наслїдком малої дотації своєї катедри, то Мацєйовский запевняв, що то можна буде поправити, і всї старання будуть приложені до того, щоб піднести силу і значіннє митрополита, спеціально вказував на можливість прилучення до митрополичого престола богатої печерської архимандрії. «Не пропоминалось тежъ и о мЂстца въ радЂ — и того намъ помочи зъ великою послужностью обЂцали»[1595].

Загравши так зручно на болячках і амбіціях митрополита, Потїй додавав, що Мацєйовский радив Терлецькому й йому конче з’їхати ся з митрополитом для порозуміння, і коли буде згода, дати «потиху» знати Мацєйовскому, а тодї буде споряджена вся обстанова pro foro externo: «мы вже, казав Мацєйовский, не только отъ короля, але и отъ самого папежа до васъ пословъ мЂти будемъ, взываючи васъ къ єдности, и сынодъ отъ короля назначонъ быти муситъ: тамъ же на ономъ синодЂ будемъ зъ вами трактовать, яко бы то, въ чомъ ся не згожаємъ, первЂй погодити, тамъ же все, што вамъ потребно будетъ, такъ зъ стороны вЂры яко и церемонЂй вашихъ, обваруєт ся певными варунками, жебы сте цЂло зостали». Потій отже просив митрополита визначити час і місце з’їзду і не легковажити взагалї цїлої історії, з огляду на те, що иньші владики вже поприставали до конспірації, король їх підтримує, а від патріархів однаково нема нїякої помочи.

Сей зручно написаний лист не переконав митрополита. Він збував Потїя надїями на з’їзд, а тим часом хотїв позондувати людей, які стояли на чолї православних, на пунктї унїонних плянів. Так він вислав копію якогось листу в справі унїї[1596] воєводї новгородському Скумину Тишкевичу, питаючи його гадки і заявляючи, що він на власну руку в тій справі не зробить нїчого. Знетерпеливлений Потїй даремно просив його висловити свою гадку про унїю — на се митрополит не відповідав нїчого[1597]. Але десь в лютім — мартї[1598] з’їздив ся він в Слуцьку з Балабаном, і тут між двома завзятими противниками наступила згода з огляду на ту конспірацію, до котрої по довгих ваганнях рішив ся приступити і митрополит. В листї до Острозького[1599] він толкує вправдї своє помиреннє з Балабаном тим, що Балабан присяг на евангелию в своїй вірности православній вірі і неприхильности до унїатських замислів, але очевидно, що не инакше як під знаком унїї відбула ся згода. По довгих ваганнях митрополит вкінцї дав свою згоду і підпис на унїю й передав свої «артикули» — анальоґічні з артикулами владиків і написані очевидно під впливом їх (або їх субстрату), але коротше[1600].

Їх мав передати Терлецький через Замойского королеви. Устною дорогою пішла справа, котрою Мацєйовский заздалегідь вабив Рогозу — про передачу йому печерського монастиря від тодїшнього його державця Никифора Тура, що не прийняв був чернечого постриження: мабуть іще перед рішучим приступленнєм митрополита, для його заохоти, король вистарав ся у папи розпорядженнє про прилученнє Печерського монастиря до митрополїї, під умовою, що митрополит буде тримати ся унїї, і з початком марта видає грамоту, якою передавав в тимчасову державу Рогози монастир[1601]. Але й давши вкінцї свою згоду, митрополит і пізнїйше не радо брав участь в сих справах й не хотїв нїяк признавати ся до унїї перед стороннїми, заперечуючи всякі вісти про своє приступленнє до неї.

Тим часом як Потїй і Рогоза так старанно замітали за собою слїди, Балабан противно, щоб забезпечити собі опіку правительства в своїй війнї з братчиками, постарив ся заманїфестувати свою прихильність унїї новим актом. В сїчнї 1595 р. він зложив у Львові якийсь нїби духовний синод. З владиків ніхто вправдї не приїхав, але були кілька заблудящих єрархів заграничних — «митрополит білградській», «епископ вікраський», оден архимандрит з Атосу, кілька архимандритів і протопопів «зъ розныхъ воєводствъ, земель и повЂтовъ» України й Білоруси — з Київа, з Волини, з Слуцька, Супрасля і Ратна, з Берестя, Перемишля і з галицької діецезії, між ними й деякі визначні фіґури — як печерський архимандрит (Никифор Тур, котрого хотїв зсадити митрополит), намістник перемишльської капітули й ин.

В синодальнім актї вони заявляли, «прикладомъ верьховнЂйшихъ пастырей нашихъ всея Руси идучи», що признають за єдину церков римську і під утратою спасення прирікають не відступати сьвятїйших первопрестольників римських, а митрополита й епископів просять, аби «тоє спасеноє дЂло єдности съ престоломъ римскимъ безъ отволоки кончили». На всїх з поміж себе, хтоб від тої ухвали відступив «и красносвЂтлую ризу (церкви) отъ насъ истканную прикладомъ безумнаго Арія» роздер — кидають соборну клятву[1602].

Зі сторони Балабана такий висгуп не зробив сенсації. Знаючи, як він роз’їв ся в своїй війнї з церковною старшиною, були переконані, що він, аби свого доказати, потрапить кинути ся не тільки до папи, а й до самого сатани, як писав Тишкевич[1603]. Зрештою й свою манїфестацію міг він робити без більшого розголосу, аби лише пописати ся синодальним актом, перед ким йому було треба. Але поволї ставали звістними й иньші участники, й справа унїї взагалї ставала секретом полїшінеля. Богато з православних приймали сї відомости досить індіферентно: знеохочені непорядками православної церкви і нечуваними скандалами, що наповняли остатнї роки, вони не знаходили в собі енерґії протестувати против сього кроку владиків. Так Тишкевич, оден з перших стовпів православних, на вісти про приступленнє владиків, висловляєть ся з повною резіґнацією, полишаючи сю справу Богу до розсуду, а сам, як каже, «про се мудрствовати не хоче» і на запитаннє митрополита, що далї питав ся його ради, висловляє побоюваннє, що однаково всяка опозиція тій конспірації на нїщо не здасть ся[1604]. Він дїйсно й пішов за унїєю. Але иньший «филяръ и оздоба» православної церви кн. Константин Острозький не зістав ся так пасивним.

Сам інтересовавши ся злукою церков і піддававши сей плян владикам перед двома роками, князь тепер дуже гнївав ся на таку пародію своєї ідеї — такий інтриґантський спосіб переведення унїї, й починав досить сильно реаґувати на вісти, які до нього доходили про се. Се мусїло непокоїти владиків. При значнім, незахитанім ще впливі на королївськім дворі, при великім послуху, яке його слово мусїло мати серед православного панства і взагалї суспільности, при тих засобах, які давало йому становище найбільшого маґната на Україні, кн. Константин міг бути небезпечним противником, і його опозиція сильно страшила владиків[1605]. Тому митрополит з одного боку, Потїй з другого старали ся всїляко заспокоїти його підозріння та випирали ся всякої участи в унїї, звалюючи все на луцького владику, з котрим кн. Острозький вже перед тим був посварений. Митрополит запевняв, що буде все робити, щоб розбити замисел владиків[1606]. Коли старий князь прочувши про авдієнцію Терлецького і конспірацію владиків з початком марта, питав ся про се Потїя, той заперечував в тім всяку свою участь, запевняючи, що така річ не могла б бути зроблена «без синоду и вЂдомости всеи братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви божей, и иншого христіанства, a звлаща в. м. пановъ христіанскихъ» — згода на унїю самих владиків без згоди вірних по його словам «толко порожная праца а огида наша была у овечокъ нашихъ»[1607].

Але час відкривав все нові факти, про участь Потїя в унїї князь діставав все певнїйші й виразнїйші вісти, і в дальших листах Потїй, не заперечуючи свого співчутя, а далї й участи в унїатській справі, старав ся представити її заходом для поправи православної церкви (в дусї давнїйших плянів самого князя, до котрих тепер Потїй старанно відкликував ся), справою зовсїм не пересудженою, котру ще можна так чи инакше обернути, та просив-благав князя з’їхати ся з ним для обговорення її[1608]. Але старий князь не давав себе підійти тими побожними фразами й не переставав як різше відзивати ся против владиків, що «як христопродавець Юда з Жидами, змовивши ся потайки, задумали всїх тутешнїх благочестивих Християн без їх відомости кинути в погибіль»[1609]. Пункти унїї, прислані Потїєм йому в червнї, тільки збільшили його обуреннє, потвердивши, що справа унїї властиво вже пересуджена, і на лист Потїя відповів він суровим листом, де заявляє, що по тім всїм більше не признає його за пастиря, та заповідав рішучу боротьбу против унїї[1610].

Потїй постарав ся все таки побачити ся з ним особисто, за посередництвом одного з руських панів, кн. Заславського і не пожалував себе й своєї гідности, аби якось придобрити ся старому князеви. Як оповідає він сам (чи його alter ego — автор Антиризиса)[1611]. Потїй з плачом припадав до ніг князя, благаючи його, аби він сам взяв ся до справи унїї, котрою так інтересував ся й сам проєктував давнїйше; він віддавав йому до рук унїонні акти, що віз до Кракова для дальших конференцій, полишаючи до волї змінити їх чи знищити, й обіцюючи вповнї піддати ся жаданням князя, аби лише він зайняв ся сею справою. Старий князь ледви аби був так наівний, щоб брати се все серіозно: він бачив перед собою готові акти унїї, підписані всїми владиками, й мусїв розуміти, що нї він нї Потїй не можуть зміняти їх на власну руку. Але супроти такого упокорення, якому піддавав себе перед ним владика, бувший сенатор, і ще не давно близький йому чоловік, мусїв здержати ся від острих висказів[1612]. Одначе зістаючи ся вірним своїм поглядам, заявив він, що справа мусить зачати ся від собору, й обіцяв, що на такім соборі готов старати ся про злуку церков. Потїй прирік, що вистараєть ся від короля скликаннє собору й дав на те руку. Але що приречення свого він не сповнив, тож 25 липня кн. Острозький виступив з своїм окружником, що загремів як грім над головами унїятської конспірації і в звязку з иньшими грізними симптомами суспільної опозиції против унїї — як протести шляхти українських воєводств[1613], протести духовенства і міщан в Вильнї, і т. и.[1614], змусив інїціаторів унїї сильно призадумати ся над ситуацією[1615].

Неясности в останнїх стадіях переведення унїї, акти унїї 1594-5 р. і підписи владиків, конференція з католицьким духовенством в Кракові, остання редакція артикулів унїї, апробата їх у Кракові, лист короля до кн. Острозького, опозиція Острозького, відступленнє від унїї Балабана й Копистенського, окружник Острозького і посольство на торунський з'їзд, занепокоєннє на дворі і конференції в справі унїї, висланнє владиків до Риму

При тім конспіративнім характері, який мала далї унїятська акція, при тій таємничости, якою її окружали її дїячі, і тих запереченнях і фальшивих чутках, які вони так щедро розсипали, нелегко слїдити за її дальшим розвоєм. Навіть акти унїї — офіціальні протоколи й заяви владиків служать досить непевними підставами, бо дуже часто не мають дат і місць видання, або мають дати нереальні, які значно розминали ся з часом, коли певний документ був дїйсно підписаний і війшов в житє, або виповнювали ся пізнїйше на блянкетах («мембранах, мамранах»), підписаних давнїйше[1616]. Тому не все і всюди можемо уставити хронольоґічний розвій подїй, в міру того як темпо цїлої унїонної акції прискорювало ся, зближаючи ся до свого завершення.

При кінцї першої половини 1595 р. під деклярацію унїї стягнено весь тодїшнїй епископат руський. На катедру полоцьку проведено звістного нам «Григорка» — протонотарія митрополичого Григория Загоровського: з причини великої слабости полоцького владики король заіменував Григория «коад'ютором» з правом наступства, за рекомендацією Рогози, Потїя і Терлецького, як сказано в грамотї[1617]. На місце пинського владики Пелчицького, що доживав також свої останнї днї, приготовано кандидата в особі архимандрита кобринського Іони Гоголя[1618], чоловіка також готового до унїї. Трудности робив ще митрополит; уже заявивши свою згоду, він потім почав отягати ся й уникав з'їзду з Терлецьким і Потїєм; заховав ся острий лист їх, де вони, приїхавши на визначене ним для з'їзду місце й не заставши, грозять йому, що таке хитаннє й відтяганнє може стягнути на нього гнїв «когось більшого», себто короля: «нас погубишъ и самъ не воскреснешъ, бо то не зъ своимъ братомъ жартувати»[1619]. Вкінцї митрополит піддав ся вимогам владиків: в Берестю відбув ся їх з'їзд, де митрополит формально прилучив ся до унїятської акції[1620], тільки перед вірними далї заперечував свою участь в унїї. Під деклярацією з 2 грудня знаходимо підписи його, Потїя і Терлецького, Балабана і Копистенського, Загоровського, Збируйського, Пелчицького і його наступника Гоголя. Окрім того зладжено, з датою 12 червня, грамоту, підписану всїми тими ж владиками і в тім же порядку (що вказує, очевидно, на те, що підписи на обидві деклярації збирали ся разом)[1621]. Вона має форму листу зверненого до папи; владики заявляють папі свою охоту до злуки з римською церквою і сповіщають, що висилають до нього послами Потїя й Терлецького, уповажняючи їх «чолом ударити» і піддати їх під зверхність римського престолу, наколи папа полишить руську церкву «при вЂрЂ, сакраментахъ и всЂхъ церемоніяхъ и обрядахъ церкви восточноЂ, ни въ чомъ ихъ не нарушаючи». З тогож більше меньше часу (з датою 1 червня) маємо нові артикули унїї списані замість давнїйших, на підставі вказівок, які дістали владики від польського духовенства.

Конференцію з ними відбув Терлецький десь в першій половинї року[1622]. Католицькі духовні супроти загального застереження владиків в справі непорушности церковних практик вказали на потребу розвинути деякі точки — доґматичнї й практичні. Рішено вкінцї, що Русини приймуть латинську науку про св. Духа і в иньших спірних точках (як причастиє під двома видами) піддадуть ся під рішеннє папи; калєндар буде прийнятий новий; церемонїї й обряди зістануть ся по давньому; мішані шлюби мають бути допущені свобідно, католицьке духовенство годить ся на допущеннє владиків до сенату; руське духовенство звільняєть ся від податків; Русини мають допускати ся до всяких урядів[1623].

Під впливом сеї конференції давнїйші артикули перероблено наново, додано цїлий ряд нових точок, декотрі ширше мотивовано[1624]. Доґму про св. Духа стилїзовано в дусї зближенім до православного (по формулї Фльорентийського собору): Дух св. виходить від Отця через Сина[1625]; про чистилище приймаєть ся наука католицької церкви; причастє задержуєть ся під двома видами, і взагалї форми тайн, обрядів і сьвята задержують ся давнї (спеціально згадуєть ся про захованнє йорданських водохрещ, незвістних католикам і застереженнє против участи Русинів в процесіях сьвята божого тїла й иньших католицьких звичаїв)[1626]; приймаєть ся календар новий, з застереженнєм що до сьвят, — «коли не можна зістати ся старому». Всякі православні церемонїї, дзвоненнє в дзвони й ин. не має заборонятись[1627]. Ненарушним зістаєть ся шлюб сьвящеників, але виклинаєть ся другий шлюб.

Вперше вставлено і старанно мотивовано порядок номінації на духовні посади. В імя старої традиції жадаєть ся вибір кандидатів духовними особами: на кожду опорожнену посаду духовні вибирають чотирох кандидатів, і з них король заіменує одного. Мотив той, аби на сї уряди іменували ся люде гідні й учені, «не так як дотепер бувало». Іменований мав до трох місяцїв прийняти сьвященнє, під грозою усунення, відповідно до давнїйших постанов: «бо й тепер є ще такі, що займають такі посади цїлі ряди лїт, не приймаючи посьвящення, а вимовляючи ся якимись звільненнями від сього». Люде иньших народностей як тільки руської й грецької не можуть іменувати ся на сї посади. До посьвящення аби не їздити до Риму: іменованих владиків сьвятитиме митрополит, а митрополита епископи, і він тільки має дістати потвердженнє з Риму.

Старанно арґументуєть ся також справа допущення до сенату, для більшої поваги й послушности у своїх вірних. На підпертє того владики підносять «многі оправдані причини»: владики мають туж гідність і уряд, що й біскупи католицькі; складаючи в сенатї присягу на сенаторську гіднїсть, вони будуть складати заразом присягу і що до послушности римському папі; тим чином запобіжать такому роздїлу, який став ся після смерти Ісидора митрополита: тодї епископи не будучи звязані присягою, при великім віддаленню своїх катедр, легко відпали від фльорентийської унїї, коли ж вони будуть звязані сенаторською присягою, то тяжко, аби котрий з них подумав про роздїл і відлученнє.

Жадаєть ся також, аби владиків запрошувано на сойм і соймики; аби до найвищого трибунала православне духовенство мало посилати делєґатів, як католицьке. Духовні мають користати з усїх прав признаних привилеєм кор. Володислава і не поносити нїяких податків; тільки ті, що мають ґрунти в маєтностях приватних, «a особливо — роджені в підданськім станї», мають в справі тих ґрунтів підлягати юрисдикції своїх дїдичів. Маєтности відібрані від церков мають бути їм вернені; всї теперішнї церковні маєтности мають при церквах зіставати ся, і в браку иньших документів записи на евангеліях мають служити за доказ їх власности. По смерти митрополита чи владики маєтности має адмінїструвати крилос; маєтности владиків, що не мають свояків, переходять до церкви.

Всї монастирі мають бути під властию епископів, провінціалів не має бути. Так само всї церкви по містах, ким небудь фундовані. Сьвітські особи не мають мішати ся до них, під нїяким мотивом — «бо є такі, що не хочуть підлягати епископам і самі по вподобі адмінїструють церкви». Урядники й дїдичі не мають брати в свою оборону сьвящеників перед властию й контролем епископа, спеціально — в справах розводів, не мають робити трудностей візітаторам; не мають позволяти функціонувати сьвященикам, виклятим епископом. Сьвященик, виклятий руським владикою, не може приймати ся епископом католицьким, і противно.

Людей грецького обряду до латинського не вільно буде приймати; мішані шлюби допускають ся свобідно, без переходу одного супруга в віру другого. Монастирі й церкви руські не мають бути обертані на католицькі; спустошені мають бути відновлені. Вільно буде мати семінарі і «школи грецької й словянської мови, де буде потреба, також друкарнї, з тим одначе що вони мають бути під властию владиків, і нїчого в них без їх дозволу не має друкувати ся, аби не дати злохитрим людям спромоги розсївати єреси тою дорогою». «Брацтва духовні, не так давно засновані патріархами і потверджені й. кор. милостию, як виленське, львівське, берестейське й иньші; що як бачимо, видають гарні овочи церкві божій і незвичайно розмножають хвалу божу, можуть зістати ся й далї свобідно, коли приймуть унїю, одначе під властию митрополита, чи епископа своєї діецезії».

«Коли б з Греції замишляли ся якісь інтриґи, або виходили якісь письменні клятви (екскомунїкації), просимо їх зовсїм не пускати в державу й. к. м. і на всякі такі проби уставити кари, аби унїя не була підкопана аґітацією серед народу, бо й тепер є богато таких, що уперто противлять ся її, і з того могла б вийти внутрішня війна між підданими держави. Пильно треба запобігти, аби архимандрити, ігумени, сьвященики й иньші церковники нашого обряду, які б нас не схотїли слухати, не могли сповняти нїяких церковних функцій, а також аби заграничні епископи або монахи, що приходять з Греції, не відправляли нїяких духовних чинностей, инакше ся унїя не буде мати нїякого значіння. І як тепер зачуваємо, що деякі люде удали ся в Грецію, аби дістати там церковні гідности й потім, вернувши ся, старшувати над духовенством і над нами свою юрисдікцію розпростирати, просимо й. кор. милость зарядити на границях держави, аби в наші краї нїкого не припускали з юрисдикцією чи з екскомунїкаціями, бо инакше з того вийде велике замішаннє між пастирями й вірними».