З канонїчного становища владики, що вийшли з послушности свому зверхнику й самовільно пристали до иньшої церкви й прийняли її доґмати, були простими відступниками й підлягали «изверженію». Православний собор, що відбував ся під проводом патріаршого екзарха, мав усяке право покликати їх на суд і осудивши «изверещи». Се він і зробив. Управитель царгородського патріархату Мелетий, одержавши соборні акти, потвердив їх, апробував діяльність собора і обох протосінкелів і затвердив скиненнє владиків-унїятів[1715]. По сїм всякі сумнїви що до правосильности постанов берестейського православного собора мусїли зникнути: митрополичий синод супроти нього, з становища православної «грецької» церкви, був і зістав ся зборищем незаконним, противуканонїчним, противленнєм законній власти, що кликала на суд владиків, а ті не прийшли і вчинили якесь самовільне зібраннє.
Для ослаблення сього канонїчного моменту з католицької сторони були висунені два закиди, перше — що Никифор був обманцем, шпигуном, взагалї особою підозрілою; друге — що в православнім соборі брали участь ріжновірцї. Обидва арґументи при докладнїйшій аналїзї показували ся нестійні. Обвинувачення піднесені на Никифора зістали ся недоведеними і не могли збити того факту, що він мав екзаршу власть в діецезіях царгородського патріархату[1716]. Допущеннє ріжновірцїв до участи в дїяльности сьвітського кола, зарівно з православними, було зі сторони православних певною неоглядністю; одначе вся канонїчна дїяльність собору обмежала ся його духовним колом, і сї ріжновірні домішки в колї сьвітськім не дотикали її й не впливали на її правосильність. Але сього виставало, аби кидати певну тінь на правосильність православного берестейського собору, і з того користали в клєрикально-правительственних сферах; тому з таким завзятєм сї сфери кинули ся на процес Никифора й коли вина його лишила ся не доведеною, задержали його нїби в тимчасовім вязненню (аж до смерти), щоб далї удержати на нїм ту тїнь злочинности.
Але головною зброєю против православних, а в оборонї унїї зіставало ся право патронату супроти православної церкви в руках короля. Православні вправдї старали ся дати таку інтерпретацію королївським правам патронату, яка б виключила можність роздавання православних бенефіцій унїятам і захованнє їх за ними; вони вказували на текст конфедерації 1573 р., що забезпечала роздаваннє православних урядів і бенефіцій тільки «людям грецької віри»; покликували ся також на інкорпораційні привилеї 1569 р., де король обовязував ся заховувати в цїлости місцеві уряди, сьвітські і духовні, римського і гречеського закону[1717]. Але король не приймав сеї інтерпретації: він стояв на тім, що унїя не зносила «грецького закону», й унїяти, приступаючи до одности з церквою римською, не переставали бути людьми грецького закону. Домагання православних, аби владикам-унїятам за зломаннє архиєрейської присяги й відступленнє від послуху патріархам відібрано «добра духовні», зістали ся без успіху і на веснянім соймі 1596 р., і так само на соймі зимовім, зібранім в лютім 1597 р. Не вважаючи на аґітацію, розвинену православними серед шляхти, шляхотський загал не підпер православних досить солїдарно; підтримані протестантами, вони не знайшли спочутя у католиків, і їх жадання, предложені не цїлою посольською палатою, а тільки православними й протестантами, були відкинені королем. Він попросив послів не витягати на соймі справ, довершених за згодою людей грецької релїґії, зовсїм свобідно, без всякої пресії з його сторони[1718], — отже попросту з'іґнорував істнованнє якоїсь опозиції унїї.
Владиків не-унїятів, львівського і перемишльського, король уважав за лїпше не зачіпати: не трачено надїї, що вони ще прийдуть до унїї[1719], а в гіршім разї відкладано полагодженнє сеї справи до опорожнення сих столиць. Право подавання в руках короля служило невірним способом на єрархію: уже починаючи від 1595 р. (наданнє катедри полоцької й пинської), роздає він православні бенефіції під умовою, що кандидат буде послушним папі і вірним унїї[1720], і сею дорогою можна було надїяти ся невдовзї обсадити вірними унїї людьми й галицькі катедри, як і всї иньші. В тих же епархіях, де катедри займали унїяти, король старав ся ужити своєї власти на те, аби привести в послушність владикам-унїятам православне духовенство і вірних. Він іґнорував роздїленнє, яке стало ся в давнїй руській церкві, й стоячи на традиційнім становищі опікуна церкви й сторожа епископської власти й юрисдикції, наказував духовенству й брацтвам бути послушним владикам. Вершком такої полїтики була грамота, видана королем в 1605 р. для Потїя, тодї вже митрополита: іґноруючи опозицію православних і всї їх деклярації, в яких вони не признавали унїятів своїми пастирями, король тут в формі потвердження старої грамоти 1511 р. потверджує «зверхность и юрисдикцию» унїятського митрополита «надъ всЂми владыками и архимандритами, ігуменами и попами, дяконами и надъ всемъ духовенствомъ закону греческого и руского и надъ всЂми церквами ихъ, жадноє не выймуючи, во всЂхъ панствахъ нашихъ, въ короне Полской и вел. князстве Литовъскомъ»[1721] — так наче б руська церква зіставала ся одним тїлом, як була за Жиґимонта Старого.
Таким чином, завдяки підпорі правительства, унїя, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мала всяку надїю дальшого розширення. Православним вправдї удало ся, використовуючи прихильнїйші полїтичні обставини, на соймах 1601 і 1605 рр. привести до того, що їх постуляти були прийняті цїлою посольською палатою. Але правительство Жиґимонта III держало ся з усею силою за унїю, й постулят, аби на будуще «грецькі бенефіції роздавали ся тільки людям правдивої грецької релїґії»[1722], навіть підпертий цїлою палатою, не був ним прийнятий. Доперва під натиском грізного шляхетського повстання (т. зв. рокоша), що в свої постуляти, на жаданнє української шляхти, виключило також і домаганнє безпроволочного усунення унїятів з православних бенефіцій і обсадження їх людьми, які признають зверхність патріарха, правительство рішило уступити: воно приобіцяло (на соймі 1607 р.) обсаджувати православні посади шляхтичами «руської народности чисто грецькоі релїґії»[1723]. Але се не була уступка щира, а неясний вираз: «чисто грецька релїґія» давав можність натягання і сеї постанови. Правительство далї роздає бенефіції унїятам, православна єрархія зводить ся зовсїм, а що тим часом та сила, яка досї підперала справу православної церкви — православна шляхта, протягом першої чверти XVII в. никне як снїг на сонцї, тож православні чують себе безрадними супроти таких надужить правительства.
Православна єрархія вкінцї відновлюєть ся без участи правительства, революційним способом, під охороною нового чинника — козацького війська. Православна церква виходить майже з усякої контролї й залежности від правительства, як церква ледво толєрована, майже противзаконна, нелєґальна руська церква. Поруч неї далї істнує й за помочию правительства поволї розширяє границї свої церква унїятська, як церква руська лєґальна, офіціальна. Церквою привілєґіованою її властиво не можна назвати: обіцяного зрівняння з католицькою церквою вона не дістала, тільки супроти православної дістає поміч і опіку правительства, так що може уважати ся пів-протеґованою.
Сим фактом роздїлу старої, єдиної руської церкви на такі дві церкви — офіціальну й неофіціальну, кінчу нинїшню главу, полишаючи огляд відносин сих двох церков і тих перемін, які внїс сей розділ в становище й внутрішню орґанїзацію обох половин руської церкви, до дальшої частини сеї працї — до обговорення в звязку з оглядом того культурного й національного руху, який розвинув ся наоколо церковного питання в українській суспільности в останнїх десятолїтях XVI і першій четвертинї XVII в.
Примітки
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII. Утвореннє унїятської церкви“ на сторінці 10. Приємного читання.
TextBook