Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Справу держано в найглубшім секретї. Адам Потїй, що як місцевий чоловік і велика фіґура — сенатор, брав участь в нарадах собору (фіґурує в його актах), запевняє, що він нїчогісенько не знав про ті вступнї фази унїї[1563]. Правда, він каже, що й ставши потім владикою, аж до кінця 1595 p. (recte 1594) також нїчого про змову владик не знав, а сьому повірити нїяк не можна; але що в рр. 1590–1593 змову держано в найглубшій тайнї, се не підлягає сумнїву.

До переговорів з королем уповажнено, як ми бачили, Терлецького як старшого брата й екзарха; він дїйсно уважав ся старшим між владиками, і на актах берестейського синоду все фіґурує зараз по «прототронї» владицї володимирськім. Але висловлена була иньша ще незла гадка — що Терлецький уважав ся найвідповіднїйшим тому, бо мав коло себе Мацєйовского, і через нього, як чоловіка прихильного унїї, міг добре вести переговори чи з королем чи з Римом; вказують на те, що як раз перед берестейським синодом, а мабуть після белзької конференції Мацєйовский вибрав ся до Риму з дипльоматичним порученнєм від короля, і ставлять се також в звязок з першими змовами владиків про унїю[1564]. Се можливо, хоч все лише гіпотетично.

Але Терлецький, діставши се порученнє, видко, не спішив ся з його виконаннєм. Ми не маємо нїяких слїдів якихось заходів його в сїй справі аж до 1592 р. Хитрий владика — «райський змій і хитрий лис», як його характеризував Рогоза[1565], очевидно оглядав ся на заднї й не рішав ся на такий рішучий і супроти звістного настрою православної суспільности все таки досить ризиковний крок[1566]. Пришпорив його, здаєть ся, звістний уже нам конфлїкт з луцьким старостою. Протягом цїлого 1591 р. Семашко не давав йому жити і довів владику до розпуки, а помирив ся і дав спокій тільки по занесенню до короля унїонної деклярації. Се впадає в око. Висловлений був здогад, що Семашка умисно напущено на Терлецького, щоб пришпорити трохи владику[1567]; і се не неможливо. В кождім разї нема сумнїву, що сей інцидент сильно піддержав Терлецького в намірі утечи дорогою унїї від тих понижень, які окружали православне духовенство, навіть вище, в тодїшнїй Польщі.

Чи осїннїй синод 1591 р., що відбув ся в Берестю в жовтнї, мав який вплив на розвій унїонної справи, лишаєть ся незвісним. Головний промотор — Балабан не був присутний[1568]. Взагалї про час і обставини, в яких деклярація була предложена королеви, не маємо нїяких звісток. Одинокою точкою опори зістаєть ся грамота короля; нема нїяких причин припускати, що король зволїкав з відповідею на деклярацію, змістом йому вповнї симпатичну, і при тім з відповідею так загальною, що нї в чім його особливо не анґажувала. Біда, що грамота короля має ваганнє в датї (18 марта або мая)[1569]; дату 18 марта вважаємо правдоподібнїйшою, і вона дає нам хронольоґічну вказівку, коли деклярація була доручена королеви. Коли вірити словам Потїя, доручив її особисто владика луцький, так як то йому було поручено.

В грамотї виданій до владик-унїятів з сього поводу, король заявляв, що він вдячно прийняв їх заяву про прихильність «ку порувнаню въ вЂрЂ», забезпечає їм їх посади, обіцює спокій, «примноженнє ласки й вивисшеннє учтивости», а всїм, хто пристане до унїї — зрівняннє з католиками, як ми то вже знаємо. Окрім того мусїло бути тодї ж поставлено до владиків жаданнє, аби вони свою унїю проголосили явно, а не держали в секретї, й особисто зложили папі свою неслушність; правдоподібно також поручено їм постарати ся, аби унїя ся обняла можливо всю руську церкву, або принаймнї ширші круги її, а не була приватною річею кількох владиків, так як було дотепер.

Обставини складали ся в сїм напрямі — для розширення круга унїятів досить щасливо.

На перемишльське владицтво, по смерти «брилинського тивуна», місцева православна шляхта поставила кандидатуру небіжчикового свояка Михайла Копистенського, місцевого шляхтича, як і покійник[1570]. Але Копистенський був жонатий і не мав охоти жінки кидати, як і иньші деякі його товариші по владицтву. Патріарху було зараз донесено про се (може від Балабана, що держав перемишльську епархію в тимчасовій адмінїстрації), й він наказав митрополиту не давати Копистянському сьвящення[1571].

Грамота ся не перешкодила Копистенському, діставши номінацію від короля, дістати й сьвященнє (чи патріарша грамота прийшла за пізно, чи митрополит не відважив ся противити ся королеви, не знаємо). Але в кождім разі в ролї жонатого владики поставлений між неласкою патріарха й митрополита з одного боку, а інтриґами Балабана, що хотїв, здаєть ся, задержати єпархію в своїй управі й далї — з другої[1572], Копистенський чув себе на своїй столицї досить непевно і був готов утїкти під заслону й оборону унїї.

При кінці 1592 р.[1573] Рогоза одержав звістну нам грамоту Єремії, котрою його виклято. Він не сумнївав ся в автентичности її, й вона мусїла вразити його, як грім з ясного неба, після того як він власне старав ся як найвірнїйше йти за вказівками й директивами патріарха, поборював Балабана, боронив братчиків і з завзятєм вартим лїпшої долї воював з великоднею паскою й різдвяними пирогами. Ми не знаємо, коли відкрила ся фальшивість тої грамоти, але в кождім разї скандал був великий. Ґедеон поспішив ся вписати її до львівських актів[1574] і наробити як найбільшого розголосу.

Розійшло ся загальне переконаннє, й удержало ся й пізнїйше, що патріарх викляв чи скинув митрополита за ріжні непорядки. Православні на Берестейськім соборі мали те переконаннє, що патріарх кинув клятву на Рогозу і загрозив усуненнєм з митрополїї, як усунув Дївочку, і вповнї оправдано, бо митрополит сьвятив двоженцїв і треженцїв і явних роспустників і допускав взагалї великі непорядки в шлюбних справах, та що ся патріарша грамота була причиною переходу Рогози на унїю[1575]. І сей здогад представляєть ся минї оправданим, хоч як баламутна була сама лєґенда про патріаршу грамоту; можна уважати за певне, що в 1593 р. Рогоза уже був готов для унїї, хоч формально й не приступив іще до унїятської конспірації вдадиків: завзятє, з яким він провадить далї війну з Балабаном в 1593 — 4 р. (на соборі в червнї 1593 і знову в червнї 1594 він засуджує Балабана, кидає на нього клятву й усуває його від епископських функцій), показує, що він тодї ще не був втаємничений в конспірацію: се мабуть наступило десь в осени 1594 р.

Разом з тим як митрополит зражував ся фальшивим листом патріарха, справа унїї здобувала нового дїяча в особі Потїя. В сїчнї 1593 р. опорожнила ся володимирська катедра, одна з найбогатших і по останнїй гостинї Єремії уважана першою по митрополичій, і номінацію на неї король дав Потїєви. Хоч при тім рекомендацію Потїєви мав дати кн. Острозький[1576], ледви чи можна сумнївати ся, що в дїйсности Потїй завдячував сю номінацію иньшим рекомендаціям, в родї біскупа Мацєйовського, котрому він давно вже постарав ся рекомендувати себе як прихильника унїї, і що ся репутація здобула йому сей лакомий «духовний хлїб». Діставши його, Потїй одначе не спішив афішувати свої унїятські симпатії[1577], хоч мусїв знати уже про унїятську конспірацію владиків. Правда, він запевняє, що довідав ся про неї тільки при кінцї 1594 р., але сьому ми не рішаємо ся повірити — деякі факти дуже сильно говорять против того.

І коли кн. Острозький звернув ся до Потїя перед собором 1593 р. зі звістним уже нам листом, де просив його піддати під нараду собору гадку про злуку церков і взяти ся до переведення, а Потїй то збув критичними замітками про деякі неправославні гадки в листї князя і на синодї сеї справи не порушив, то се мало виглядає на того горячого і щирого прихильника унїї, не втаємниченого тільки в її тайни, яким уважають його за Мацєйовским і невійші історики унїї, а скорше на мудрця, який «мовчить, а все знає», і тим більше оминає всякої тїни своєї правовірности в очах вірних. Для справи унїї таким чином і він, як і Рогоза були поки що силами потенціальними тільки.

Тим часом Терлецький з огляду на перспективу подорожи до Риму постарав ся дістати від короля позволение на застав церковних маєтностей на кошти дороги і обробив також своїх крилошан, так що в маю 1594 р. міг уже ставити ся перед володимирським земським урядом разом з своїми крилошанами з заявою, що вони видержавлюють одно з церковних сїл за 2 тис. злотих на кошти подорожи. В листї, предложенім урядови, Терлецький з крилошанами заявляв, що вабираєть ся в дорогу «для утвердженя єдности и отданя послушенства светейшому отцу папе римскому», з поручення короля, заходом котрого, а також «пановъ радъ ихъ милости духовныхъ и свецкихъ», «давно пожаданая згода и милость братерская межи двема церквами восточною и заходною, черезъ часъ немалый въ вере розърознеными, зъ признанємъ пастыра звирхного, наместника апостолского светейшого папы римского до зъєдноченья и до скутку пришла». Для скріплення того акту король, по словам того листу, висилає особисто двох осіб — епископа володимирського Потїя й луцького Терлецького і на покритє коштів позволив їм заставити скільки потрібно з церковних маєтностей[1578].

Вперше се оборотний владика уважав можливим відслонити рубчик покрову, що покривав досї так щільно унїятську справу: втаємничені були його крилошане, тепер він подавав сю справу до відомости уряду — подавав навіть без пильної потреби, нїби для спопуляризовання сеї ідеї, чи випробовання суспільної гадки про неї. Одначе се перше півпубличне проголошеннє унїї не викликало нїякої сензації — може бути, бачили в цїлій історії тільки штуку, ужиту Терлецьким на те, аби дістати дозвіл на застав маєтностей.

В звязку з подорожию до Риму владиків-делєґатів стояв з’їзд епископів-унїятів, що відбув ся при кінцї червня тогож року в Сокалї[1579]. По словам Потїя[1580], були на нїм Терлецький, Балабан, Збируйський і перемишльський владика Михайло Копистенський, що тут вперше виступає як участник конспірації. З’їхали ся вони як раз в часї, в якім митрополит відбував синод в Берестю; на синодї з владиків лишився тільки Потїй, иньші владики демонстративно відтягнули ся, уважаючи синод неправим (тому що кор. Жиґимонт виїхав до Швеції, і підчас його неприсутности всякі з’їзди були заборонені); з огляду, що на синодї мала ще раз судити ся справа Балабана, таке зірваннє синоду було йому особливо приємне[1581]. По словам Збируйського, на своїм з’їздї в Сокалї владики зложили якісь деклярації против митрополита за кривди його й екскомунїкації, а окрім того — заяву в справі унїї, «а також списали на осібній картцї деякі артикули до тої злуки, зіставивши місце на иньше, чого ми мали добивати ся у й. кор. милости перед тою злукою»[1582]. Звичайно приймають, що то була та деклярація унїї, яку маємо потім з датою 2/XII 1594, і долучені до неї артикули. Чи се як раз та сама декдярація і ті самі артикули, се трудно сказати; але з всякою правдоподібністю можна думати, що вони віддають більше меньше акти уложені на сокальськім з’їздї.

Судячи по тому, що ми маємо ту деклярацію в однім ориґіналї, підписанім тільки Потїєм і Терлецьким[1583], з датою 2/XII 1594 р., треба міркувати, що сї два, як делєґати до Риму, мали порученнє виладити остатню редакцію деклярації, але потім — може коли пристав до справи митрополит і його підпис треба було положити на першім місцї, списали деклярацію на ново й почали збирати підписи.

Ся деклярація ширше розвивала вступну гадку деклярації 1590 р.: владики виходять з почутя обовязку до одности, вложеного на християн Христовою наукою, а відчувають потребу тої одности особливо в нинїшнїх сумних часах, коли наслїдком роздїлу розмножили ся ереси й зайшли великі непорадки в церкві; до тепер вони все оглядали ся на старших своїх (себто патріархів) і від них ждали інїціативи в тій справі, але стративши надїю на їх інїціативу з огляду на те, що вони будучи під властию невірних, не мають уже спромоги виступити з такою справою, хоч правдоподібно самі бажають злуки — підписані владики рішають ся поступати в інтересах церкви на свою руку й заявляють своє прилученнє до римської церкви, під зверхність римського папи, й обовязують ся старати ся привести до того «и другую нашу братью духовную и весь людъ посполитый»[1584]. Всякі жадання і «артикули» в сїй деклярації, призначеній для папи, були тепер опущені й відложені до артикулів, що були мабуть начеркнені разом з сею деклярацією й мали бути предложені королеви; але потім владики схаменули ся, що нїчого не сказали про задержаннє давнїх обрядів і додали таке цїкаве postscriptum: «але заховуючи в цїлости всї церемонїї й обряди богослужебні й тайни сьвяті по стародавньому звичаю східньої церкви — аби було по давньому, як були ще при одности церкви, з поправкою лише в декотрих точках, що стояли на перешкодї злуцї». Дописка цїкава тим, що тут можна бачити певне двоєннє поглядів: чи злука має бути тільки признаннєм зверхности папи, чи має потягнути за собою зміни в доґматах — що стилїзовано в скромній формі «поправивши нЂкоторыхъ певныхъ артыкуловъ, которыє соєдиненію перескажали».

Артикули для короля маємо в формі інструкції для делєґата від владиків (був ним Терлецький). Владики заявляють своє рішеннє піддати ся папі, мотивуючи се не з св. письма, як в декяярації для папи, а більше реальними мотивами[1585] — непорядками й соблазнею, яка виходить від патріархів. Одначе своє підданнє папі обставляють вони цїлим рядом умов, далеко основнїйше продуманих, нїж в р. 1590.

Владики жадають насамперед, аби церковний устрій і обряд православної церкви зістали на віки непорушними; старий календар теж має зістати ся без переміни. З другого боку владики і все духовенство мають бути зрівняні вповнї з біскупами і духовенством латинським, тїшити ся тими ж привілєґіями; спеціально піднесене жаданнє, аби владикам дані були місця в сенатї і на соймі, як біскупам латинським. Владичні престоли мають обсаджувати ся за номінаціями короля і посьвященнєм митрополита. Митрополита посьвящають владики, за благословеннєм папи[1586]. Патріарші грамоти, повидавані брацтвом і «межи люди посполитыє», мають бути всї скасовані, бо від того лише намножили ся ріжні секти й єреси. Духовні грецькі на далї не мають нїякої власти в діецезії, і допусканнє їх в границї держави не пожадане, бо вони тільки вибирають гроші й дорогі річи та тим спомагають «поганина турецького», і можна їх сьміло назвати шпигунами. Всякі клятви, або неблагословенства, які б мали упасти на владиків з причини їх переходу на унїю, не можуть мати нїякого значіння і нї в чім не мають шкодити анї теперішнїм владикам анї їх наступникам. Сї умови мають бути потверджені королївським привилеєм на вічні часи і так само папською булею, про що має постарати ся король[1587].

Сї «артикули» були підписані Потієм і чотирма участниками Сокальського з’їзду та правдоподібно були передані Терлецьким королеви в лютім 1595 р. в Кракові, куди їздив Терлецький[1588]. Митрополичого підпису на нїм ще не було — митрополита обробляли, але він ще не рішав ся формально приступити до унїї, і вкінцї рішили ся не чекати його приступлення з тими артикулами[1589].