Розділ «VII. Утвореннє унїятської церкви»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

Як бачимо, ся перша деклярація дуже бідна змістом. Захованнє православного обряду і потвердженнє привилеїв православної церкви — се річи, що розуміли ся самі собою, і про них властиво не було що й говорити. Інтерес весь лежить значить в тих артикулах, які мали окрім того бути предложені королеви. Ми їх не маємо, і не знаємо, чи взагалї були тодї вони вироблені чи відложені на пізнїйше. Але які постуляти були предложені королеви окрім сеї деклярації, на се дає нам певну вказівку грамота короля, дана в відповідь на сю деклярацію потім, в 1592 р. Король запевнив своїм королевським словом за себе і своїх наступників, що як би на підписаних під деклярацією владиків «отъ патріарховъ и митрополитовъ якіє колвекъ причины ку неблагословенству были на нихъ вынайдованы и клятвы выношоны и выдаваны, ижъ то имъ епископомъ самимъ и вшисткому духовенству ихъ немнЂй никгды нЂ в чомъ шкодити не маєтъ»; «и обЂцуємо сдоввмъ нашимъ королевскимъ для всякого оскарженя и клятвы оголошеня, бы и добре противъ становъ ихъ ведле правъ духовныхъ и свЂтскихъ было, для вшисткыхъ таковыхъ причинъ тыхъ достоєнствъ владицтвъ отъ нихъ не отыймовати и при ихъ животЂ иншимъ особамъ не давати, придаючи єще надъ то имъ и кождому, хто бы ся до такои єдности и порядку прихилилъ свободъ и волностей такъ яко ихъ м. духовные римскиє маютъ, такъ и они маютъ мЂти»[1561].

Безперечно, сї приречення служать відповідею на дезідерати, додані до тої деклярації: жаданнє зрівняння з латинським духовенством в правах[1562], і особливо, так докладно вистилїзоване забезнеченнє їм їх владичих престолів до їх житя не вважаючи на нїякі обвинувачення, які б були против них підняті, розпорядження й клятви зі сторони патріарха чи митрополита.

Се, очевидно, були ті спільні бажання, на яких зійшли ся всї оті їдцї духовних хлїбів, так з’їдливо схарактеризовані Іваном Вишенським. Завзятий Балабан, що як дїдичний владика, репрезентант династиї, яка з поколїнь в поколїння володїла львівською епархією, нїяк не хотїв пардонувати «шевцям і сїдельникам» і завзяв ся показати, що таки він їм, а не вони йому будуть старші, на перекір всїм патріархам і митрополитам, — очевидно, не потрібував богато арґументів, аби такомуж неповздержному в своїх апетитах і не перебірчивим в способах їх заспокоєння луцькому владицї, і холмському екс-писару, що по словам православних жив і на владицтві з жінкою, і такому ж фамілїанту пинському, що ще під час виленського собору мав приємність почути з уст патріарха погрозу анатеми за протеґованнє «двоженцїв», — доказати, що Балабанові клопоти, спільні клопоти всїх їх, що те щó спіткає його нинї, може завтра спіткати їх, в видї компромітації, клятви, чи навіть «скинення з столицї» патріаршим чи митрополичим чи соборним розпорядженнєм. І вони постановили себе заасекурувати підданнєм під зверхність «найсьвятїйшого папи римського». Тим поясняєть ся, що в своїй деклярації вони не уміють поставити нїяких дезідерат в інтересах церкви і своїх вірних, «овецъ Христових», окрім задержання обряду, признаного цїлим рядом давнїйших унїонних актів, і заховання тих нужденних «свобід» руської церкви, що властиво нїяких їх не мала. Ведені чисто особистими мотивами, бережучи своїх посад, своїх «хлїбів», вони, очевидно, і не вміли піднести ся над сими еґоістичними інтересами, подумати про потреби церкви — нею сї бон-вівани, сї пани в рясах нїколи не журились, і не клопотали ся також і тепер.

Справу держано в найглубшім секретї. Адам Потїй, що як місцевий чоловік і велика фіґура — сенатор, брав участь в нарадах собору (фіґурує в його актах), запевняє, що він нїчогісенько не знав про ті вступнї фази унїї[1563]. Правда, він каже, що й ставши потім владикою, аж до кінця 1595 p. (recte 1594) також нїчого про змову владик не знав, а сьому повірити нїяк не можна; але що в рр. 1590–1593 змову держано в найглубшій тайнї, се не підлягає сумнїву.

До переговорів з королем уповажнено, як ми бачили, Терлецького як старшого брата й екзарха; він дїйсно уважав ся старшим між владиками, і на актах берестейського синоду все фіґурує зараз по «прототронї» владицї володимирськім. Але висловлена була иньша ще незла гадка — що Терлецький уважав ся найвідповіднїйшим тому, бо мав коло себе Мацєйовского, і через нього, як чоловіка прихильного унїї, міг добре вести переговори чи з королем чи з Римом; вказують на те, що як раз перед берестейським синодом, а мабуть після белзької конференції Мацєйовский вибрав ся до Риму з дипльоматичним порученнєм від короля, і ставлять се також в звязок з першими змовами владиків про унїю[1564]. Се можливо, хоч все лише гіпотетично.

Але Терлецький, діставши се порученнє, видко, не спішив ся з його виконаннєм. Ми не маємо нїяких слїдів якихось заходів його в сїй справі аж до 1592 р. Хитрий владика — «райський змій і хитрий лис», як його характеризував Рогоза[1565], очевидно оглядав ся на заднї й не рішав ся на такий рішучий і супроти звістного настрою православної суспільности все таки досить ризиковний крок[1566]. Пришпорив його, здаєть ся, звістний уже нам конфлїкт з луцьким старостою. Протягом цїлого 1591 р. Семашко не давав йому жити і довів владику до розпуки, а помирив ся і дав спокій тільки по занесенню до короля унїонної деклярації. Се впадає в око. Висловлений був здогад, що Семашка умисно напущено на Терлецького, щоб пришпорити трохи владику[1567]; і се не неможливо. В кождім разї нема сумнїву, що сей інцидент сильно піддержав Терлецького в намірі утечи дорогою унїї від тих понижень, які окружали православне духовенство, навіть вище, в тодїшнїй Польщі.

Чи осїннїй синод 1591 р., що відбув ся в Берестю в жовтнї, мав який вплив на розвій унїонної справи, лишаєть ся незвісним. Головний промотор — Балабан не був присутний[1568]. Взагалї про час і обставини, в яких деклярація була предложена королеви, не маємо нїяких звісток. Одинокою точкою опори зістаєть ся грамота короля; нема нїяких причин припускати, що король зволїкав з відповідею на деклярацію, змістом йому вповнї симпатичну, і при тім з відповідею так загальною, що нї в чім його особливо не анґажувала. Біда, що грамота короля має ваганнє в датї (18 марта або мая)[1569]; дату 18 марта вважаємо правдоподібнїйшою, і вона дає нам хронольоґічну вказівку, коли деклярація була доручена королеви. Коли вірити словам Потїя, доручив її особисто владика луцький, так як то йому було поручено.

В грамотї виданій до владик-унїятів з сього поводу, король заявляв, що він вдячно прийняв їх заяву про прихильність «ку порувнаню въ вЂрЂ», забезпечає їм їх посади, обіцює спокій, «примноженнє ласки й вивисшеннє учтивости», а всїм, хто пристане до унїї — зрівняннє з католиками, як ми то вже знаємо. Окрім того мусїло бути тодї ж поставлено до владиків жаданнє, аби вони свою унїю проголосили явно, а не держали в секретї, й особисто зложили папі свою неслушність; правдоподібно також поручено їм постарати ся, аби унїя ся обняла можливо всю руську церкву, або принаймнї ширші круги її, а не була приватною річею кількох владиків, так як було дотепер.

Обставини складали ся в сїм напрямі — для розширення круга унїятів досить щасливо.

На перемишльське владицтво, по смерти «брилинського тивуна», місцева православна шляхта поставила кандидатуру небіжчикового свояка Михайла Копистенського, місцевого шляхтича, як і покійник[1570]. Але Копистенський був жонатий і не мав охоти жінки кидати, як і иньші деякі його товариші по владицтву. Патріарху було зараз донесено про се (може від Балабана, що держав перемишльську епархію в тимчасовій адмінїстрації), й він наказав митрополиту не давати Копистянському сьвящення[1571].

Грамота ся не перешкодила Копистенському, діставши номінацію від короля, дістати й сьвященнє (чи патріарша грамота прийшла за пізно, чи митрополит не відважив ся противити ся королеви, не знаємо). Але в кождім разі в ролї жонатого владики поставлений між неласкою патріарха й митрополита з одного боку, а інтриґами Балабана, що хотїв, здаєть ся, задержати єпархію в своїй управі й далї — з другої[1572], Копистенський чув себе на своїй столицї досить непевно і був готов утїкти під заслону й оборону унїї.

При кінці 1592 р.[1573] Рогоза одержав звістну нам грамоту Єремії, котрою його виклято. Він не сумнївав ся в автентичности її, й вона мусїла вразити його, як грім з ясного неба, після того як він власне старав ся як найвірнїйше йти за вказівками й директивами патріарха, поборював Балабана, боронив братчиків і з завзятєм вартим лїпшої долї воював з великоднею паскою й різдвяними пирогами. Ми не знаємо, коли відкрила ся фальшивість тої грамоти, але в кождім разї скандал був великий. Ґедеон поспішив ся вписати її до львівських актів[1574] і наробити як найбільшого розголосу.

Розійшло ся загальне переконаннє, й удержало ся й пізнїйше, що патріарх викляв чи скинув митрополита за ріжні непорядки. Православні на Берестейськім соборі мали те переконаннє, що патріарх кинув клятву на Рогозу і загрозив усуненнєм з митрополїї, як усунув Дївочку, і вповнї оправдано, бо митрополит сьвятив двоженцїв і треженцїв і явних роспустників і допускав взагалї великі непорядки в шлюбних справах, та що ся патріарша грамота була причиною переходу Рогози на унїю[1575]. І сей здогад представляєть ся минї оправданим, хоч як баламутна була сама лєґенда про патріаршу грамоту; можна уважати за певне, що в 1593 р. Рогоза уже був готов для унїї, хоч формально й не приступив іще до унїятської конспірації вдадиків: завзятє, з яким він провадить далї війну з Балабаном в 1593 — 4 р. (на соборі в червнї 1593 і знову в червнї 1594 він засуджує Балабана, кидає на нього клятву й усуває його від епископських функцій), показує, що він тодї ще не був втаємничений в конспірацію: се мабуть наступило десь в осени 1594 р.

Разом з тим як митрополит зражував ся фальшивим листом патріарха, справа унїї здобувала нового дїяча в особі Потїя. В сїчнї 1593 р. опорожнила ся володимирська катедра, одна з найбогатших і по останнїй гостинї Єремії уважана першою по митрополичій, і номінацію на неї король дав Потїєви. Хоч при тім рекомендацію Потїєви мав дати кн. Острозький[1576], ледви чи можна сумнївати ся, що в дїйсности Потїй завдячував сю номінацію иньшим рекомендаціям, в родї біскупа Мацєйовського, котрому він давно вже постарав ся рекомендувати себе як прихильника унїї, і що ся репутація здобула йому сей лакомий «духовний хлїб». Діставши його, Потїй одначе не спішив афішувати свої унїятські симпатії[1577], хоч мусїв знати уже про унїятську конспірацію владиків. Правда, він запевняє, що довідав ся про неї тільки при кінцї 1594 р., але сьому ми не рішаємо ся повірити — деякі факти дуже сильно говорять против того.

І коли кн. Острозький звернув ся до Потїя перед собором 1593 р. зі звістним уже нам листом, де просив його піддати під нараду собору гадку про злуку церков і взяти ся до переведення, а Потїй то збув критичними замітками про деякі неправославні гадки в листї князя і на синодї сеї справи не порушив, то се мало виглядає на того горячого і щирого прихильника унїї, не втаємниченого тільки в її тайни, яким уважають його за Мацєйовским і невійші історики унїї, а скорше на мудрця, який «мовчить, а все знає», і тим більше оминає всякої тїни своєї правовірности в очах вірних. Для справи унїї таким чином і він, як і Рогоза були поки що силами потенціальними тільки.

Тим часом Терлецький з огляду на перспективу подорожи до Риму постарав ся дістати від короля позволение на застав церковних маєтностей на кошти дороги і обробив також своїх крилошан, так що в маю 1594 р. міг уже ставити ся перед володимирським земським урядом разом з своїми крилошанами з заявою, що вони видержавлюють одно з церковних сїл за 2 тис. злотих на кошти подорожи. В листї, предложенім урядови, Терлецький з крилошанами заявляв, що вабираєть ся в дорогу «для утвердженя єдности и отданя послушенства светейшому отцу папе римскому», з поручення короля, заходом котрого, а також «пановъ радъ ихъ милости духовныхъ и свецкихъ», «давно пожаданая згода и милость братерская межи двема церквами восточною и заходною, черезъ часъ немалый въ вере розърознеными, зъ признанємъ пастыра звирхного, наместника апостолского светейшого папы римского до зъєдноченья и до скутку пришла». Для скріплення того акту король, по словам того листу, висилає особисто двох осіб — епископа володимирського Потїя й луцького Терлецького і на покритє коштів позволив їм заставити скільки потрібно з церковних маєтностей[1578].

Вперше се оборотний владика уважав можливим відслонити рубчик покрову, що покривав досї так щільно унїятську справу: втаємничені були його крилошане, тепер він подавав сю справу до відомости уряду — подавав навіть без пильної потреби, нїби для спопуляризовання сеї ідеї, чи випробовання суспільної гадки про неї. Одначе се перше півпубличне проголошеннє унїї не викликало нїякої сензації — може бути, бачили в цїлій історії тільки штуку, ужиту Терлецьким на те, аби дістати дозвіл на застав маєтностей.

В звязку з подорожию до Риму владиків-делєґатів стояв з’їзд епископів-унїятів, що відбув ся при кінцї червня тогож року в Сокалї[1579]. По словам Потїя[1580], були на нїм Терлецький, Балабан, Збируйський і перемишльський владика Михайло Копистенський, що тут вперше виступає як участник конспірації. З’їхали ся вони як раз в часї, в якім митрополит відбував синод в Берестю; на синодї з владиків лишився тільки Потїй, иньші владики демонстративно відтягнули ся, уважаючи синод неправим (тому що кор. Жиґимонт виїхав до Швеції, і підчас його неприсутности всякі з’їзди були заборонені); з огляду, що на синодї мала ще раз судити ся справа Балабана, таке зірваннє синоду було йому особливо приємне[1581]. По словам Збируйського, на своїм з’їздї в Сокалї владики зложили якісь деклярації против митрополита за кривди його й екскомунїкації, а окрім того — заяву в справі унїї, «а також списали на осібній картцї деякі артикули до тої злуки, зіставивши місце на иньше, чого ми мали добивати ся у й. кор. милости перед тою злукою»[1582]. Звичайно приймають, що то була та деклярація унїї, яку маємо потім з датою 2/XII 1594, і долучені до неї артикули. Чи се як раз та сама декдярація і ті самі артикули, се трудно сказати; але з всякою правдоподібністю можна думати, що вони віддають більше меньше акти уложені на сокальськім з’їздї.

Судячи по тому, що ми маємо ту деклярацію в однім ориґіналї, підписанім тільки Потїєм і Терлецьким[1583], з датою 2/XII 1594 р., треба міркувати, що сї два, як делєґати до Риму, мали порученнє виладити остатню редакцію деклярації, але потім — може коли пристав до справи митрополит і його підпис треба було положити на першім місцї, списали деклярацію на ново й почали збирати підписи.

Ся деклярація ширше розвивала вступну гадку деклярації 1590 р.: владики виходять з почутя обовязку до одности, вложеного на християн Христовою наукою, а відчувають потребу тої одности особливо в нинїшнїх сумних часах, коли наслїдком роздїлу розмножили ся ереси й зайшли великі непорадки в церкві; до тепер вони все оглядали ся на старших своїх (себто патріархів) і від них ждали інїціативи в тій справі, але стративши надїю на їх інїціативу з огляду на те, що вони будучи під властию невірних, не мають уже спромоги виступити з такою справою, хоч правдоподібно самі бажають злуки — підписані владики рішають ся поступати в інтересах церкви на свою руку й заявляють своє прилученнє до римської церкви, під зверхність римського папи, й обовязують ся старати ся привести до того «и другую нашу братью духовную и весь людъ посполитый»[1584]. Всякі жадання і «артикули» в сїй деклярації, призначеній для папи, були тепер опущені й відложені до артикулів, що були мабуть начеркнені разом з сею деклярацією й мали бути предложені королеви; але потім владики схаменули ся, що нїчого не сказали про задержаннє давнїх обрядів і додали таке цїкаве postscriptum: «але заховуючи в цїлости всї церемонїї й обряди богослужебні й тайни сьвяті по стародавньому звичаю східньої церкви — аби було по давньому, як були ще при одности церкви, з поправкою лише в декотрих точках, що стояли на перешкодї злуцї». Дописка цїкава тим, що тут можна бачити певне двоєннє поглядів: чи злука має бути тільки признаннєм зверхности папи, чи має потягнути за собою зміни в доґматах — що стилїзовано в скромній формі «поправивши нЂкоторыхъ певныхъ артыкуловъ, которыє соєдиненію перескажали».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII. Утвореннє унїятської церкви“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи