Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Особливо улекшувало перехід з селянської верстви в боярство істнованнє посереднїх верств: бояр путних і слуг замкових. Боярами путними звали ся ті бояре, що сидючи на на ґрунтах боярських сповняли замість воєнної служби ріжні поручення («пути») замкової адмінїстрації; особливо часто уживано їх до курієрської служби — возити листи[78]. Очевидно, первістно, коли ще не надавало ся такої спеціальної важности воєнній службі як особливо почестній, така заміна воєнної служби путною не понижала гідности боярина — чи він уживав свого коня, аби сповняти якісь поручення намістника, чи їздив з ним в погоню за ворогом, і то тим більше, що в потребі уживано сих путних бояр і до воєнної служби[79]. Тому сї бояре й задержали боярське імя. Але пізнїйше, в XVI в., стїсняючи границї боярсько-шляхетської верстви, правительство, як побачимо, постарало ся потягнути межу між боярством властивим і боярами путними, зачисляючи сих остатнїх до селянства, і тому вони в урядових актах XVI в. часто звуть ся вже не боярами, тільки слугами путними.

Але перше нїж така границя між боярством воєннослужебним і боярством путним була потягнена, сї путні бояре служили переходовою степенею між верствами, боярською й селянською, зближаючи ся до селян-слуг, що сповняли ріжні замкові служби (сторожі, пушкарі, осочники, ловцї, й т. и.), і дїйсно потім трактували ся правительством зарівно з ними (нпр. в уставі двором виленським і троцьким[80].

З другого боку, з долини, зовсїм зближали ся до бояр вищі катеґорії селян, т. зв. слуги ріжних катеґорій — панцирні, замкові, ординські. Вони також уживали ся в потребі до воєнної служби й увільняли ся за свою службу зовсїм або по части від иньших селянських обовязків. Нпр. в Київськім повітї була численна катеґорія слуг панцирних, що мали заступати брак шляхти. Так з семи митрополичих сел «выхоживало люду панцеръного (слугъ панъцерныхъ) на служъбу господаръскую 146»; сї села були пустими під час люстрації 1552 р., але в иньших бачимо ще «слугь, которыє на войну при воєводе єздятъ», «служатъ конъно, єздятъ на войну и на всякую дорогу при воєводе и при вряднику єго». При Овруцькім замку були в значнім числї «слуги ордынскиє, которыє повинны при послахъ и гонцахъ господарскихъ ездити до орды, и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно єхати винны, а подводою и стацыєю даютъ»[81].

Очевидно, лише дуже тонка межа, в родї тїснїйшої залежности від замкового уряду, та задержаннє часом деяких побічних обовязків, дїлила сих і подібних слуг (а особливо тих панцирних) від боярства, і вони часом непримітно переходили в катеґорію бояр. Так та ж опись овруцького замка згадує: «бояре и слуги замковыє, которыє передъ тымъ были слугами оръдынскими, повЂдаютъ себе вызволеными отъ господарей ихъ милости с тоє службы оръдынскоє и мЂнячи себе быти шляхтичами». А що в катеґорію слуг переводили селян brevi manu самі державцї[82], то перехід сею дорогою з селянства до боярства був тим іще лекший.

При таких обставинах круги боярські мали всякі причини все більше розширяти ся, приймаючи все нові елєменти з низших верств. В тім не було біди, доки боярство було тільки службою, і сю службу в потребі можна було перемінити на якусь иньшу. Але від коли воно стало привілєґією, і то дїдичною, таке розширеннє in infinitum кругів привілєґіованих ставало шкідним для держави, і тому правительство заходило ся коло того, аби границю сих кругів докладно визначити.

Першим шляхетським привілеєм в. князївства була грамота видана Ягайлом 1387 р., коли він хрестив Литву на католицтво. Грамота ся признавала всїм armigeris sive bojaris в землях литовських (в тїснїйшім значінню того слова), котрі вихрестили ся на латинство, такі ґваранції: Вони мають безпечно володїти своїми маєтностями й розпоряджати ними свобідно, як шляхта польська. Можуть свобідно, по власній волї (себто — без мішання власти) видавати замуж своїх доньок і своячок; так само вдови мають собою свобідно розпоряджати. Всякі натуральні повинности здіймають ся з них окрім воєнної служби, себто обовязку ходити в походи власним коштом і брати участь, разом з своїми людьми, в погонї, — та обовязку будови замків: вони мають ставити нові замки, коли до того буде візвана вся литовська земля, й направляти старі[83].

Доповненнєм сього послужив городельський привилей 1413 р. — він виясняв і додав дещо в правах і вільностях, означених в попереднїм привилею, нпр. що шляхтичі можуть розпоряджати ся свобідно своїми маєтностями, але за дозволом в. князя, що вони можуть в своїх маєтностях визначати віна й посаги, але видавати доньок і своячок своїх можуть тільки за католиків. В доповненнє до обовязків згаданих в привилею 1387 р. ще пригадано обовязок давати дани, tributa dare. Але що найважнїйше — привилей ще докладнїйше означав круг привілєґіованих. Не досить було бути боярином і католиком, але треба ще дістати ся до певного герба, через наданнє вел. князя й адоптацію якогось польського шляхетського рода. Початок тому зробив Витовт при сїм наданню, давши кількадесятьом литовським фамілїям польські герби, а польські пани видали загальну заяву, що вони приймають литовських панів до своїх гербів[84].

Мета сих привилеїв ясна; Ягайло і Витовт хотїли утворити осібну привілєґіовану верству з литовських католицьких фамілїй і тими привілєґіями привязати їх до унїї з Польщею, до Польщі, зробити оборонцями польсько-литовських звязків. Адоптація литовських фамілїй польськими шляхетськими родами служила мов би дальшим розвоєм інкорпорації Польщі земель в. кн. Литовського. В суспільнім устрою в. кн. Литовського се мало б привести до таких наслїдків, що утворила ся б вища привілєґіована верства з литовських панів і бояр гербових, «клейнотників», як казали потім, докладно відграничена великокнязївськими нобілїтаціями, і супроти неї боярство руської народности й віри мало стати на низшім степени, як верства півпривілєґіована.

Сї пляни однак розвіяла реакція руських елєментів зараз по смерти Витовта. Хоч руським князям і боярам не удало ся здобути пановання в в. князївстві для руських князївсько-панських елєментів, не удало ся осягти перевагу над елєментами литовсько-католицькими, але сильне їх виступленнє змусило заступників литовського елєменту до компромісу. Висаджуючи на великокнязївський стіл Жиґимонта Кейстутовича, в осени 1432 р., Ягайлові відпоручники, як ми вже знаємо[85], видали іменем короля грамоту, де потверджуючи свободи литовської шляхти (властиво згадуєть ся тільки свобода розпорядження маєтностями, а зрештою іде мова про обовязки шляхти), вони, з огляду що при попереднїх наданнях «князї, бояре, шляхта й обивателї-Русини, як здавало ся, були виключені з тих ласк, свобід і привілєґій», — розтягають тепер ті привілєґії і на тих князїв, шляхту і бояр Русинів[86], «аби з того на далї не виходило якогось роздїлу або розбрату між тими народами». Від тепер литовські роди можуть приймати Русинів до своїх, від Поляків прийнятих гербів, з тим лише, що наперед мають на се мати позволеннє від своїх польських одногербовників[87].

Сей привилей для повної правосильности мусїв бути ще ствердженим королївською печатею. Чи наступило се ствердженнє, нам не звістно, але рівноправність руської шляхти з литовською на пунктї клясових шляхетських прав стала річею в законодатній сфері принятою[88]. В. кн. Жиґимонт, видаючи півтора року пізнїйше свій привилей шляхті в. кн. Литовському, повторяє з грамоти 1432 р. застереженнє про роздїл між народом литовським і руським[89] та розтягав всї вичислені в тім привилею свободи зарівно на князїв і бояр як литовських так і руських. Не скасованим зістало ся лише ограниченнє городельського привилею що до виключного права католиків на державні уряди[90].

Сей привилей Жиґимонта, 6/V 144, становить дальший крок на дорозї розвою шляхетських свобід. Він повторяє з попереднїх привилеїв (1387 і 1413) постанови про права свобідного розпорядження маєтностями і про обовязки бояр і їх підданих, але додає дві нові, дуже важні точки. Одна дотикає особистих прав: в. князь обіцяє не карати панів і бояр на чиєсь обжалованнє, не перевівши справи судово й публїчно (ся ґваранція потім, як одна з кардинальних прав, положена була на першім місцї в першій кодифікації — Литовськім статутї 1529 р.). Друга звільняє підданих панських і боярських від дани в. князеви, т. зв. дякла (annora ducalis); вона зносила застереженнє, зроблене в городельськім привилею 1413 р. (tributa dare). В осібній точцї повторяєть ся позволеннє Литвинам приймати Русинів до своїх гербів, признане уже Ягайловими відпоручниками.

В тім же дусї уложена грамота Ягайла Луцькій землї, дана з нагоди її заяви, що піддаєть ся Польщі[91]. Вона писана два тижнї пізнїйше по тій грамотї Ягайлових відпоручників, даній шляхтї в. кн. Литовського. Ягайло признає в нїй «князям, пралатам, боярам, рицарям і шляхтї» Луцької землї, як римської релїґії так і грецької, всї тіж права й свободи, якими тїшать ся пралати, пани й шляхта польська[92]. Реального значіння сей привилей вправдї не здобув, бо Луцька земля слїдом вернула ся назад під вел. кн. Литовське, але прінціпіяльного значіння він через се не позбавлений.

Сими привилеями зроблено кінець плянови — утворити привілєґіовану шляхетську верству на взір польської з самої лише шляхти литовської, католицької, адоптованої польськими родами. В межі сеї привілєґіованої верстви тепер впущено також і «князїв, панів і бояр» руської віри й народности. А хоч правительство ще не зовсїм кидало гадку — зробити санкцією шляхетської гідности адоптацію польським родом (про наданнє гербів правительством вже не згадуєть ся, треба тільки адоптації гербовним родам), але се, по всякій правдоподібности, й між самою литовською шляхтою не було на практицї переведено, то значить — далеко не всї роди, признавані шляхтою, були прийняті до польських гербів. Коли ж тепер відкрито вхід до тої шляхетської верстви цїлій масї руських родів, се присвоєннє польських гербів стратило всяке значіннє, і в привилеях 1432-4 рр. говорить ся тільки про право руських родів — бути прийнятими до литовсько-польських гербів, але з того не робить ся якоїсь умови, і шляхетські права від того, очевидно, зовсїм не залежать. З тим і справа гербів взагалї стратила реальне значіннє, і пізнїйші привилеї, почавши від Казимирового, вже нїчого про них не згадують.

Формально городельські ограничення що до гербів і релїґійної ріжницї в користанню шляхетськими правами знесені були грамотою Жиґимонта-Августа, виданою на прошеннє соймових станів на соймі 1563 р. Вел. князь, уважаючи на заслуги князїв і шляхти руської й добачаючи, що деякі точки городельського привилею служать «къ нЂкоторому униженью и възгорженью тыхъ, хто гербовъ не бралъ, также и тыхъ, хто вЂру греческую держачи противно предкомъ нашимъ и намъ господарю вЂрность свою сталЂ показують», евфемістично толкує городельські постанови тим, що мовляв на Городельськім соймі «не вси были, а звлаща станы рускихъ земель «у і уневажнює ті точки городельського привилея, що містили якісь ограничення що до віри й гербів. Постановляє, що «отъ того не только тыє панове, шляхта и бояре або потомкове ихъ всихъ земль нашихъ дарованья привильевъ и наданья всихъ вольностей и правъ земскихъ уживати и съ нихъ ся веселити мають, которые суть поддани костелу римскому и которыхъ тежъ предкове клейноты и гербы въ корунЂ Польской пріймовали, але тежъ и вси иныє стану рыцерского и шляхетского, яко литовского такъ и руского народу, одно бы были вЂры хрестіанскоЂ; и тежъ которыхъ предкове клейнотовъ альбо гербовъ съ коруны ПольскоЂ не брали, одиноко и заровно того всего вЂчными часы уживати и съ тыхъ вольностей веселити ся мають, яко предъ тымъ здавна и до того часу тыхъ всихъ вольностей станъ рыцерскій шляхетскій обоєго народу, так литовского яко и руского, уживали и зъ того ся веселили»[93].

Таким чином і ся грамота сьвідчить, що городельські ограничення давно не додержували ся в житю, в практицї. Я не заручив би, що й за Витовта вона були переведені в житю, а по його смерти безперечно стратили всяке значіннє. Навіть серед литовської шляхти польська гербова орґанїзація не була переведена. Початки, зроблені в сїм напрямі, мусїли спинити ся, коли литовська шляхта зайняла таке неприхильне становище супроти польської. Звістне характеристичне оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи (хоч його не можна взяти stricte) — що посваривши ся з польськими панами на з'їздах за Казимира, литовські пани відіслали їм назад свої герби[94]. А про руських панів-шляхту нема що й говорити.

Але з тим уневажненнєм городельських постанов упали й ті крітерії шляхетства, які правительство хотїло приложити для відграничення його від верств не привілєґіованих. Підставою шляхетства стає на ново земельна власність і звязана з нею «земська служба», а з тим границї шляхти-боярства розширяють далеко, непримітно зливаючи ся з верствами переходовими між боярством і селянством.

Сеї справи не тикали пізнїйші шляхетські привилеї і займали ся лише означеннєм прав шляхетських. Особливо важне значіннє в сїм напрямі мав земський привилей 1447 р., виданий в. князем Казимиром, коли він прийняв вибір на польського короля, й литовські пани, згоджуючи ся на сей вибір і випускаючи з тим Казимира з під свого виключного впливу, старали ся забезпечити собі як найбільше вигід на пізнїйше[95].

Привилей сей повторяє й розвиває приречення Жиґимонтового привилея. Так до приречення що до суду над обжалованими перед великим князем додана обіцянка — не карати жінку за вину чоловіка, взагалї свояків за вину свояка, «выймуючи проступки противъ нашего господарьства» (lesae maiestatis). Докладнїйше вичисляють ся обовязки, від яких звільняють ся піддані шляхетські (від серебщизни, дякла, давання підвод, воження матеріалів до будови замків і кошення сїна), натомість задержують ся «здавна прийняті датки», стації, будови нових мостів і направа замків). Нові свободи признають ся такі: князї, пани й шляхта мають право свобідно виїздити для цїлей маєткових і рицарської служби в чужі землї — з виїмком тільки ворожих держав, та під умовою щоб через те не занедбувала ся воєнна служба з їх маєтностей в в. кн. Литовським. Се одно. Важнїйші постанови що до шляхетських підданих. Вел. князь сам і за своїх урядників обіцяє не приймати в маєтности господарські шляхетських підданих всяких титулів, з тим що й пани-шляхта або їх урядники не будуть приймати підданих господарських. Друге: в. князь обіцяє за себе (й за своїх урядників) не кликати на свій суд шляхетських підданих перше нїж покривджений не звернеть ся до пана зі скаргою. Тільки як би пан оскарженого не вчинив справедливости в певнім часї, обжалований його підданий може бути покликаний на суд в. князя (себто його урядників), але і в такім разї судову кару засуджений підданий платить не судиї, а свому дїдичеви. Ся постанова, що виходила, очевидно, як і попередня, з мотивів грошевих (прав на грошеву кару), виключала підданих шляхетських з під юрисдикції в. князя, віддаючи їх вповнї під патримоніальну юрисдикцію дїдича чи державця.

Земський привилей Олександра (1492) застеріг важні права в сфері державної управи маґнатам, як членам ради в. князївства, але шляхтї нових свобід не принїс; одну тільки точку його можна піднести — се обіцянка, що в. князь не буде «виносити простих людей над шляхту». Привилеї в. кн. Жиґимонта (1506 і 1529 р.) і Жиґимонта Авґуста (1547 і 1551 рр.) обмежили ся потвердженнєм давнїйших свобід і надань[96]. Важні постанови натомість містять привилеї видані в переддень унїї (і по части — в певній звязи з нею) в рр. 1563-8: виленський привилей 1563 р., що зрівнював вповнї православну шляхту з католицькою, більський 1564 р., що заводив виборні шляхетські суди на місце давнїйшого судівництва, виленський 1565 р., що заводив шляхетські соймики, городенський 1568 р., що потверджуючи привилеї 1563 р., зносив ограничення городельського акту для православних[97]; з них привилей більський і городенський мають вповнї характер і стиль загальних шляхетських привилеїв.

Привилеї поодиноких земель видані в перших роках XVI в. дають також деякі інтересні постанови що до суми шляхетських прав. Насамперед, вони потверджують рівноправність панів-шляхти поодиноких руських земель з панами-шляхтою литовською[98]. Далї, признають шляхтї ріжні привілєґії в судї: як ми бачили вже, київський і волинський й иньші привилеї застерігають, що воєводи чи старости не можуть судити шляхтича без участи князїв, панів і бояр землї; крім того київський і волинський привилеї постановляють, що староста чи намістник, осудивши шляхтича, не може виконати свого засуду, а мусить наперед предложити його на затвердженнє вел. князеви (або як волинський привилей каже — відразу відіслати справу на ореченнє в. князя)[99]. Вони-ж дають право шляхтичу, запізваному перед старосту чи воєводу, відкликати ся від раз на суд в. князя, инакше сказавши — дають на добру волю обжалованого піддати ся суду старости, або нї. Староста не має права посилати по шляхтича свого дїтського, але має двічи візвати його письменно і тільки як би обжалований обидва рази не ставив ся, може післати по нього дїтського[100]. Панські й шляхетські піддані звільняють ся з ріжних, в даній провінції практикованих датків і робіт: так волинський привилей звільняє панських і шляхетських підданих від давання воловщини, дуже тяжкої данини; київський привилей звільняє панських підданих від ставлення єзів (загород в ріках для ловлення риби), від кошення сїна й иньших робіт на великокняжих дворах; панські піддані не мають ходити на «облаву» — лови в. княжих намістників і державцїв, анї стеречи соколиних гнїзд, і т. и.[101]