TextBook В українських землях корони Польської шляхетська верства також не сформувала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхтї польській, котрої правне й державне становище в часї прилучення українських земель уже виробило ся вповнї. Але правительство польське, щоб улекшити для держави тягарі оборони сих нових дуже загрожених провінцій, хотїло зложити сї тягарі в значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх ріжними з'обовязаннями, незвістними в польських провінціях Корони.
В польських провінціях шляхта в XIV в. володїла своїми землями на праві абсолютної власности, jure hereditario, що виробивши ся дорогою спеціяльних імунїтетів XIII–XIV в., містило в собі право повного й свобідного розпорядження своїми землями і право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяне таких шляхетських земель безпосередно не мали нїяких обовязків перед державою: держава знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право суда і кари, аж до кари смерти, разом з всякими доходами від суда (грошевими карами), належали їх панови[155]. Обовязки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський статут Казимира постановляє, що шляхта має служити «як може лїпше» (servire in armis sicut melius poterint), але тільки в границях держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за добровільною згодою, або за винагородою від короля[156]. Кошицький привилей 1374 р. увільняє шляхетські землї від усїх служб, податків і повинностей окрім річної плати по 2 гр. польських з залюдненого лану; шляхтичі беруть участь «по змозї» (cum omnimoda eorum potestate) в загальнім походї для оборони землї, а в заграничні походи йти не обовязані хиба з доброї волї, і король в такім разї винагороджує їм понесені шкоди; городова робота обмежуєть ся тільки направою пограничних замків під час війни, звичайну ж направу має робити державець замку; в будові нових замків бере шляхта участь тільки в такім разї, коли на се буде ухвала ради панів[157].
В противність сьому шляхетському володїнню на польськім праві — абсолютному, нїякими застереженнями не звязаному й обтяженому мінїмальними обовязками супроти держави, в руських землях польське правительство заходило ся завести инакший тип — володїння служебного, під умовою певних обовязків і звязаного ріжними застереженнями, що не в однім пригадує нам боярське володїннє в. кн. Литовського. Подібність ся мусить бути толкована передовсїм спільною цїлею, до якої стреміли обидва правительства — перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодїннє; при тім же переводили ся отсї норми на однім і тім самім історичнім ґрунтї, а може — і не без певного вплива практик одної держави на другу, в данім разї — Литовської на Польську[158].
Вже в зверхнїй формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно ріжниця від шляхетських надань польських: сї остатнї вичисляють привилеї й імунїтети, перші — обовязки шляхтича, а при тім головний натиск кладеть ся на детайлїчне нормованнє воєнної служби, тим часом як шляхетські надання польських земель про неї нїколи не говорять[159]. При тім, коли в Польщі взагалї розвій шляхетських привілєґій змагав ся в сїм часї — в другій половинї XIV в., що до руських земель, слїдячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, «прекарний» характер шляхетського землеволодїння, так само як мусїло то бути і в землях в. кн. Литовського.
Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних національностей в Галичинї (дотепер звістні починають ся від р. 1357) все дають докладне означеннє військової служби, але більше нїяких застережень не роблять. В них означаєть ся, чи властитель дає ставити ся «до кождого походу» сам, чи ще має поставити другого «коня», чи вивести «одну сулицю» (cum una hosta) — так звав ся оден вповнї узброєний кінний вояк з кількома лекше узброєними помічниками, чи поставити окрім того кількох «стрільцїв» (sagittarii, balistarii); инодї вказуєть ся ще, яке має бути узброєннє (decenter armati), який кінь (in equo valente sex marchas) — однакової формули для сього застереження не було вироблено[160]. Зрештою обдарований має повну свободу в розпорядженню маєтностию, він має дїдичні права, право продати, дарувати, заміняти, iure hereditario: сей термін, в пізнїйших грамотах замовчуваний, в Казимирових стрічаєть ся ще досить часто[161].
Се застереженнє військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє сї Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони не дають найменьшого натяку також і на те, щоб се застереженнє було спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті грамоти Казимира, де він потверджує маєтности на підставі грамот Львових (маємо тепер таких три): в них анї слїду нема, аби військова служба вимагала ся на підставі давнїйшої практики, противно — вона виступає досить виразно, як нова вимога[162]. Взагалї ті обовязки, що прийняті були місцевою практикою, не згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всї мовчать про хлїбну дань, або городову роботу[163], аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обовязків, в тій формі не знало польське право. За те підчеркують ті обовязки, які являли ся новиною супроти місцевої практики.
Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сї застереження що до військової служби: вони звістні були в Польщі здавна, тільки не в наданнях шляхтичам, а в привилеях на нїмецьке право. В сих наданнях, почавши від кінця XIII в. королї і князї застерігають собі військову службу від війтів таких осад нїмецького права, докладно означаючи розмір і форму сеї служби[164], й порівняннє сих грамот з Казимировими наданнями для галицьких бояр і шляхти не лишає сумнїву що до ґенетичного їх звязку. Казимир розтягнув на тутешню шляхту, без ріжницї національности, обовязки польських війтів нїмецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім, півпривілєґіованім становищу[165].
Цїль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій, загроженій провінції службу шляхти, не sicut роterint, а найлїпшої якости і в зовсїм певній, застереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кождого села мала бути виведена в похід, «коли буде потрібно», себ то, на кождий поклик королївського старости, цїла «сулиця», а окрім того ще й кількох стрільцїв: в сумі се мусїло дати зовсїм показну воєнну силу.
Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в перших грамотах (від р. 1373), поруч обовязку воєнної служби, докладнїйше означеного і в більше меньше стереотиповій формі вистилїзованого[166], застерегає собі Володислав річну плату з кождого селянського господарства[167] по 2 гр. широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених кошицьким привилеєм Людовика)[168]. До сього прилучаєть ся слїдом (в грамотах від р. 1374) застереженнє, що обдарований з своєю родиною буде постійно мешкати в Галичинї (quod cum uxore et pueris residenciam personalem facere tenebitur in terra Russie)[169]. Се висловляєть ся часом в мякшій формі — начеб як переконаннє Володислава[170], часом в острійшій, себ то в формі з'обовязання, а инодї згадуєть ся навіть про зложене обдарованим з'обовязаннє в сїй справі[171]. Нарештї в пізнїйших грамотах (1375 p.) стрічаємо ся з застереженнєм, що обдарований може передати свою маєтність третїй особі тільки за спеціяльним дозволом князя (nostro consensu speciali accedente)[172]. Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликують ся до місцевої практики (eadem libertate et consuetudine, qua ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent, i т. и.), треба думати, що сї застереження були обовязкові взагалї для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сї застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і їх треба розуміти і там, де вони не згадують ся спеціально.
Окрім такого рода нових, виразно зазначених застережень, Володиславові грамоти ріжнять ся від попереднїх іще тим, що прикладають до шляхетського землеволодїння термінольоґію лєнну, зовсїм чужу сучасному польському землеволодїнню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях своїми васалями, а самі надання зве наданнями по праві леннім, iure feodali, не уживаючи таких термінів як iure hereditario, iure polonicali. На жаль, грамоти його не поясняють близше, що розумів він під сим терміном; iure feodali. Пізнїйше в Польщі прикметою лєнного володїння (iure feodali) признавало ся обмеженнє спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеженнє дїйсно істнувало в західнїм лєннім праві). Дуже можливо, що в такім значінню уживав Володислав сей термін і в своїх наданнях: вирази «hereditarie, iure feodoli», що в такій комбінації стрічають ся нераз в його грамотах, досить за сим промовляють.
Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського землеволодїння іще щось з західнього лєнного права — добре звістного йому, як князю шлезькому, годї сказати. Застереженнє, що «васаль» не може передати своєї маєтности без дозволу, звістне і в лєннім праві Заходу. Так само приреченнє Володислава, повторюване досить часто в його наданнях[173]: що коли б під час походу шляхтич попав в неволю, або понїс шкоду в конях чи иньшу, то він сам викуп заплатить, а шкоди нагородить; се належить до загальних обовязків сюзерена до свого васаля[174]. Але таке приреченнє висловлене було і в Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явити ся і без безпосереднього запозичення з західнього лєнного права. Так само й застереженнє против свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути подиктоване безпосередно тами ж мотивами, що й примусове мешканнє в Галичинї (residentia personalis): бажаннєм привязати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони краю, і держати з сього погляду в контролї властителїв маєтностей — о скільки вони в станї нести наложені на їх маєтности військові обовязки.
В пізнїйших привилеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього терміна: iure feodali, противно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню польського шляхетського права[175]. Але служебний характер землеволодїння в руських землях задержуєть ся далї. В цитованій грамотї при увільненню від ius feodole задержують ся в силї застереження, наложені в грамотї Володислава: 2 гр. широкі з дима і обовязок служби; в иньшій анальоґічній задержують ся всї місцеві практики шляхетського землеволодїння[176]. Докладно реґляментована воєнна служба задержуєть ся, як загальна норма, далї. Знаємо, що при ревізії документів королївською канцелярією під час побуту Ягайла в Галичинї в р. 1417, додатково визначувано й дописувано обовязок воєнної служби до тих грамот, що сього обовязку не містили[177]. Зістаєть ся далї примусове мешканнє (residentia): стрічаємо її в подїльських наданнях Ягайлових і пізнїйших — Володислава і Казимира Ягайловичів[178]. В пізнїйших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що инакше маєтність буде відібрана[179]. Так само практикуєть ся застереженнє, що в иньші руки маєтність не може перейти без спеціального дозволу (сї застереження не завсїди висловлені, але очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще ріжні місцеві дани й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дани).
Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна вказати наданнє Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404 р.; тут застережено, що — а) дїдич сам або через рівного собі заступника має жити в наданих маєтностях; б) він має ставити в заграничні походи 6 сулиць і 12 стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в) передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів)[180].
Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння, за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу, забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто давала ся також ґваранція від викупу на певний час: до живота першого державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений, аж до евентуальної виплати записаної йому суми.
Такі «записи в сумах» маєтностей особливо широко практикували ся що до Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють ся далеко частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика)[181].
Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як найширшої контролї й мішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й замінювало собі маєтности, коли се було потреба для якихось комбінацій, без усяких скрупулів[182].
Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її була ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядження маєтностями не було. Замість військової служби «по спромозї», то значить в розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних вояків. І то не тільки для оборони держави, а й для всяких заграничних походів; до краєвої ж оборони подекуди (на Поділю) вони були з'обовязані ставити ся з усїма своїми підданими. Шляхетські піддані давали замість 2 гр. ланового (як в Польщі) 4 гр від дима, досить значну хлїбну дань, ріжні побічні оплати, відбували городову й мостову роботу (про се низше). Окрім того шляхта руських земель не мала тої шляхетської самоуправи, яка виробила ся вже в землях коронних.
Сей ограничений, «прекарний» характер шляхетського володїння, що значно пригадує нам землеволодїннє литовського права, і ті далеко більші від иньших коронних земель тягарі були прикрі місцевій шляхтї, й серед неї розвиваєть ся змаганнє до увільнення від сього підрядного становища, до переходу з сього «служебного» права, як воно зветь ся часом[183], на «право дїдичне», «право польське», «право земське». Уже вище я згадував про перенесення поодиноких шляхтичів, за їх прошеннєм, на польське право за Ягайла: такі факти звістні нам уже з XIV в. (коли дата вірна). Але сї перенесення були більше номінальні, та й у всякім разї такі одиничні привілєґії не могли б змінити річи. Шляхта руських земель жадає загального зрівняння в правах і обовязках з щляхтою иньших земель і дїйсно здобуває собі в остатнїх роках Ягайлового пановання важні приречення від нього цїною прислуг, які робить його династичним інтересам.
В остатнїм десятолїтю свого пановання Ягайло дуже заходив ся коло забезпечення польської корони своїм малим синам. На соймі в Берестю, весною 1425 р., вів він про се переговори з зібраними станами, і результатом торгів були ріжні спеціальні уступки, за які стани з'обовязали ся по смерти Ягайла признати королем його сина Володислава. Руська земля при тім дістала обіцянку зрівняння свого (себто тутешньої шляхти, розумієть ся) з иньшими землями. В брестськім привилею Ягайла звучить воно так: «обіцяємо також, що всї землї Польської держави зведемо і зводимо сим до одного права, рахуючи в тім і землю Руську, з тим виїмком, що вівсяна дань буде давати ся тут іще за нашого житя»[184].
Коли б полягати на сих словах, виходило б, що вже тодї, привилеєм 1425 р. зрівняно Руські землї в устрою з иньшими землями, а шляхту тутешню з шляхтою польських провінцій, з одиноким виїмком що до вівсяної дани. Так одначе в дїйсности не було. Длуґош, оповідаючи про зрівняннє галицької шляхти з коронною, переведене Володиславом Ягайловичом, каже, що він пішов далї, нїж заміряв то його батько, бо Ягайло хотїв, зробивши иньші пільги, на завсїди задержати тутешню збільшену військову й городову службу, хлїбну дань і вищі грошеві чинші; тому, каже повне зрівняннє, переведене Володиславом, обудило велике незадоволеннє серед польських сенаторів. Що в кождім разї Ягайло дійсно резервував не саму тільки вівсяну дань, як каже привилей 1425 р., а більше, на се маємо й документ: з'обовязаннє руської шляхти, що вона буде платити й сповняти до смерти Ягайла дани й служби, застережені ним для всїх мешканцїв руських земель «як католиків так і схизматиків» при наданню їм «прав, юрисдикцій і судів». Вона з'обовязуєть ся: давати овес, два гроші з лану, своїм коштом, без всякої винагороди ходити в походи домашнї чи заграничні, замки старі поправляти й нові будовати — «від фундаментів аж до кінця»[185].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта“ на сторінці 6. Приємного читання.