Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Таких історій було богато, і вони мають значний інтерес, тим більше, що се роди переважно українські, тубильні, або зрущені. Але досї нїхто не поінтересував ся зайняти ся сими minores gentes Галичини й їх боротьбою за привілєґії.

В тій же Сяніччинї нпр. знаходимо в серединї XV в. в с. Лодинї кілька руських родин, що зачисляли ся й таки видко були дїйсно давнїйше замковими слугами, але вже титуловали себе «шляхетними» «дїдичами», або «земянами» (heredes) свого села і не хотїли сповняти служебних обовязків. В 1446 р. староста позиває кількох з них, що вони «не служать замкови відповідно до звичаю, як служили їх попередники й сусїди», спеціально — що вони не давали риби до замку, не вважаючи на кілька упімнень старости. Лодиняне ті покликували ся на якусь королївську грамоту, але староста не признав її за відповідне оправданнє і засудив їх на кари. Одначе вони сього засуду не прийняли. Дальшої історії сього спору не знаємо, здаєть ся скінчило ся на тім, що сї слуги спродали свої ґрунти шляхтичам постороннїм і тим покінчили свою «прю»[208].

В Перемищинї в околицї Медики були села, залюднені слугами-конюхами. Про них взагалї я буду говорити низше, а тепер згадаю про боротьбу одного з сих сїл — Витошинець з старостами за шляхетські привилєґії. В серединї XVI в. перемишльські старости, позавидувавши легких обовязків сих конюхів, почали переводити їх на панщину. Декотрі піддали ся, але не всї. Витошинські конюхи спротивили ся й почали доводити своє привілєґіоване становище. Коли королївські комісарі постановили перевести конюхів на панщину, витошинські конюхи сфальзификували собі грамоту Льва, де не тільки надавала ся їх предкам витошинські ґрунти, але й значило ся, що ті витошинські «піддані» мають не тільки доглядати коней, але — передовсїм — служити «воєнну службу», отже були вони воєнно-служебні, значить — привілєґіовані. Ся Львова грамота, мовляв знайдена в якійсь книзї в місцевій церкві, була потверджена королем і добре послужила Витошинським, так що вони не тільки оборонили ся від панщини, але почали претендувати на шляхетські права (nobiles Witoszyńscy, in villa W. heredes, як вони себе титулують потім). Але в 1630-х рр. взяли ся до них старости новосформованого медицького староства й стали змушувати їх до податків і робіт, так як селян. Грамоти 1566 р., видко, не виставало для оборони шляхетських прав, і Витошинські постарали ся дістати нові докази: явила ся на сьвіт грамота кор. Казимира, сфальшована, що потверджувала грамоту Льва, уже инакшу: в них уже нїчого не говорило ся про конюшу службу, предки витошинських звали ся «служебниками» князя і короля, а обовязком їх була тільки воєнна служба. Узброєні сими новими документами, Витошинські занесли протест на претензиї й насильства старости, але чи виграли остаточно справу, не знаю[209].

В иньшім селї перемишльської королївщини, Негребцї, давнїйше також були конюхи: бачимо їх в актах середини XV в. Уже тодї були між ними заможні люде, що могли рівняти ся з шляхтичами; декотрі пробували виломити ся з служебного стану, доводячи, що вони не слуги, а земяне, й володїють своїми землями perpetualiter, але не могли виказати ся нїякими документами. При кінцї XV в. вони були вже переведені на службу замкову, «служили коли і де їм скаже староста або його урядник», і окрім служби давали овес і курей; в такім положенню бачимо їх і підчас люстрації 1565 р. Але з неї ж видно, що декотрі фамілїї тодї вибороли вже собі привілєґіоване становище: люстратор відріжняє їх від «кметів» сього села, навиваючи «земянами»; вони мають своїх селян, і тільки служать на замок, а вівсяну дань дають уже їх піддані[210]. Вони на дорозї також до шляхетського положення, хоч, очевидно, вийшли з тих же «кметїх» родів; як удало ся їм виломити ся з кметього стану, люстрація не поясняє.

Подібно як конюхи негребецькі, пробували виломити ся з служебности також декотрі роди слуг нижанковецьких: маємо оден такий процес в 1460-х рр., але результату його не знаємо[211].

Сих кілька прикладів вистане для загальної ілюстрації сеї катеґорії шляхетських minores gentes Галичини. Перед кільканадцятьма роками перестудіював я детайлїчно в спеціальній працї склад такої непривілєґіованої шляхти в східнім Поділю (т. зв. Барськім старостві) і ся аналїза, що на жаль досї лишила ся одинокою, також може послужити до ілюстрації сеї суспільної верстви.

Основою служили тут старі руські роди, дрібні властителї, обложені службою, які зацїліли на своїх ґрунтах, встигши добути потвердження чи документи на своє володїннє; поруч них осїдали ся нові — Поляки й Русини, за наданнями ріжного рода. Були між ними й шляхтичі, й люде нешляхетські (перші надання звуть їх не nobiles, a providi, honesti, як Петрановських, Войтовичів, Барановських), часом навіть можна близше вказати їх походженнє — міщанське (як Добчинських, Войтовичів-Михаловських, барських міщан), або й селянське (як предка Сербновських — Райтка з Покутинець, або Козяровських, що мали бути селянами-втїкачами з Зинечковець). Ся ріжниця походження одначе дуже скоро затерала ся, й всї сї «барські шляхтичі» становлять в XVI в., коли формуєть ся ся шляхта, одну служебно-шляхетську верству, котрої урядовий титул — nobiles[212], хоч нпр. люстратори 1565 р. й розріжняють «шляхтичів польських» і «бояр та земян руських», спеціально при тім нотуючи «плебейський» рід декотрих (plebei, ex plebeo genere).

Треба одначе сказати, що бувало й противно — нераз в тамошнїх неспокійних обставинах трапляло ся, що шляхетська родина затрачувала свої документи, трактувала ся як нешляхетська й аж пізнїйше — віднайшовши, або й сфальшувавши документи, регабілїтувала себе. Так було нпр. з Буцнями-Берлинськими, Кунатовськими-Гальчинськими, зачисленими до плебеїв люстратором 1565 р.[213]

Сї барські шляхетські роди без ріжницї свого походження і правних титулів лучили ся в одну верству служебними своїми обовязками. Ми знаємо вже, що служебні обовязки тяжіли давнїйше на всїй подільській шляхтї без ріжницї. При наданню польського права значна частина її, особливо руських родів, що сидїли тут з «дїда й прадїда», але документів часто не мали нїяких, зістала ся й далї на служебній стопі, а в інтересах оборони сих загрожених країв польське правительство далї роздавало тут землї з обовязками воєнної й замкової служби. В Барщинї спеціально такі надання широко практикували ся в другій четвертинї XVI в., коли правительство заходило ся кольонїзувати на ново отсю страшно спустошену Татарами територію; але практика служб і обовязків сформувала ся вже давнїйше. Барські шляхтичі мали ставити ся до походу на кождий зазив барського старости; по черзї ходили «сторожу» — вистерегати Татар на їх «шляхах»; під час ворожого нападу разом з своїми підданими мали сидїти в барськім замку для його оборони; підданні їх кілька день до року робили панщину на замок і т. и. Крім того мали вони підлягати зверхности й юрисдикції барського старости, тим часом як над повноправною шляхтою він зверхности й юрисдикції не мав: вона підлягала земським і ґродським судам камінецьким і летичівським.

Сим ограниченням барські шляхтичі підлягали без ріжницї, чи вододїли своїми маєтностями iure hereditario, чи iure feodali, чи в записях сум доживотних або на час неозначений, чи були їх обовязки виразно зазначені в їх наданнях, чи нї: їх обовязки кермували ся практикою — сумою обовязків прийнятою для «шляхтичів Барського повіта», а до таких зачисляли ся всї неповноправні шляхетські роди (инакше vassali nobiles, земяне, бояри, як їх звуть барські акти), себ то такі, що не мали «вольности права земського дїдичного коронного». Тому назва «барського шляхтича» в пізнїйших часах була навіть назвою погірдливою, в противставленню до шляхтича коронного[214]. Але хто властиво до сеї катеґорії неповноправних барських шляхтичів мав належати, на се якогось виробленого критерія даремно б ми шукали.

В якійсь мірі служебности звязані були з певними селами барської околицї: хто діставав таке село, або певну частину його, або його ґрунтів, мав нести служби, які були з ним звязані. Але з другого боку мала своє значіннє, може й більше, особа: дуже часто трапляло ся, що таке село чи ґрунт, перейшовши в руки «коронного» шляхтича, особливо якогось значнїйшого, переставало бути служебним і виходило зі зверхности барського замка. Не ставало се одначе eo ipso — нпр. коли з кінцем XVI в. масою почали випрошувати собі барські села «коронні» шляхтичі, вони якийсь час признавали ся до барських служб[215]: емансипація дїяла ся скорше дорогою фактичною нїж правною. Бачимо властиво одну признану корму: хто викажеть ся наданнєм на дїдичнім праві з перед «Олександрового статута» (1504), той тим самим має право на всякі привілєґії prawa ziemskiego dziedzicznego koronnego, уважаєть ся шляхтичом привілєґіованим; всякі иньші форми надання сього становища не давали; не помагали навіть королївські грамоти, що потверджували право на маєтність без всяких застережень. Так нпр. в 1557 р. шляхтичі Радиєвські хотїли виломити ся з барської зверхности й служебности, покликуючи ся на таку королївську грамоту в 1554 р. Але король, довідавши ся, що вони досї несли служби за рівно з шляхтичами, «які користають з таких же прав», полишив їх на становищі шляхтичів служебних[216].

Одні роди таке служебне становище терпеливо зносили цїлими столїтями, аж до кінця Польщі, иньші знову старали ся виломити ся з нього, заводили спори з старостами, старали ся доступити «права земського», як і ті галицькі «земяне». Декотрим се удавало ся. Так родина Карачевських під час ревізії прав предложила три грамоти Витовта, сфальшовані здаєть ся всї за порядком, і потім розпочавши спір з старостами, завдяки сим грамотам виграла справу — признана була за шляхту привілєґіовану[217]. Иньшій старій, также руській родинї Митків удало ся се також, завдяки королївському потвердженню з 1506 р.: ся грамота була видана мовляв замість давнїйших, що мали погоріти під час татарського нападу, за посьвідченнєм Станїслава з Ходча, тодїшнього камінецького старости, що Миткова маєтність була дїдична (за сю рекомендацію мусїв Митко добре подякувати старостї). Тому що ся грамота не згадувала про нїякі служебности, а заступала грамоти старші, мовляв з перед 1504 р., Митки, витягнувши її в 1570-х рр., виповіли війну старостам і по довгих-довгих процесах (бо деяким формальним вимогам грамота 1506 р. не відповідала), що потягнули ся аж до середини XVII в., вибороли й оборонили свої привілєґіоване становище[218].

Барська околиця була тільки найбільшою (здаєть ся) й характернїйшою ґрупою такої служебної шляхти, але меньші острови знаходимо ми і по иньших коронних землях. Коло сусїднього Хмельника, на Богу, бачимо подібні села служебної шляхти, що несе служби до Хмельницького замку й ходить в похід на кождий заклик старости[219]. Коло львівського замку люстрація 1565 р. виказує села «манів або земян, що служать до замку львівського», числом два. Вони мали обовязок їздити в сторожу «на границї татарські, волоські й угорські» під час трівоги, або взагалї коли накаже їм львівський староста, а також і на лови, разом з старостою. Але старости скаржили ся, що вони «не у всїм послушні», мабуть хотїли виломити ся з сих служебних обовязків[220].

В землях в. кн. Литовського, як я вже згадав, не бракувало також подібних гнїзд служебної шляхти, що висїла між становищем повноправних шляхтичів і замкових слуг. Найбільш численна й більше звістна — се шляхта овруцька[221]. В околицї овруцького замка, в київськім Полїсю, сидїло кількадесять боярських родів руських, переважно сильно розмножених, на дрібних ґрунтах. Між ними мусїло бути чимало потомків старих боярських родів ще з часів передтатарських; але були також і люде иньшого стану, осаджувані овруцькими намістниками на ріжних службах для забезпечення замкової служби (знаємо вже, що намістники й старости на таких службах осаджували в потребі міщан і селян). З тих і з сих декотрі розстарали ся собі грамоти від князїв київських (литовської династиї) й в. кн. литовських[222], що звільняли їх від усяких замкових повинностей й полишали при самій воєнній службі. Иньші знову таких документів не мали: або сидїли без усяких документів, або мали надання з застереженнями служби. Незалежно одначе від такої ріжницї в їх правних титулах, бояр і тої і другої катеґорії бачимо в серединї XVI в., під час люстрації, і пізнїйше на службах боярських, ординських, замкових, з ріжними замковими обовязками[223].

Супроти браку такої виразної границї між привілєґіованими й непривілєґіованими боярами, овруцькі старости по старій традиції хотїли всїх овруцьких бояр зарівно трактувати як служебних та потягати їх до ріжних замкових обовязків: відбувати сторожу в замку, возити листи і т. и., а также претендували на власть і юрисдикцію над ними як непривілєґіованими. Бояре противили ся, покликуючи ся на свої документи, і процеси їх з старостами майже без перерви тягнуть ся від другої четвертини XVI в. — від часів боярської емансипації, аж до кінця Річи посполитої. Звичайно бояре свою справу вигравали, королї признавали їх в шляхетських правах, але минало скільки часу, наставав новий староста — із ними нові претензії й нові процеси[224].

Подібні, тільки меньше звістні гнїзда боярські, на такім же переходовім становищу бачимо ми за Днїпром коло Любеча і коло Остра. Становище остерських бояр ілюструють нам королївські грамоти видані в 1620 і 1630-х рр., в їх спорах з остерськими намістниками й міщанами: король поручав не потягати їх до нїяких иньших обовязків окрім воєнної служби й оборони замку, не змушувати їх до сторожі, панщинних робіт (шарварків) й иньших тягарів, не відберати від них ґрунтів, не бити й не саджати до арешту безправно й т. и.[225]

Сього вистане для ілюстрації положення сеї непривілєґіованої, служебної шляхти. Звернїм ся тепер до другої катеґорії — до бояр і шляхти, що сидїли під панами, а не під королем чи вел. князем безпосередно.

Ся катеґорія бояр щоб так сказати другої кляси, чи другої руки — уживаючи терміна середновічного західнього права, була особливо численна в в. кн. Литовськім, де широко практикувало ся роздаваннє більших територій князям і маґнатам, включно з боярськими службам, які на тій території були. Тільки в першій половинї XVI в., як ми вже бачили, литовське правительство починає присвоювати собі погляд польсько-шляхетський, що шляхта «не можеть быти никому въ моцъ подана», й Статут 1566 р. позволяв давати шляхту панам і князям тільки в складї маєтностей спадкових[226]. Але наслїдком великих роздавань попереднїх зістала ся й на далї дуже численна кляса таких бояр-шляхти другої руки, та дожила до кінця в. кн. Литовського.

Окрім сеї дороги число таких бояр-шляхти множило ся иньшими способами: князї й пани роздавали від себе в своїх маєтностях ґрунти людям боярського стану з обовязком служби й залежности. Далї — бояре піддавали ся самі в службу й власть таким панам (західнє submissio), разом в своїми маєтностями, або діставали від них, в заміну своєї маєтности якусь нову, з додатком грошевої суми (формально взявши се виглядало як продажа, але властиво було укритою формою такої submissio), і т. и.

Всї такі бояре були обовязані до служби свому панови, а що з тим ішло разом — мусїли підлягати його власти й юрисдикції. В разї несповнення своїх обовязків, непослушности чи недбальства такий боярин тратив свою маєтність. Особисто він все лишав ся свобідним, міг кождої хвилї виповісти свою службу панови, але в такім разі його маєтність спадала на пана. Се було застереженнє, внесене правительственною полїтикою взагалї в служебні відносини, зарівно в в. кн. Литовськім, як і в в. кн. Московськім. Коли в давнїйших часах бояре могли переходити від князя до князя, не тратячи через те своїх маєтностей, бо вони були їх власностию, а не державою (alleu, а не fief, кажучи термінами феодального права), то тепер, обложивши боярське землеволодїннє служебностями, як дальшу консеквенцію такого прекарного характера володїння правительство і в Литві і в Москві переводить з часом погляд, що виповідаючи службу, служебник тратить свою маєтність. Ми бачили спори про сей принціп і переведеннє його в міжнародних відносинах Литви й Москви при кінцї XV в.[227], а тепер бачимо його приложеним до відносин служебного боярства в серединї самої держави[228].