Земський привилей Олександра (1492) застеріг важні права в сфері державної управи маґнатам, як членам ради в. князївства, але шляхтї нових свобід не принїс; одну тільки точку його можна піднести — се обіцянка, що в. князь не буде «виносити простих людей над шляхту». Привилеї в. кн. Жиґимонта (1506 і 1529 р.) і Жиґимонта Авґуста (1547 і 1551 рр.) обмежили ся потвердженнєм давнїйших свобід і надань[96]. Важні постанови натомість містять привилеї видані в переддень унїї (і по части — в певній звязи з нею) в рр. 1563-8: виленський привилей 1563 р., що зрівнював вповнї православну шляхту з католицькою, більський 1564 р., що заводив виборні шляхетські суди на місце давнїйшого судівництва, виленський 1565 р., що заводив шляхетські соймики, городенський 1568 р., що потверджуючи привилеї 1563 р., зносив ограничення городельського акту для православних[97]; з них привилей більський і городенський мають вповнї характер і стиль загальних шляхетських привилеїв.
Привилеї поодиноких земель видані в перших роках XVI в. дають також деякі інтересні постанови що до суми шляхетських прав. Насамперед, вони потверджують рівноправність панів-шляхти поодиноких руських земель з панами-шляхтою литовською[98]. Далї, признають шляхтї ріжні привілєґії в судї: як ми бачили вже, київський і волинський й иньші привилеї застерігають, що воєводи чи старости не можуть судити шляхтича без участи князїв, панів і бояр землї; крім того київський і волинський привилеї постановляють, що староста чи намістник, осудивши шляхтича, не може виконати свого засуду, а мусить наперед предложити його на затвердженнє вел. князеви (або як волинський привилей каже — відразу відіслати справу на ореченнє в. князя)[99]. Вони-ж дають право шляхтичу, запізваному перед старосту чи воєводу, відкликати ся від раз на суд в. князя, инакше сказавши — дають на добру волю обжалованого піддати ся суду старости, або нї. Староста не має права посилати по шляхтича свого дїтського, але має двічи візвати його письменно і тільки як би обжалований обидва рази не ставив ся, може післати по нього дїтського[100]. Панські й шляхетські піддані звільняють ся з ріжних, в даній провінції практикованих датків і робіт: так волинський привилей звільняє панських і шляхетських підданих від давання воловщини, дуже тяжкої данини; київський привилей звільняє панських підданих від ставлення єзів (загород в ріках для ловлення риби), від кошення сїна й иньших робіт на великокняжих дворах; панські піддані не мають ходити на «облаву» — лови в. княжих намістників і державцїв, анї стеречи соколиних гнїзд, і т. и.[101]
Надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн. Литовського — Литовським Статутом, затвердженим 1529 р. Кодекс сей мав виразні прикмети шляхетського права, то значить — він займаєть ся головно шляхетською верствою й обороною її інтересів, нормує відносини сеї верстви до правительства й до иньших верств, самими ж сими иньшими верствами дуже мало займаєть ся. Се толкуєть ся тим, що селянство вийшло вже з юрисдикції держави, а церков і міщанство мало свої імунїтети[102].
Шляхецтво в сїм кодексї вже виступає з усїма прикметами правно привілєґіованої верстви. Найлїпше се видно на постановах про судові кари. За убийство шляхтича «у зводе» шляхтич платить 100 коп грошей (60 рублїв) голвощини і стількиж «вини» вел. князеви. За убийство путного чоловіка (путного боярина) 12 рублїв, стільки ж за убийство слуги-ремісника, тивуна або приставника, а «навязки» (відповідає «винї») 3 рублї. За убийство «мужика тяглого» 10 коп (6 рублїв)[103].
Шляхтич ударивши шляхтича платить 12 рублїв, але коли ударить шляхтича «простий хлопъ або мещанинъ», то має йому бути рука утята. А за побитє «путного чоловіка» платить ся «навязки» тільки три рублї, за побитє «мужика тяглого» — пів рубля[104].
Нерівноцїнність перед правом шляхтича й не-шляхтича взагалї виступає на кождім кроцї. Шляхтич, обвиновачений в злодїйстві, коли «лиця» (краденої річи) при нїм не застануть, може раз і другий і третїй очистити ся присягою — за першим разом сам оден, за другим «сам третїй з двома иньшими шляхтичами, за третїм — з шістьма шляхтичами, й тільки за четвертим таким обвинуваченнєм «маєт быти обешонъ (повішений) злодейскимъ обычаємъ». Противно, коли шляхтич закине злодїйство чиємусь підданому і не має «слушного доводу», але присягне сам третїй на попертє свого обжаловання, тодї судя має засудити обжалованого «водле выступу єго», значить може й повісити[105].
Як приклад особливої печаливости Статута про шляхецькі інтереси вкажу нпр. постанову, що як би під час походу шляхтич наїздив на дім або гумно якогось шляхтича, то має за то «кгвалтъ платити[106]. Нешляхетським майном ся постанова не клопочеть ся!
Литовський Статут 1566 р., так званий Волинський, має ще більше характер шляхетського кодекса. Роздїл про шляхетські вільности доповняєть ся рядом нових постанов. Піднесу в високій мірі характеристичну подробицю — яка виступає вже і в першій редакції — що в роздїл про шляхетські вільности включені також параґрафи про «розмноженнє в. князївства» — з'обовязаннє в. князя пильнувати цїлости держави, розширяти його землї, а не уменьшати, в цїлости задержати уряди, скликати сойми, і т. и.; очевидно, всї сї ґваранції оцїнювали ся з того становища, що властиві репрезентанти держави, що з неї користають — се шляхта («нарід шляхецький», як казали в Польщі), Між поодинокими постановами, що показують неоднакову печаливість права про шляхтичів і не-шляхтичів, або їх нерівноцїнність перед правом, прибувають до давнїйших деякі нові дуже характеристичні. Нпр. за «приганеннє» (ганьбу) шляхтича чоловіку не-шлахетському урізуєть ся язик. Коли шляхтича забивають шляхтичі, за голову убитого може бути страчена голова тільки одного з убійників, коли ж шляхтича вбили «прості хлопи», то їх треба скарати смертию всїх (не більше одначе семи за одну шляхетську голову)[107] і т. и.
Той же статут затвердив за шляхтою дуже важні полїтичні права, здобуті нею незадовго перед його виданнєм: обовязкову участь в соймах в. князївства шляхетських послів з повітів і земель, з рішучим голосом (при тім нормуєть ся самий порядок оповіщень шляхти й вибора послів на соймиках), та виборні шляхетські суди в повітах. Можна піднести також і те, що постанови про сеймики санкціонували й нормували давнє право князїв, панів і шляхти на своїх провінциональних соймах робити постанови в справах своєї землї[108].
Обдарувавши так щедро привілєґіями шляхетську верству, правительство мусїло постарати ся докладнїйше означити круг осіб, що з усїх тих привілєґій мали користати[109]. Се не легко було зробити з огляду, що досї була тільки фактична підстава для того, аби уважати когось боярином шляхтою — «земська служба» боярська, і се, як я вже вище підносив, робило широкий місток для переходів в боярські круги людей з низших катеґорий. Але всю безконечно-широку й ріжнородну масу воєнно-служебних не тільки правительство, а й самі вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього. Змаганнє до якогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії привілєґіованої верстви.
По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська шляхетською, з початку звала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре, principes et bоіаrі[110]. Для означення маґнатів не-князїв, почавши від Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі[111]. В сїм видно слїд того, що уже тодї, в XV в., термін «боярин» здавав ся за широким для означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що перейнятий з Польщі термін «шляхтич» (в латинських актах nobilis) — перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін, кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву «боярин», як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було «земянин» (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки, що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін «шляхтич» не набрав вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші[112].
В початках XVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у в. князя «князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли»; слово «боярин» не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.). Натомість київський привилей 1507 р. випрошують «князи и панове и бояре и земяне и вся шляхта кієвекая», і в текстї терміни: земянський і боярський уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.)[113]. Але і тут і там термін «шляхтич» де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.
В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін «шляхта» все більше входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р. звичайно говорить про «шляхту», але уживає, хоч рідше, також і виразу «шляхта и бояре», «бояре-шляхта» і просто «бояре» як рівнозначне з «шляхтою». В звязку з тим стоїть, що нпр. бояр путних, аби відграничити від шляхти залюбки називають (між иньшим і той же Статут) «слугами путники», «людьми путними», очевидно оминаючи слова «боярин», бо се означає шляхтича. В серединї XVI в. в тім стаєть ся перелом — слово «боярин» майже перестає уживати ся для означення шляхтича; місцями держить ся назва «земянин», але все більше розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцями, очевидно сьвідомо, викидає слово «боярин», де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.
Сїй боротьбі термінів відповідають зміни в дїйснім становищі боярства. Правительство не уважало можливим включити цїле боярство in corpore в шляхецьку верству, але даремно шукало за критерієм для тїснїйшого ограничення привілєґіованої верстви; вкінцї не здобувши ся таки на якийсь виразний критерій, воно полишило процес її сформовання самому житю.
Деякі казуси показують, що воно пробувало вернути ся до принціпів Городельського акту й підставою признати шляхецтво через наданнє. Воно пробує противставити боярську службу шляхетській гідности, наданій великим князем, й тим поясняють ся звісні нам факти надання шляхецтва боярам в першій половинї XVI в.[114] В однім процесї, коли боярин жадав на судї в. князя від боярина, що його побив, «шляхецьке безчестє» й покликав ся на те, що його предка Жигмонт Кейстутович перевів з тяглої на боярську службу, — в. князь Жигмонт Старий не признає його шляхтичом, бо той предок був тільки переведений на боярську службу, але не дістав шляхоцтва[115]. Але на такім становищу правительство не могло удержати ся. Надання, на яких опирали ся права родів здавна й загально признаних за шляхецькі, дуже рідко містили згадку про шляхецтво, а звичайно говорили тільки про наданнє землї з обовязком воєнної служби, бо принціп надавання шляхоцтва був закинений ще від часів Жиґмонта Кейстутовича, й підставою боярсько-шляхетських прав служила боярська служба. Викинути за границї шляхетської верстви всїх не нобілїтованих спеціальним актом бояр було не можливо.
Вкінцї правительство бере за прінцип давність: в шляхетську верству входять ті бояре, що з давна, від кількох поколїнь, належать до боярства й користали з боярських прав. Так орікла дуже важна в сїй справі соймова устава з 1522 р. «o выводе шляхетства за примовою» (як би хто кому закинув нешляхецтво)[116]. Вона постановляє, що «приганений» може довести своє шляхецтво, коли виведе двох шляхтичів, котрі б присягнули, що приганений «съ одного роду отъ прадеда, отъ деда, съ одноє крови имъ єсть братъ», а як не може вивести таких сьвідків, то принаймнї предложить документ — «листъ старый в. князя Витолта или Жикгимонта або отца нашого Казимира короля, або некоторыхъ пановъ высокихъ» (очевидно з тогож часу), де б його предка названо бояриномъ («а въ томъ бы листе писано єго бояриномъ, не подле єго поведанья, нижли або у праве съ кимъ будетъ стоялъ або отъ кого до него листъ будетъ писанъ шляхтичомъ»),
Ся устава потім увійшла і в Статут, з тим лише, що до доказів шляхецтва додано тут іще сьвідоцтво сусїдів: коли рід звів ся, так що «приганений» не міг поставити сьвідків з свого роду, тодї можна потвердити шляхецтво сьвідоцтвом «бояръ-шляхты околичныхъ», коли ті присягнуть, що інтересований «єсть з роду шляхтичь». Сї способи, як показують судові акти, дїйсно й практикували ся в тім часї й пізнїйше для виводу шляхецтва[117].
Таким чином в 20-х рр. XVI в. признавано, що чий рід був боярським був уже перед Олександром (1492), той тим самим має шляхетські права. Сей термін non post quem одначе не мав в собі нїчого дефінїтивного, і в міру того як часи Олександра відсували ся дальше, з'являли ся нові, пізнїйші терміни для виводу шляхетських прав. Так нпр. важне значіннє здобув собі поіменний попис властителїв і державцїв, обовязаних до військової служби, споряджений 1528 р. і затверджений на початку 1529 р. на соймі в. князївства. На нього покликували ся пізнїйше «приганені» бояре на доказ своїх шляхетських справ, і правительство приймало сей довід[118].
З другого боку важне значіннє для відріжнення бояр-шляхти від иньших верств мали розпорядження в справах податкових. Так устава для господарських дворів виленського й троцького воєводств поручала урядникам зіставити по кілька служб путних бояр, разом з иньшими слугами, «на дворную потребу», і то з обовязком певних оплат і робіт (12 день на рік), а иньших перевести на тяглу службу[119]. Вплив сього розпорядження, по всякій правдоподібности не обмежав ся тими воєводствами[120] і причинив ся до відграничення бояр-шляхти від бояр путних і иньших слуг. В такім же дусї постановила «Устава на волоки» 1557 р., уже для цїлої держави виразно, — що путні бояре мають бути осаджувані на чиншу «яко люди осадныє» (селяне чиншеві), з виїмком кількох, полишених для путної служби; і то тільки бояре «стародавныє», а путні бояре новійшої дати мали, очевидно піти на тяглу службу[121].
Переведений на підставі сеї устави, з ріжними відмінами, помір ґрунтів в переважній части земель (з українсько-руських — на Підлясю, в Берестейщинї, Пинщинї і в значній части Волини[122] мав заразом характер ревізії шляхецьких прав. Всї землї, окрім шляхетських, міряли ся, наново дїлили ся й оподатковували ся, так що кождий, хто мав претенсії на шляхецтво, мусїв доложити старань, щоб увільнити свої землї й себе самого від сього катастра, а для того — довести свої шляхетські права. Тому разом в уложеннєм катастру списували ся предложені документи, дослїджували ся шляхетські претенсії й рішали ся на ґрунтї або переносили ся на рішеннє в. князя. Таким чином ся ревізія, де відбула ся, привела до повної евіденції шляхетські роди й відграничила їх від верств не привілєґіованих.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта“ на сторінці 4. Приємного читання.
TextBook