Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн. Литовського — Литовським Статутом, затвердженим 1529 р. Кодекс сей мав виразні прикмети шляхетського права, то значить — він займаєть ся головно шляхетською верствою й обороною її інтересів, нормує відносини сеї верстви до правительства й до иньших верств, самими ж сими иньшими верствами дуже мало займаєть ся. Се толкуєть ся тим, що селянство вийшло вже з юрисдикції держави, а церков і міщанство мало свої імунїтети[102].

Шляхецтво в сїм кодексї вже виступає з усїма прикметами правно привілєґіованої верстви. Найлїпше се видно на постановах про судові кари. За убийство шляхтича «у зводе» шляхтич платить 100 коп грошей (60 рублїв) голвощини і стількиж «вини» вел. князеви. За убийство путного чоловіка (путного боярина) 12 рублїв, стільки ж за убийство слуги-ремісника, тивуна або приставника, а «навязки» (відповідає «винї») 3 рублї. За убийство «мужика тяглого» 10 коп (6 рублїв)[103].

Шляхтич ударивши шляхтича платить 12 рублїв, але коли ударить шляхтича «простий хлопъ або мещанинъ», то має йому бути рука утята. А за побитє «путного чоловіка» платить ся «навязки» тільки три рублї, за побитє «мужика тяглого» — пів рубля[104].

Нерівноцїнність перед правом шляхтича й не-шляхтича взагалї виступає на кождім кроцї. Шляхтич, обвиновачений в злодїйстві, коли «лиця» (краденої річи) при нїм не застануть, може раз і другий і третїй очистити ся присягою — за першим разом сам оден, за другим «сам третїй з двома иньшими шляхтичами, за третїм — з шістьма шляхтичами, й тільки за четвертим таким обвинуваченнєм «маєт быти обешонъ (повішений) злодейскимъ обычаємъ». Противно, коли шляхтич закине злодїйство чиємусь підданому і не має «слушного доводу», але присягне сам третїй на попертє свого обжаловання, тодї судя має засудити обжалованого «водле выступу єго», значить може й повісити[105].

Як приклад особливої печаливости Статута про шляхецькі інтереси вкажу нпр. постанову, що як би під час походу шляхтич наїздив на дім або гумно якогось шляхтича, то має за то «кгвалтъ платити[106]. Нешляхетським майном ся постанова не клопочеть ся!

Литовський Статут 1566 р., так званий Волинський, має ще більше характер шляхетського кодекса. Роздїл про шляхетські вільности доповняєть ся рядом нових постанов. Піднесу в високій мірі характеристичну подробицю — яка виступає вже і в першій редакції — що в роздїл про шляхетські вільности включені також параґрафи про «розмноженнє в. князївства» — з'обовязаннє в. князя пильнувати цїлости держави, розширяти його землї, а не уменьшати, в цїлости задержати уряди, скликати сойми, і т. и.; очевидно, всї сї ґваранції оцїнювали ся з того становища, що властиві репрезентанти держави, що з неї користають — се шляхта («нарід шляхецький», як казали в Польщі), Між поодинокими постановами, що показують неоднакову печаливість права про шляхтичів і не-шляхтичів, або їх нерівноцїнність перед правом, прибувають до давнїйших деякі нові дуже характеристичні. Нпр. за «приганеннє» (ганьбу) шляхтича чоловіку не-шлахетському урізуєть ся язик. Коли шляхтича забивають шляхтичі, за голову убитого може бути страчена голова тільки одного з убійників, коли ж шляхтича вбили «прості хлопи», то їх треба скарати смертию всїх (не більше одначе семи за одну шляхетську голову)[107] і т. и.

Той же статут затвердив за шляхтою дуже важні полїтичні права, здобуті нею незадовго перед його виданнєм: обовязкову участь в соймах в. князївства шляхетських послів з повітів і земель, з рішучим голосом (при тім нормуєть ся самий порядок оповіщень шляхти й вибора послів на соймиках), та виборні шляхетські суди в повітах. Можна піднести також і те, що постанови про сеймики санкціонували й нормували давнє право князїв, панів і шляхти на своїх провінциональних соймах робити постанови в справах своєї землї[108].

Обдарувавши так щедро привілєґіями шляхетську верству, правительство мусїло постарати ся докладнїйше означити круг осіб, що з усїх тих привілєґій мали користати[109]. Се не легко було зробити з огляду, що досї була тільки фактична підстава для того, аби уважати когось боярином шляхтою — «земська служба» боярська, і се, як я вже вище підносив, робило широкий місток для переходів в боярські круги людей з низших катеґорий. Але всю безконечно-широку й ріжнородну масу воєнно-служебних не тільки правительство, а й самі вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього. Змаганнє до якогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії привілєґіованої верстви.

По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська шляхетською, з початку звала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре, principes et bоіаrі[110]. Для означення маґнатів не-князїв, почавши від Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі[111]. В сїм видно слїд того, що уже тодї, в XV в., термін «боярин» здавав ся за широким для означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що перейнятий з Польщі термін «шляхтич» (в латинських актах nobilis) — перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін, кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву «боярин», як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було «земянин» (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки, що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін «шляхтич» не набрав вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші[112].

В початках XVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у в. князя «князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли»; слово «боярин» не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.). Натомість київський привилей 1507 р. випрошують «князи и панове и бояре и земяне и вся шляхта кієвекая», і в текстї терміни: земянський і боярський уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.)[113]. Але і тут і там термін «шляхтич» де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.

В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін «шляхта» все більше входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р. звичайно говорить про «шляхту», але уживає, хоч рідше, також і виразу «шляхта и бояре», «бояре-шляхта» і просто «бояре» як рівнозначне з «шляхтою». В звязку з тим стоїть, що нпр. бояр путних, аби відграничити від шляхти залюбки називають (між иньшим і той же Статут) «слугами путники», «людьми путними», очевидно оминаючи слова «боярин», бо се означає шляхтича. В серединї XVI в. в тім стаєть ся перелом — слово «боярин» майже перестає уживати ся для означення шляхтича; місцями держить ся назва «земянин», але все більше розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцями, очевидно сьвідомо, викидає слово «боярин», де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.

Сїй боротьбі термінів відповідають зміни в дїйснім становищі боярства. Правительство не уважало можливим включити цїле боярство in corpore в шляхецьку верству, але даремно шукало за критерієм для тїснїйшого ограничення привілєґіованої верстви; вкінцї не здобувши ся таки на якийсь виразний критерій, воно полишило процес її сформовання самому житю.

Деякі казуси показують, що воно пробувало вернути ся до принціпів Городельського акту й підставою признати шляхецтво через наданнє. Воно пробує противставити боярську службу шляхетській гідности, наданій великим князем, й тим поясняють ся звісні нам факти надання шляхецтва боярам в першій половинї XVI в.[114] В однім процесї, коли боярин жадав на судї в. князя від боярина, що його побив, «шляхецьке безчестє» й покликав ся на те, що його предка Жигмонт Кейстутович перевів з тяглої на боярську службу, — в. князь Жигмонт Старий не признає його шляхтичом, бо той предок був тільки переведений на боярську службу, але не дістав шляхоцтва[115]. Але на такім становищу правительство не могло удержати ся. Надання, на яких опирали ся права родів здавна й загально признаних за шляхецькі, дуже рідко містили згадку про шляхецтво, а звичайно говорили тільки про наданнє землї з обовязком воєнної служби, бо принціп надавання шляхоцтва був закинений ще від часів Жиґмонта Кейстутовича, й підставою боярсько-шляхетських прав служила боярська служба. Викинути за границї шляхетської верстви всїх не нобілїтованих спеціальним актом бояр було не можливо.

Вкінцї правительство бере за прінцип давність: в шляхетську верству входять ті бояре, що з давна, від кількох поколїнь, належать до боярства й користали з боярських прав. Так орікла дуже важна в сїй справі соймова устава з 1522 р. «o выводе шляхетства за примовою» (як би хто кому закинув нешляхецтво)[116]. Вона постановляє, що «приганений» може довести своє шляхецтво, коли виведе двох шляхтичів, котрі б присягнули, що приганений «съ одного роду отъ прадеда, отъ деда, съ одноє крови имъ єсть братъ», а як не може вивести таких сьвідків, то принаймнї предложить документ — «листъ старый в. князя Витолта или Жикгимонта або отца нашого Казимира короля, або некоторыхъ пановъ высокихъ» (очевидно з тогож часу), де б його предка названо бояриномъ («а въ томъ бы листе писано єго бояриномъ, не подле єго поведанья, нижли або у праве съ кимъ будетъ стоялъ або отъ кого до него листъ будетъ писанъ шляхтичомъ»),

Ся устава потім увійшла і в Статут, з тим лише, що до доказів шляхецтва додано тут іще сьвідоцтво сусїдів: коли рід звів ся, так що «приганений» не міг поставити сьвідків з свого роду, тодї можна потвердити шляхецтво сьвідоцтвом «бояръ-шляхты околичныхъ», коли ті присягнуть, що інтересований «єсть з роду шляхтичь». Сї способи, як показують судові акти, дїйсно й практикували ся в тім часї й пізнїйше для виводу шляхецтва[117].

Таким чином в 20-х рр. XVI в. признавано, що чий рід був боярським був уже перед Олександром (1492), той тим самим має шляхетські права. Сей термін non post quem одначе не мав в собі нїчого дефінїтивного, і в міру того як часи Олександра відсували ся дальше, з'являли ся нові, пізнїйші терміни для виводу шляхетських прав. Так нпр. важне значіннє здобув собі поіменний попис властителїв і державцїв, обовязаних до військової служби, споряджений 1528 р. і затверджений на початку 1529 р. на соймі в. князївства. На нього покликували ся пізнїйше «приганені» бояре на доказ своїх шляхетських справ, і правительство приймало сей довід[118].

З другого боку важне значіннє для відріжнення бояр-шляхти від иньших верств мали розпорядження в справах податкових. Так устава для господарських дворів виленського й троцького воєводств поручала урядникам зіставити по кілька служб путних бояр, разом з иньшими слугами, «на дворную потребу», і то з обовязком певних оплат і робіт (12 день на рік), а иньших перевести на тяглу службу[119]. Вплив сього розпорядження, по всякій правдоподібности не обмежав ся тими воєводствами[120] і причинив ся до відграничення бояр-шляхти від бояр путних і иньших слуг. В такім же дусї постановила «Устава на волоки» 1557 р., уже для цїлої держави виразно, — що путні бояре мають бути осаджувані на чиншу «яко люди осадныє» (селяне чиншеві), з виїмком кількох, полишених для путної служби; і то тільки бояре «стародавныє», а путні бояре новійшої дати мали, очевидно піти на тяглу службу[121].

Переведений на підставі сеї устави, з ріжними відмінами, помір ґрунтів в переважній части земель (з українсько-руських — на Підлясю, в Берестейщинї, Пинщинї і в значній части Волини[122] мав заразом характер ревізії шляхецьких прав. Всї землї, окрім шляхетських, міряли ся, наново дїлили ся й оподатковували ся, так що кождий, хто мав претенсії на шляхецтво, мусїв доложити старань, щоб увільнити свої землї й себе самого від сього катастра, а для того — довести свої шляхетські права. Тому разом в уложеннєм катастру списували ся предложені документи, дослїджували ся шляхетські претенсії й рішали ся на ґрунтї або переносили ся на рішеннє в. князя. Таким чином ся ревізія, де відбула ся, привела до повної евіденції шляхетські роди й відграничила їх від верств не привілєґіованих.

В тих українсько-руських землях, де ся ревізія ґрунтів не була переведена, приводили до того самого результату, хоч і з меньшою докладністю, ревізії замків і староств, переведені в рр. 1545 і 1552. В 1545 р. зревізована була Волинь, Браславщина і в Київщинї Житомирський замок, в 1552 р. цїла Київщина й Браславщина[123]. Сї ревізії виказували панські шляхетські роди, їх маєтности, слуг ріжних катеґорій і їх обовязки; таким чином вони давали також евіденцію шляхетських і нешляхетських осадників повіта[124].

Таким чином в серединї XVI в., разом з тим як шляхетські права приходили до повного свого розвою, вияснений був, бодай в головнїйшім, і склад сеї привілєґіованої верстви. Кажу — бодай в головнїйшім, бо біднїйші, підупалі роди шляхецькі зіставали й далї в неясній, переходовій ролї між шляхтою й путними боярами; такі гнїзда дрібної, убогої шляхти, що мусїли вести й далї боротьбу з претензіями старост, що хотїли їх потягати до ріжних обовязків, подібно як замкових слуг і бояр, були в українських землях в. кн. Литовського, як і в українських землях Корони — на Поділю, і в Галичинї; їх процеси з старостами й виводи шляхецтва поодинокими родами тягнули ся потім цїлими столїтями. З другого боку в подібнім переходовім положенню зістали ся також і бояре, що сидїли на землях панських (про таку неповноправну шляхту буде мова пізнїйше). Але взагалї сказавши, шляхецька верства в. кн. Литовського і що до свого складу, і що до своїх прав в третїй четвертинї XVI в., в переддень Люблинської унїї, сформувала ся досить повно. Ся унїя викінчила тільки сю орґанїзацію — додала кілька штрихів в шкіцї, виробленім державною еволюцією в. князївства. Стало ся се тим лекше й природнїйше, що все сформованє шляхетської верстви вел. князївства протягом двох попереднїх столїть проходило під безпосереднїм впливом польського права, форм польського шляхецтва й його прав.