Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Взагалї ті всякі фактичні й правні привілєґії маґнатства не творили певної цїлости з певним виразно означеним привілєґіованим кругом осіб чи родів, в своїх правах одностайним і від иньших суспільних кругів виразно відграниченим. Одні ґрупи маґнатських родів користали з більшого числа прероґатив, иньші з меньшого, і ріжними переходовими ґрупами й правами лучили ся з ширшими кругами шляхти-бояр. Певна особа, завдяки довголїтній, успішній службі, приходила в раду в. кн. Литовського, хоч не належала до хоруговних панів; певна родовита фамілїя, задержавши судові прероґативи, біднїла й переставала користати з права ставити свої почти під осібною хоругвою, тратила своє місце в радї, й т. и. Маґнатство, не вважаючи на свої прероґативи, все таки зіставало ся не більше як горішнїм поясом шляхетської верстви, вповнї не відграниченим від неї, — так само як шляхецтво довго не було відграничене докладно від верств служебних, півпривілєґіованих. Тільки суспільна еволюція в. князївства пішла ріжними дорогами в першому і в другому разї, прийшла до докладнїйшого відграничення шляхетської верстви від низших, не шляхецьких, і до зрівняння з маґнатами, розумієть ся — зрівняння правного, а не фактичного. В другій половинї XVI в. маґнати стратили свої судові привілєґії, свої родові міста в радї в. кн. Литовського, але розумієть ся — не свої фактичні впливи в управі держави і провінциональнім житю, не свої впливи й перевагу над рядовою шляхтою, яку давали їм богацтво і велика земельна власність.

Такі впливи й перевагу над рядовою шляхтою, розумієть ся, мали все й маґнати руських земель польської Корони. Тут також була сильна маґнатська верства — верства, що ще зміцнила ся, коли інкорпорація 1569 р. відкрила її нові українські займанщини і тут розпаношили ся сї «королята», що не знали над собою нїякої власти і з гори дивили ся на рядову шляхту. Але правних привілєґій не знали вони і перед інкорпорацією так само як і по нїй.

Князїв таких як в землях в. кн. Литовського тут не було. То значить були одиницї, як виїмки, але не було ґрупи, верстви. Польська суспільність була дуже ворожа княжому володїнню: чи був тут страх, що воно може повести до роздроблення території держави, чи може неохота маґнатів, що не хотїли мати в князях конкурентів при роздїлї урядів і держав, тяжко сказати. Уже в кошицькім привилею 1374 р. маємо застереженнє, що нїякий замок в Польщі не буде даний в державу чи управу, на якийсь час чи на все, нїякому князю або потомку княжої династиї. Такі ж зобовязання були видані Ядвіґою й Ягайлом при останнїм прилученню Галичини до Польщі, в 1387-9 рр.: «від Польської корони не відлучати, в руки якого будь князя не передавати, анї не наставляти їм старостою князя або потомка княжої династиї, тільки Поляка або Русина з шляхетського роду». Подібне забезпеченнє, коли вірити Длуґошу, було видано також і Подільській землї в перших роках XV в., по Свидригайловім повстанню[58].

Чи подиктовані були сї забезпечення від князїв місцевими людьми, чи польськими полїтиками, що окружали Ядвіґу й Ягайла, годї сказати, але в кождім разї серед тих остатнїх така тенденція була, і Ягайло, видаючи свої загальні привилеї 1425, 1429, 1433 р., все мусїв приобіцювати, що не буде давати нїяких замків в державу «князям або потомкам княжих родів»[59]. Тож Ягайло, хоч сам виріс серед практики княжих держав і володїнь, мусїв з такою тенденцією числити ся. Звістно нам, що наданнє Поділя Спиткови на княжім праві обудило як найсильнїйше незадоволеннє на краківськім дворі. Коли тут ще можна підозрівати иньші причини незадоволення, то маємо иньший, ще виразнїйший епізод — коли мінїстри Ягайла спротивили ся його заміру дати Пілецкому, свому пасербу від третьої жінки, Ярослав на княжім праві, і змусили його залишити сей плян[60]. І коли Ягайло таки роздавав в руських землях Корони польської волости на княжім праві, то можна з усякою правдоподібністю сказати, що все таки він на тім пунктї вязав ся супроти неохоти польських правительственних кругів, а без того роздавав би їх далеко частїйше.

Що до сих надань, полишаю на боцї наданнє «на княжім праві» Поділя Спиткови, і таке ж пізнїйше наданнє Поділя Свитригайлови — бо як я поясняв[61], Ягайло надавав Поділє, по всякій очевидности, як землю в. кн. Литовського, а не коронну, — так само як і землю Дорогичинську Янушу мазовецькому. Але той сам Свитригайло дістав від Ягайла також Городок під Львовом і деякі иньші маєтности; Федор Любартович, а по нїм Зємовіт мазовецький — землю Жидачівську[62]. Се були нарушення тих з'обовязань, даних Ягайлом, але подиктовані вимогами вищої полїтики. Місцевих династий від тих князїв не пішло.

Не розгалузили ся й деякі иньші княжі роди, що ріжними дорогами осїдали в галицьких землях. Нпр. оден з князїв Незвизьких, діставши за жінкою — з роду Бибельських, маєтности в Перемищинї, осїв тут, в серединї XV в. і прийняв назву кн. Передїльницького від c. Передїльницї[63]; кн. Михайло Гольшанський, діставши маєтности за жінкою в Галицькій землї, також осїв тут[64]; пізнїйше володїли великими маєтностями в Галичинї Острозькі, і т. и. Але їх було мало — були се одиницї, що не творили нїякої ґрупи.

Великі маґнатські маєтки й впливові фамілїї творять ся тут уже в XIV–XV в. — як Мельштинські («з Мельштина»), властителї Ланцута, Переворська й Ярослава, тому звані Ярославським; Бучацкі, що мали величезні маєтки на Поділю[65] й держали його управу в своїх руках в серединї XV в.; Одровонжі, що мали величезні маєтки на Руси Галицькій й держали в заставах цїлий ряд тутешнїх староств в XV в., та з часта засїдали на найвищих урядах, особливо воєводи руського, і т. и. Але й вони не зложили ся в якусь компактну верству, не кажучи вже про якісь формальні, правні привилеї.

Шляхецька верства в в. кн. Литовськім: воєнна служба як її підстава, практика земельних надань й її походженнє, формованнє воєнно-служебної верстви, переходи на боярську службу з иньших верств, бояре путні, слуги панцирні, замкові, ординські. Проби ограничення боярської верстви — привилей 1387 р. і Городельський, тенденції правительства і їх невдача, зрівняннє православних — привилей 1432 і 1434 р., формальне знесення городельських постанов в 1563 р. Брак критеріїв шляхецтва. Розширеннє шляхецьких вільностей в прив. 1447 і пізнїйших. Постанови провінціальних привилеїв, кодифікація шляхетських прав в л. Статутї, шляхетський характер статутового права — першого і другого статута. Заходи коло ограничення шляхецької верстви — термінольоґія: бояре, земяне, шляхта. Критерій надання шляхецтва. Критерій давности, сортованнє боярства. Сформованнє шляхетської верстви. Польські впливи на сформованнє шляхецтва в в. кн. Литовськім. Відміни литовського шляхецтва від коронного: служебність, обмеження в правах володїння і еманципація шляхецького землеволодїння та знесеннє ограничень. Нормованнє воєнної служби. Иньші обовязки. Реформи середини XVI в., знесеннє прероґатив аристократії

Тойже брак одноцїльности й виразних клясових границь, який бачили ми в маґнатській верстві, характеризує й шляхетську верству в. кн. Литовського. Тільки для шляхецтва i його відграничення литовське праводавство мало готовий взірець в польськім праві, і воно дїйсно послужило взірцем для нього та рішучо вплинуло на сформованнє шляхетської верстви в. князївства[66].

Як основним принціпом для маґнатської верстви в. кн. Литовського служило богацтво, чи то більша земельна власність, так для шляхетської таким принціпом послужила тут воєнна служба.

Я вже підносив, що воєнна служба була альфою й омеґою постулятів, які правительство в. кн. Литовського ставило своїй суспільности. В сїм напрямі старало ся воно можливо використати її й для сеї потреби готове було, не вважаючи на свій консерватизм, досить безцеремонно нагинати давнїйшу практику.

В старій Руси, як ми знаємо[67], правительство розпоряджало воєнною силою двох родів; постійним княжим військом — дружиною, що мала удержаннє від князя й від своєї служби та була завсїди готовою до услуг князеви, і загальним походом землї, що зберав ся в важнїйших хвилях, за згодою чи cum tacito consensu землї. В тих землях, де руський державний устрій дожив до часів литовської окупації, княжі дружини, чи лишивши ся в службі своїх давнїйших князїв, чи діставши нового князя — з литовської династиї, стали сповняти воєнні обовязки в. кн. Литовському: на поклик великого князя місцеві князї висилали свої дружини. Але сих невеликих дружин не ставало на потреби в. кн. Литовського. Вічно на воєнній стопі, вічно загрожене, і то від кількох фронтів, вічно в війнї, воно потрібувало війська богато і то здатного до далеких походів. Удержувати значнїйші дружини в своїй службі в. кн. не могли: наслїдком дуже слабкої фінансової орґанїзації і бідности держави на гроші, не ставало їм на се засобів. Земський же похід староруських часів був непридатний для потреб нової держави: такий похід зберав ся тільки в потребі своєї землї й не здатний був для далеких і довгих походів, на границю литовсько-нїмецьку або московську[68].

І от під впливом таких потреб і обставин утворяєть ся в в. князївстві нова орґанїзація воєнної служби. Правительство всїх заможнїйших людей притягає до воєнної служби. Їх иньші подати й обовязки переміняє воно на обовязок висилати, на кожде візваннє правительства, одного чи більше кінних вояків, — відповідно до заможности, инакше сказавши — відповідно до доходности їх земельних маєтностей, бо як показчик сеї заможности, як підставу сього воєнного обовязку взято власність земельну.

Передо всїм в сю катеґорію мусїли увійти більші земельні властителї — земські бояре, і вони дали своє боярське імя цїлій сїй верстві в. князївства, цїлому клясу обовязаних воєнною службою властителїв земель. Але на них не скінчило ся. Великі князї, змагаючи до можливого збільшення сеї верстви, притягали до обовязку воєнної служби заможнїйших селян. Вони складали по кілька дрібнїйших господарств на одну службу і вкладали на їх обовязок посилати спільними силами, в заміну иньших обовязків, одного кінного вояка. Або передавали певній особі права на датки й повинности кількох селянських господарств, що дотепер поносили їх на користь держави, — «надавали» по тодїшнїй недокладній термінольоґії, сих людей тій особі, а на неї в заміну клали обовязок посилати до війська одного чи більше вояків. Надавали землї неоселі з обовязком воєнної служби і т. и.

За браком матеріалу з переходових часів — XIII–XIV в. трудно сказати, скільки було в тім нового, підданого потребами в. кн. Литовського, і давнїйшого, переданого староруською практикою й тільки змодифікованого в в. князївстві. Справа обертаєть ся коло способів удержання дружини. Ми знаємо, що дружина удержувала ся доходами з урядів або грошима та натуралїями з княжих доходів[69]. Чи додержали ся сї способи до самої литовської окупациї, чи може уже перед нею в руських землях зачали практикувати винагороджуваннє за воєнну службу земельними державами або наданнями доходів з людности певних територій? Та обставина, що в тім самім часї, як бачимо, привязувано воєнну службу до земельних надань та держав в землях давньої Руської держави і під зверхністю литовською і під польською і в в. кн. Московськім, робить дуже привабним таке припущеннє. Але що яких небудь виразнїйших вказівок з часів руського державного права на таку практику надань не маємо, тож і дальше здогадів про її можливість іти не можеио.

Як би там не було з староруськими порядками, в в. кн. Литовськім уставляєть ся принціп воєнної служби з землї. Сим обовязком обложена вся земельна, хоч трохи більша власність, з виїмком тільки земель церковних; з сим обовязком роздає правительство нові землї. Земельними наданнями й державами оплачує правительство взагалї всяку службу, і оплати доходам з ріжних реґалїй трапляють ся далеко рідше, а ще рідше — річні пенсиї грошеві, т. з. юрґельти (Jahrgeld), бо скарб вел. князя нїколи не мав досить готових грошей, зрештою віддаючи як заплату земельні держави, ощаджував кошти їх адмінїстрації.

Суспільно-полїтичний устрій в. князївства взагалї мав сильно зазначений, з гори до долини консеквентно переведений характер служебний (dienstpflichtig). Почавши від князїв-володарів і до селян всї несуть на собі службу — чи посередно правительству, державі, чи свому зверхнику, що дає правительству якийсь еквівалєнт за сї служби, які на свою користь від нього дістав. Воєнна служба, яку несе боярин правительству, заступає инакші служби чи податки, які б віддавала його маєтність правительству, коли б він з неї служби не відбував. І хоч служити з свого ґрунту військову службу уважало ся і більше гоноровим, і може — вигіднїйшим, лекшим, нїж платити чинш, або давати натуралїї, т. зв. «дякло» (annona ducalis), чи сповняти якісь иньші служби — ловецьку, чи сторожеву, чи пушкарську приміром, одначе й воєнна служба була тяжка і зрівноважувала сї вигоди досить значно, так що перенесеннє таких земель чиншових чи служебних чи тяглих на «службу боярську» і навпаки було річею досить звичайною, було заміною обовязків, а не ласкою чи деґрадацією, — аж поки привілєґії, щедро роздавані воєнно-служебній верстві, за прикладом Польщі, не зробили її дїйсно привілєґіованою верствою, — й тодї показала ся потреба, в інтересах самої держави, поставити якісь докладні границї сїй верстві.

В документах можна чимало знайти вказівок на те, як переносили ся на службу боярську властителї й землї иньших катеґорий. Так нпр. предки земян Собнїв і Головенків з Городища на Підлясю були Витовтом увільнені від повнення городової служби разом з тяглими людьми, від «порубів» (участи в селянських датках) і дякла і натомість дістали обовязок «однымъ конемъ на войну ходить, какъ и иншии бояре ходять». Той же Витовт предків бояр з Жорославської волости «отъ тяглоє службы вызволилъ, а казалъ имъ служити службою воєнною». Князь київський Олелько «потвердив к бояром» слугу чорнобильського замку Ларивона Велавського: «не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами, ни стеречи, — служити єму служба з бояры». Предок земян пинських Пархвеновичів служив службу золотарську й пушкарську, але перенесений був на службу боярську, і т. и.[70] Навіть розмірно пізно, в першій половинї XVI в. трапляли ся перенесення тяглих людей і слуг на боярську службу: так 1514 р. київський слуга Ларивон Станкевич просив в. князя визволити його батька й братів від тяглої служби й перенести їх на «службу земскую» (воєнну) — «они дей люди достаточныи, могутъ гараздъ службу земскую заступовати». і в. князь перенїс дїйсно тих трох свояків його з їх тяглих служб на службу боярську, замінивши «дякла й дачки» земською службою «y трох зброях достаточних» «какъ и инымъ подданымъ нашимъ шляхтЂ розказали єсмо къ службе нашей достаточне се мети»[71].

Подібно переносили ся на боярську службу землї, що несли на собі инакші обовязки: в. кн. Казимир надає нпр. на боярську землю Дробовищину, що перед тим несла службу ловецьку; в. кн. Олександр надає дяку селянський ґрунт, що платив давнїйше чинш, 6 грошей, на земську службу, і т. и.[72] Здаєть ся, що такі переводи на боярську службу чинили ся не тільки в. князем і місцевими князями, але й старостами, судячи з нормовання Жомоітської шляхти, зробленої на соймі 1557 р.[73] Зрештою старостинське наданнє землї взагалї часто ставало підставою для боярської служби[74].

Бували й противні випадки — коли бояре, сприкривши собі військову службу, або що частїйше — збіднївши, переходили або переводили ся на иньші обовязки. Особливо чуємо про такі факти з тої нагоди, коли потомки таких здеґрадованих бояр старали ся вернути ся назад на боярську службу. Так нпр. пинський боярський син Лозич просив княгиню зняти з нього обовязки слуги й перевести його на боярську службу, і княгиня, переконавши ся, що він з роду «бояринъ єсть, як который», увільнила його від дачок і сторожі: отже перед нами боярський рід, що підупавши, перейшов був на становище слуги, і потім, змігши ся, знову вернув ся на боярську службу[75]. В Жомоітській землї богато бояр збіднївши зійшло на селянське становище й селянську службу, так що за в. кн. Жиґимонта(1522) в сїй справі було переведене спеціальне слїдство[76].

Такий перехід можуть ілюструвати також надання боярам селянських ґрунтів з обовязком давати дякло або служити якусь инакшу (селянську) службу. Сї селянські обовязки такий боярин мав відбувати тільки в додатку до своєї боярської служби: так двоє земян більських дістають від в. кн. Жиґимонта дві селянські служби (жеребья), з обовязком давати медову дань і дякло та служити «земську службу»[77]; але часом вони сходили при тім зовсїм на селян і переставали нести боярську службу.