Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Воєнну службу сї бояре сповняли в полках своїх панів, о скільки були ними покликувані до неї: в спеціальній евіденції правительство таких панських бояр не держало, а що воєнна служба державі спадала на бідних бояр дуже тяжким тягарем, то в сїй пільзї лежав дуже важний мотив до «поддавання» їх панам. Тільки як би боярин мав окрім своєї маєтности під паном іще й якусь землю безпосередно під в. князем, він мав ставити ся під корогвою дотичного повіта з сеї велико-княжої маєтности[229].

З'ілюструймо сї відносини кількома фактами. От нпр. король надає в 1514 р. кн. Заславському маєтність Садово (в пов. Луцькім) «зъ бояры, зъ Андреєм и зъ Юхномъ Коробчицы, и зъ ихъ землями, а естлибы тыи бояре не хотЂли єму служити, они маютъ добровольно пойти прочъ, со всими своими статкы (рухомим майном), а земли ихъ єму»[230].

Олександр Ходкевич, цїнячи службу земян Соболевських, слуг своїх, і їх заслуги в воєнних походах в почтах Ходкевича, надає їм 1480 р. три чверти милї своєї підляської пущі для розроблення, звільняючи їх на сорок лїт від всяких обовязків, навіть воєнної «земської служби», а по тій свободї вони будуть обовязані посилати трох коней в почтї Ходкевича, «гдЂ укажеть ся послуга господарская и рЂчипосполитоє[231].

Земянин волинський Янко Чаплич входить з кн. Острозьким в таку умову: він віддає йому своє отчинне село Гольче й дістає від князя грошима 30 кіп широких грошей і двір Межиріче, уже в службу. В грамотї продажи він зве се продажею, в иньшій («поступній», як звали ся такі в московськім праві), де зобовязуєть ся до служби — проміною. Приймаючи княжий двір Межиріче, він зобовязуєть ся «служити вЂчно» князеви й його потомкам, за себе й за своїх потомків. Своєю державою він не може роспоряджати — «ни продати, ни замЂнити, ни по души дати»; «а коли быхъ я хотЂлъ от князя є. м. проч Ђхати, любо дЂти моЂ не хотЂли бы єго дЂтем служити, тогды я и дЂти моЂ мають Ђхати куды хотят, а той дворъ МежирЂчьє и моє село Голче маєт князя єго милости вЂчно быт и єго дЂтей». По смерти сього Янка Чаплича кн. Острозькі «допустили к єє отчинЂ, к половинЂ Межиречя» його доньку Білуху, з її мужем і дїтьми, і вони при тім знову видають «запись» на себе, обовязуючи за себе й свою родину службою й вирікаючи ся всяких претенсий на «проміняне» село Гольче, з тим що вони, як і їх предок Янко, не мають бути «отхилени нигде от Острога». Другу половину Межиріча дістала иньша донька Янка, і з огляду на її безпотомність кн. Острозькі позволили її взяти собі за сина свого сестринича Федора Іванковича, слугу кн. Конст. Острозького, й записати на своїй половинї Межирічя 50 кіп грошей широких, аби було кому по смерти її «душею печаловати ся и поминати»[232].

Кн. Василь Сангушко відібрав від земянина Оранського села, вислужені його батьком у батька кн. Василя, кн. Михайла. Оранський заскаржив кн. Сангушка, й справу судив з поручення в. князя кн. К. Острозький. На судї Сангушко пояснив, що відібрав ті села за недодержаннє обовязків — «ижъ ты мнЂ служилъ не такъ яко прислуша на боярина моєго». Запитаний Оранський, чи він жадає назад собі тих сїл, відповів, що до сїл не має претензії, «бо дей є. м. воленъ у своєй отчизне», а жадає тільки звороту рухомостей і збіжа, забраних у нього разом з тими селами, і то йому суд присудив[233].

Сього, думаю, вистане для характеристики панських бояр в в. кн. Литовськім перед унїєю. Додам хиба, що в контрактах продажі «бояре» виступають в числї приналежностей і доходів маєтности[234], і що в порівнянню з боярами «господарськими» там панські бояре уважали ся меньше благородними: «кгдыж вольность именей шляхты нашоє стародавнеє отъ бояръ, которыи подъ паны именья мають, розная въ той речы єсть», як писав в. князь в 1555 р.[235]

Перейду до земель коронних. Тут, як знаємо, надання великих маєтностей разом з шляхтою практикували ся тільки виїмково, і то хиба в руських землях: в Польщі така практика давно вийшла з уживання[236]. Більші властителї в руських землях дуже радо самі роздавали в своїх маєтностях землї шляхтї з обовязком служби, перекладаючи таким чином, з вигодою для себе, на плечі таких підручних шляхтичів воєнні обовязки, що тяжіли на них самих (до емансипації). Ся практика не перестала й по заведенню польського права в сих землях: потреба в оборонї, з огляду на слабу орґанїзацію держави, була пекуча, особливо в землях більше пограничних зі степами, і кождий мусїв на власну руку про неї дбати.

Так от в р. 143 °Cпитко з Ярослава позволяє шл. Марцишу купити певні ґрунта від одного з його підданих й обовязує, що Марциш з сих ґрунтів буде давати коня на кождий похід. Два роки пізнїйше сей Марциш купує від Спитка цїле село Моравсько, й дїдич разом з тим підвисшив його обовязки: від тепер мав він ставити «сулицю» до загального походу. При тім коли сам дїдич особисто буде йти в похід, то й Марциш буде обовязаний іти особисто, а нї — то може післати заступника; на випадок як би служебник попав в походї в неволю, дїдич обовязуєть ся його викупити. З одного пізнїйшого акту довідуємо ся, що подібні служебні держави — homagia seu servicia, alias manstwa, як їх зве акт, були також по иньших селах Спитка: в Кидаловичах, Вячковичах: вони потім дїлять ся разом з иньшими доходами й служебностями між спадкоємцями[237]. Згадують ся також nobiles servi в Порохницьких маєтностях, під Ярославом[238].

З иньшого акту довідуємо ся припадком про ґрупу подібних «манств» (ся назва в XV в. досить розповсюднена) в Перемищинї (Клоковичі, Кочережин, Угерцї), в маєтностях кн. Івана передїльницького[239]. Стрічаємо їх і в иньших землях Галичини: так шл. Данило Дажбогович Задеревицький в Стрийщинї дає в 1473 р. дворище над Сукилем якомусь Шандрови з братиєю, з тим щоб він служив Задеревицьким воєнну службу «вірою й правдою»: ставив трох стрільцїв[240]. Гнат з Кутищ, судя галицький, записує на своїм селї Угерниках в Коломийськім 100 гр. свому слузї шл. Альберту, обовязуючи його ставити ся на власнім конї в похід і їздити з порученнями Гната до короля, при чім кошти має йому покривати Гнат[241]. Барбара з Бучацких записує шл. Ник. Мархевцї 60 гр., з обовязком служби, на c. Ріпчин-кут в зем. Галицькій[242] і т. и. В Холмщинї звістна нпр. Щебрешинська волость Гурків, де широко розвинені буди такі служебні шляхетські держави[243]. В Белзщинї також в великім числї істнували subditi nobiles, як видно з постанов белзького соймика 1472 р.[244]

Подібно як панські бояре в. кн. Литовського, й сї subditi nobiles коронних земель не тільки були обовязані до служби свому пану, але підлягали його власти й юрисдикції. Продаючи маєтности, продавали разом і таких шляхтичів, себто права на їх службу, власть і юрисдикцію над ними — servicium et obedienciam, cum omni potestate ipsos et ipsorum successores iudicandi, puniendi, і т. и.[245] Така залежність і ограниченнє шляхетських прав мусїло бути дуже прикре для заможнїйших (а такі між сими «манами» трапляли ся), й вони старали ся увільняти ся від сеї залежности, чи викупаючи ся з неї, чи иньшими способами. Сини того Марциша з Моравська, заможні й поважані шляхтичі (оден з них був потім земським судєю перемишльським), викупили ся від Спиткового сина величезною сумою 300 гривен (се було близько друге стільки, скільки заплатив їх батько за свої землї в волости Спитка), і він тодї тільки випустив їх sub potestatem et dicionem regiam, in ius terrestre districtus Premisliensis[246]. Але розумієть ся, не кождому хотїло ся платити таку pretium affectionis, й вони брали са на иньші способи. Так нпр. «мана» з Клокович заскаржив його пан Фредро до суду (1501), що той не хоче йому служити й бути послушним і вже трічи упустив bellicam expedicionem. «Ман» видістав від короля грамоту, що звільняла його від служби і постарав ся, що справа була перенесена перед короля, але кінця її не знаємо. Бачимо в кождім разї, що Фредри її не пустили так — іще під час ревізії прав 1564 р. предложили вони документи на Клоковичі[247].

З кінцем XVI в. широко культивував в своїх великих маєтностях таке служебно-шляхетське землеволодїннє звістний Ян Замойский. Звістні такі його служебно-шляхетські ординації в волости Щебрешинській і Шаргородській (на Поділю, в сусїдстві Барського староства). В Щебрешинській, як сказано, вже за попереднїх властителїв — Гурків (від них Замойский купив її десь в 1595-8 рр.) широко розвинене було таке служебне землеволодїннє, а і в Шаргородчинї (виміняній Замойским від камінецьких біскупів при кінцї 70-х рр.) мусїв він застати богато дрібної служебної руської шляхти, анальоґічної з барською (колись ся волость і належала до Бара). Він і там і тут лише орґанїзував се шляхетське землеволодїннє, поставивши його в більш меньш одностайні відносини до себе. Зібрані мною документи про шаргородську шляхту сї відносини показують досить виразно[248].

Замойский видає таким давнїйшим nullo iure possessoribus і новим особам грамоти на маєтности (одні з них титулують ся шляхтичами, nobiles, иньші ріжними нешляхетськими титулами: ucciwy, sławetny), але не на праві дїдичнім, а на певний час: на одно або на два доживотя (для самого обдарованого й його дїтей)[249], часом записуючи ще й якусь суму. За те такий державець мусїв заявити в камінецькім земстві, предкладаючи привилей Замойского, що він на свою державу не має нїяких иньших прав окрім надання Замойского, і означені в нїм обовязки буде сповняти. Обовязки сї були орґанїзовані на взір барської шляхти, як то в деяких грамотах зазначає виразно сам Замойский: шляхтичі «мають нести такі обовязки й таку послушність, яку несуть земяне Барської волости, селяне їх також будуть обовязані до послушности й дани до замку шаргородського відповідно до звичаїв сїл барського замку»). Але так одностайні як в Барській волости обовязки шаргородської шляхти не були: часом шляхтича звільнювано з усїх иньших тягарів окрім воєнної служби. Воєнна служба — ходити в похід з дїдичом чи його урядником власним коштом до Турок, Орди й Волохів — була обовязком загальним. Так само всї мусїли підлягати власти й юрисдикції шаргородського намістника. Своїми ґрунтами розпоряджати не можна було без дозволу дїдича, і т. и.