Розділ «II. Еволюція суспільного устрою. Пани-шляхта»

Спинимо ся трохи над сим.

Вплив польських форм на сїй точцї признають самі законодатні акти в. князївства, зазначають навіть за сильно, бо дїйсне запозиченнє польських форм не було так широке і скоре, як сї акти заповідали.

Уже привилей 1387 р. голосить, що всякий боярин, прийнявши католицьку віру, має дістати тіж права, якими тїшать ся всї иньші шляхтичі корони Польської, — аби не здавали ся нерівними їм в правах, належачи до тої самої держави[125]. Се було зовсїм консеквентно зі становища Кревської унїї, що інкорпорувала землї в. кн. Литовського Польщі, — зрівняти литовську шляхту в правах з польською. В дїйсности одначе правительство не тільки не хотїло розтягнути сього зрівняння на всю шляхту (обмеживши ся латинниками), але й католиків не хотїло правдиво зрівняти з польською шляхтою, котрої обовязки до держави обмежали ся тодї (від Кошицького привилея 1374 р.) обовязками давати 2 гроші подимного з лану обробленої землї та брати участь в походах власним коштом в границях держави. Се було б надто великою утратою для правительства в. кн. Литовського. Тому Ягайло в дїйсности задержує ріжні обовязки шляхетських підданих, окрім військової служби: як ще значні й ріжнородні були вони по привилею 1387 р., можемо судити з привилеїв Жиґимонтового й Казимирового, що деякі з них касували, а і в розпорядженню «отчинами»[126] не зносить тих ограничень, яких не знало польське право. (Ми можемо виходити тут від фактів пізнїйших, XV віка: коли розпорядженнє боярськими отчинами й тодї не було свобідно від державних ограничень, тим меньше перед тим).

Так пішло воно й далї. Голосячи зрівняннє прав литовської шляхти з польською (ба й взагалї всїх станів)[127], привилеї в. князїв в самій річи тільки по волї зближали литовську шляхту до її польського взірця. Привилеї Жиґимонта і Казимира, ідучи в тім напрямі, внесли деякі обовязки шляхетських підданих. На взір, безперечно, польських порядків признано шляхетських підданих в юрисдикції їх панів Казимировим привилеєм. (В Польщі такі імунїтети почали появляти ся вже від XIII в., і в XIV в. переходять в загальну практику, хоч тільки Нєшавські статути 1454 р. зкодифікували сю свободу шляхетських підданих від каштелянської юрисдикції й признали панам право на всякі грошеві кари з їх підданих[128]). Безперечно, під впливом польських взірцїв уложила ся практика шляхетської зверхности над підданими і їх залежність від них — в XVI в.[129] Їх випливом були ріжні привілєґії шляхтича в порівнянню з не-шляхтичами перед судом, в вимірі кар і переведенню доказів[130]. Виразно йшла за польськими взірцями литовська шляхта, коли вимагала й здобула собі на соймах 1551, 1559 і 1563 рр. свободу від мит і всяких иньших оплат для всяких продуктів шляхетського господарства[131], коли домагала ся й осягнула на соймах 1564-6 рр. виборні шляхетські суди, яким зарівно б підлягала шляхта й маґнати. Під виразними впливами польських понять виробляєть ся й шляхетське noblesse oblige що знаходить свою законодатну санкцію в Литовськім Статуті 1566 р., аби шляхтичі «ни шинкомъ се не живили и локтями не мЂрили», взагалї «ремесло мЂстскоє хлопскоє» не управляли, під страхом утрати шляхетських прав.

В чім найдовше й найрізше проявляла ся ріжниця, нерівноправність литовської шляхти з польською, було, по перше, її служебне, державними ограниченнями звязане становище й її нерівноправність (правна) в порівнянню з маґнатством. Того й другого не знала польська шляхта вже в XV в., над литовською ж тяжіло воно ще в XVI в., а в дечім дотягнуло ся до унїї й по за унїю.

Я вище казав уже, що служба (військова) була принціпом володїння землею в в. князївстві. В. князї не тільки під сею умовою роздавали землї, але ставили сю вимогу до всякого рода властителїв і державцїв земель. Розмір такої воєнної служби — себ то числа вояків, яке має бути поставлене з певної маєтности на поклик правительства, часом означала грамота надання[132], але частїйше нормувала практика: володїли дуже часто без документів, й надання переважно не означають близше розміру служби, инодї й зовсїм про неї не згадують, бо вона розуміла ся сама собою. Якоїсь певної одиницї для такої служби довго не було. Доперва в 20-х рр. XVI в. переведена норма, що вісїм селянських служб мають ставити одного кінного вояка до війська. Хоч і се ще не була велика докладність, бо селянська служба далеко не була чимсь одностайним, але перед тим і такої одностайности не було: бувало, що одну тяглу службу давано «на особную службу» боярську, бувало, що кілька селянських ґрунтів давано на одну боярську службу[133]. Але якась, бодай приблизна норма, якою нормувала ся практика, все таки мусїла бути.

Пильнуючи військові служби з маєтностей, правительство мусїло держати в евіденції самі маєтности й пильнувати, щоб вони не переходили в такі руки, де б служба могла пропасти. В сїм правительство не робило, скільки можна судити, нїякої ріжницї між землями, які воно само роздавало в державу «до волї» своєї «чи до живота», і тими, що перейшли до їх властителїв иньшими дорогами — купном чи спадком, хоч би з часів перед-литовських. Ся контроля служби надавала всякій земельній власности характер конвенціональний, прекарний — кождий міг володїти своєю маєтністю, лише о скільки міг сповняти й сповняв звязану з нею службу[134].

Для маґнатських маєтностей сей прекарний характер зводив ся до простої форми. Вправдї й вони могли переходити з рук до рук тільки за дозволом і відомістю власти (се застеріг городельський привилей[135], і повторяли пізнїйші) і були зарівно обтяжені обовязком воєнної служби. Але що до таких більших маєтностей правительство могло бути певне, що їх властителї завсїди будуть в станї відбути служебні обовязки, які на тих маєтностях лежали, тож і не мало потреби мішати ся до їх переходу з рук до рук. Не так було з дрібнїйшими боярськими маєтностями. Щоб передати таку маєтність у спадщину, чи за яким контрактом, треба було справдї дати правительству запевненнє, що від тої передачі воєнна служба не потерпить. Коли властителї не могли з якоїсь причини сповняти службу (через старість, калїцтво, або тому, що зіставали ся з фамілїї самі жінки), то треба було пошукати заступника, взагалї постарати ся якимсь компромісом задоволити інтересам служби, инакше правительство конфіскувало маєтність і віддавало кому иньшому[136].

Взагалї правительство, коли бачило в тім якусь потребу, не вагало ся відберати маєтности, і то не тілько сьвіжо надані, «до волї в. князя», але й «отчини». Часом «в отмЂну» давало воно иньшу землю, а часом і не давало нїчого[137], хоч тут не завсїди можна відріжнити, що було правною практикою, і що надужитєм — через помилку, або через брак відповідних відомостей (нпр. хтось випрошував у правительства певну землю, замовчавши, що нею володїє, як отчиною, хто иньший, і аж потім се викривало ся, й т. п.).

Польське право, що не знало такого прекарного шляхетського володїння, вплинуло безперечно на еманципацію литовського шляхетського володїння на сїй точцї. Уже перші привилеї (1387, 1413 і далї) запевняють свобідне розпорядженнє «отчинами й вислугами» (bona paternalia et donationes) i запевняють, що отчин в. князь відберати не буде. Але для середно-й дрібношляхетського володїння сї приречення зістали ся на довго ще порожнїм звуком. Земські привилеї, видані з початком XVI в., дають ріжні ґваранцїї в сїй справі так як би на ново. Нпр. київський привилей 1507 р. обіцює за в. князїв «отчины и выслуги не отнимати» ті, що були дані й держані за Казимира, надання ж Олександрові й останнього київського князя Семена мають бути задержані, о скільки будуть потверджені на ново нинїшнїм в. князем; зрівняні вони були з давнїйшими при потвердженню київського привилея 1529 р. Князям і панам вільно розпоряджати своїми вислугами (одначе за в. княжим призволеннєм), але за шляхетські ще нема мови[138].

Взагалї процес еманцинації шляхетських маєтностей від державних ограничень припадає доперва на XVI в. Литовський Статут 1529 р. признає[139] маґнатам і шляхтї право свобідного розпорядження всякого рода маєтностями, якими володїли вони принаймнї перед 1492 р. (смертию Казимира): давнїйший дозвіл власти тепер зводить ся на просту формальність[140]. Статут 1566 р. розширяє право «вічного» держання, «на потомныє часы», також на надання Олександра, Жиґимонта й самого Жиґимонта-Авґуста, але заразом застерігає, що контракти на такі надання, котрі не були надані з правом розпорядження, можуть робити ся тільки за відомістю в. князя. Таким чином і тут ще не знесено границю між ріжними родами володїння, хоч в. князь і обіцяє, що він в кождім разї «боронити» тих контрактів не буде. Тільки акт 1569 р. і проголошена при тім свобода земель в. кн. Литовського від екзекуції прав — то значить від провірювання правности володїння, зрівняла всї роди шляхетського землеволодїння в сих землях і розширивши на них польське право повної шляхетської власности, укоронувала сей процес, майже — але не зовсїм закінчений в тім моментї.

Служебний характер шляхетського землеволодїння задержав ся в повній силї аж до самого 1569 р. Як я вже згадував, військова служба шляхти була зреформована й унормована соймовою ухвалою 1528 р., на пробу прийнятою на десять лїт. Доповнена і пояснена потім, вона увійшла до Статуту 1529 р. і стала постійною нормою[141]. Як я вже згадував, за одиницю прийнято селянську службу — тяглу і всяку иньшу (в такі селянські служби числили ся також служби путних бояр і всякого рода слуг, але не рахували ся властиві бояре, міщане й загородники). З такого числа служб, яке ухвалить сойм, дїдич мав поставити до війська одного кінного вояка, добре узброєного, відповідно до норми, вказаної уставою[142]. Хто не мав би повного числа селянських служб під собою, мав їхати сам в похід; так само й ті бідні шляхтичі, що не мали під собою зовсїм селян — вони мали їхати особисто, але від них не вимагало ся приписаного узброєння: вони ставили ся «водле можности своєє», навіть пішо, з «рогатиною» за браком всякої иньшої зброї. Коли якусь дрібну маєтність держить цїла неподїльна родина, тодї до війська має йти оден з родини — «годнЂйшый». Підставу для отаксовання давав «попис» всїх панських і шляхетських маєтностий; перший був переведений, як ми вже знаємо, разом з ухвалою 1528 р. Ключ — скільки селянських служб мало складати ся на одного вояка, давала соймова ухвала: так в 1528 р. ухвалено на десять лїт, що оден вояк посилаєть ся з восьми служб. Коли скінчив ся речинець сеї ухвали, в. князь з радою постановили, в початках 40-х рр… низшу норму: одного вояка з десяти служб (з девяти десятого виправовати), на вісїм лїт[143], і т. и.

Ся реформа 1528 р. стояла в звязку з змаганнями Жиґимонта перевести подібне нормованнє військової служби в Польщі, але там його змагання розбили ся на спротивленню маґнатів, і такої пропорціональної служби там не удало ся завести: по давньому в загальний похід був обовязаний іти кождий осїлий шляхтич, незалежно від великости своєї маєтности. Таким чином литовська шляхта й особливо пани-маґнати в Литві були далеко більше обтяжені нїж в Польщі, і обіцянка — зняти сей обовязок служби, служила одною з головнїйших приваб, які показували литовській шляхтї Поляки в перспективі переведення унїї. І то тим більше, що воєнна служба в Литві мала відбувати ся під дуже сильним риґором: шляхтич, що не поставив приписаного числа вояків в похід, або на попис, тратив маєтність, і се не було порожнїм звуком: ми маємо немало випадків такої конфіскати[144].

В головних основах реформа 1528 р. на Литві удержала ся протягом цїлого XVI в. — навіть унїя не знесла її в землях в. князївства. На соймі 1544 р. шляхтї удало ся лише вимогти від правительства, що на дальше попис маєтностей не буде переводити ся правительственними аґентами, але кождий шляхтич мав сам подавати виказ своїх служб, під присягою, повітовим властям, і на підставі тих виказів мали посилати ся вояки до війська. Шляхта застерегла також, аби ключ служби укладав ся не самою радою, але на «валнім соймі». Натомість жаданнє шляхти, аби знижено ще норму служби, не було прийнято: дальше прийнятої уже знижки (замість восьми десять служб на одного вояка) правительство вже не пішло, і в 50-х та 60-х рр. ухвалювало ту ж норму — з десяти служб одного вояка[145].

Окрім воєнної служби литовська шляхта була обтяжена ще й иньшими обовязками. Городову й мостову повинність й стації, як ми вже бачили, задержали в силї шляхетські привилеї XV в., і вони, хоч не скрізь однаково, дожили до унїї. На Українї, як бачимо з ревізій замків, сї староруські престації — городова й мостова були в повній силї в серединї XVI в., хоч маґнати, ставляючи свої замки, й пробували виломити ся з сих обовязків супроти державних замків[146]. Але богато і з того, що повносили шляхетські привилеї XV в., в практицї держало ся ще до самої унїї. Так нпр. на соймі 1551 р. стани в. кн. Литовського просили в. князя, аби шляхту звільнено від обовязків стерегти замки, косити сїно й давати підводи, але в. князь заявив, що як він не рад заводити «нові річи», так не рад і «старыхъ рЂчей опущати», й зіставляючи дальше при свободї тих, хто сих обовязків не нїс, дальше жадає їх від тих, хто їх нїс дотепер. Тик часом, пригадаймо, уже Казимирів привилей виразно звільнив шляхту від підвод і кошення сїна! На соймі 1554 р. стани знову просили в. князя визволити шляхту від підвод і стацій, але знову в. князь того їм відмовив[147].

З шляхти українсько-руських земель — Київщини, Браславщини, Волини й Підляся, служебні обовязки, żydowskie angariae, наложені Литвою, niewolstwo litewskie, як їх називала підляська шляхта[148], зняті були з інкорпорацією сих земель Польщі. Полишаючи для Київщини, Браславщини й Волини в силї Литовський Статут 1566 р. на далї, сойм викинув, як неважний для сих земель, другий роздїл його, що трактував про «земську оборону». Вправдї, на соймі, по інкорпорації сих земель, відзивали ся численні голоси за тим, аби полишити на Волини по давньому обовязок воєнної служби, аби забезпечити сїй землї місцеву оборону, не потягаючи до того Поляків, але се було б занадто великою перфідією по всїх попереднїх фразах про польські свободи, і в кінцї обовязок воєнної служби знято з Волини (а також і з иньших інкорпорованих провінцій[149]. Разом з тим спали з тутешньої шляхти й ріжні иньші служебности. Для земель же, що зістали ся при в. князївстві (з українських — Берестейщина й Пинщина) давні обовязки на разї зістали ся в силї, й нова редакція Статута, видана 1588 р. для земель в. князївства, містить, без важнїйших змін, попередні постанови про військову службу. Вони вийшли з уживання в звязку з загальним упадком шляхетського походу, в Польщі й Литві, з заміною військової служби соймовим податком на воєнні цїли.

В напрямі зрівняння рядової шляхти з маґнатством богато зроблено в серединї XVI в. — в переддень унїї. Точки нерівноправности я мав нагоду вказувати уже вище[150]: неоднаковий порядок суду для маґнатів і шляхти, свобода маґнатів від повітової воєнної орґанїзації (право власних хоругов), фактична монополїя маґнатів на всї вищі уряди й повна перевага їх над шляхтою в центральній управі і навіть на соймах, право (деяких родів) на місця в радї незалежно від урядів. До сього треба додати ще одну точку, що дуже ображала шляхту, від коли серед неї збудило ся змаганнє до рівноправности — се віддаваннє державою, в більших комплєксах земель, боярських земель, разом з селянськими, в державу і власність маґнатам. Тою дорогою бояре, що на тих маєтностях сидїли, з безпосередно залежних від в. князя (reichsunmittelbare, кажучи нїмецьким терміном) ставали підвластними князя чи пана (mittelbare). Се з початку практикувало ся з наданнями князям, але від коли панські маґнатські роди вийшли на становище княже — таке трапляло ся і з наданнями панам, і число шляхти, що сидїло під зверхністю таких панів-князїв, було дуже велике.

З тих маґнатських прероґатив всї були випливом державної орґанїзації в. князївства, з виїмком права власних хоругов, перейнятих, по всякій правдоподібности, з Польщі. Тільки так се право не було прероґативою маґнатських родів, бо під хоругвою певного гербу там ставали всї рядові шляхтичі, що до того роду належали. Великопанською привілєґією стало воно доперва на литовськім ґрунтї. Розтягнути сього права на рядову шляхту тут не можна було, бо ся не вязала ся в такі ширші родові звязки як у Польщі, і сеї справи литовська шляхта й не тикала. Вона ударяла, йдучи тут за польськими взірцями, головно на три точки: на нерівність перед судами маґнатів і шляхти, на роздаваннє в. князями бояр маґнатам, на пасивне становище шляхти в конституційних відносинах.

Від другої четвертини XVI в. почавши, шляхта добиваєть ся, щоб розпорядження, які її інтересів дотикають (великість воєнної служби, плата серебщини і т. и.), не видавали ся без її участи, самою радою з в. князем, і щоб справи законодатного характера не полагоджували ся без участи вального сойму. І вона осягає сього. Статут 1566 р. постановляє, що в. князь не буде нїяких устав чинити инакше як «на вальномъ соймЂ того панства нашого»[151]. Тойже Статут унормував справу роздавання маєтностей разом з осїлою в них шляхтою: уже в першій половинї XVI в. правительство тримало ся погляду, що шляхта «не можеть быти никому въ моцъ подана»[152], і Статут 1566 р. потвердив се, зробивши виїмок тільки для маєтностей спадкових, себ то таких, що були вже в руках панів і по вигасненню рода вернули ся в руки в. князя: в складї таких маєтностей в. князь задержав собі право давати й шляхетські маєтности панам, і се право його потвердив і Статут 1588 р.[153]

Судова реформа, як ми вже знаємо, була переведена в 1564 р. і знесла судові прероґативи маґнатства. Тут тільки піднесу, що спеціально вставляла ся за тим шляхта волинська, уже на соймі 1554 р. Одним з мотивів, очевидно, було те, що пани з иньших земель, володїючи маєтностями на Волини, не хотїли судити ся «правом волинським», як се підносили Волиняне[154].