Розділ «II. Господарство сїльське»

тут 20 сїл і 365 сел. ланів, 2 фільв., збіжа 0,16 лашту на селянський лан.

Подібне й на Поділю. Переходячи від побужських королївщин, де вони так докладно обчисляли умолот збіжа, його вартість, відносини до лашту ґданського, — ревізори пускають се все в трубу: торг збіжем іще не досягнув сих країв зовсїм, і господарство вело ся виключно майже для власного прожитку. Приступаючи до описи господарства першого з тих подільських староств, Барського, вони завважають: «Там в тім старостві в досить просторони, так що не тільки фільварків, а й сїл можна-б більше мати, нїж їх єсть — якби Бог був ласкав дати спокій; а тепер, хоч є ким робити в тих фільварках, які є, але як засїють добре одного року, то держать збіже в стогах по полях «для пригоди», а по части також на випадок неврожайного року, і вже в дальших роках так богато не сїють — от лише для виживлення замку й фільварків». А про сусїдню Хмельницьку королївщину кажуть: «не дуже там поплатне збіже, а не дуже й записують, скільки намолотять, аби лише мали що їсти з дня на день»[737]. В величезній королївщинї барській знайшло ся по фільварках всього 1.035 кіп ріжного збіжа (докладнїйшого рахунку ревізори не роблять), а вартість його рахують вони по 8 гр. за копу; в королївщинї камінецькій 1.336 кіп, так само середно по 8 гр. за копу; в Хмельницькій всього 832 копи, вартости по 6 гр. копа. На лашти могло се дати коло 100, 130 і 85 лаштів, а що до вартости, то на Побужу копа збіжа випаде по яких 12-13 гр.

Так само не захоплене було в тім часї новим рухом карпатське підгірє й Покутє. Про центральну й східню Україну нема що й казати.

Ся ріжниця в господарстві відбиваєть ся також дуже важними ріжницями в суспільно-економічних обставинах, які я тепер поясню коротко.

В північно-західнїй Українї в третїй чверти XVII в. розвиваєть ся незвичайно живий рух коло фільваркового господарства. «Згін» селян і «скупля» їх селянських ґрунтів та прилученнє тих ґрунтів до фільварків або закладаннє на них нових фільварків, практиковані й давнїйше[738], стають явищем дуже частим в другій половинї XVI в. Занотувавши кілька фактів скуплї селян в сяніцькій королївщинї, ревізори завважають: «коли так будуть що року скуповувати по кількох селян, то таким чином їх далї й у старостві зістанеть ся» не богато[739]. Закладають нові фільварки не тільки дїдичі й державцї, а й ріжні дрібні доробкевичі, — служебники старостинські, ріжного стану люде. Заводять фільварки також війти й князї, користаючи з права осаджувати в своє виключне володїннє селян малоземельних — загородників, та маючи право на певну панщину, невелику що правда — кількоденну по букві привилеїв, але безперечно в житю значно збільшувану. Коли навіть низші сїльські аґенти — т. зв. десятники змушували часом селян до панщинних робіт[740], тим більше могли се робити війти та князї.

Так в ревізії тоїж сяніцької королївщини читаємо про старостинських служебників, що поскуповували кілька ланів від селян «не без розливу слїз», і оден з них випросив привилей від короля на солтиство в c. Половцях «з правом скуповувати там селян, скільки хоче, а ті ґрунти прилучати до солтиства» — себто дешевим коштом заложити собі фільварок на селянських ґрунтах і стати малим дїдичом. Иньший якийсь шляхтичок випрошує собі грамоти від короля на право викупити два лани від селян і сусїднїй млин від міщан в c. Головенцї й заложити собі там «нове солтиство» в сїм селї[741]. В Одріховій князь «недавнїми часами, не знати яким правом, відібрав ґрунти від двох селян, що сидїли на двох дворищах й прилучив до своїх ґрунтів». В Мощенцї солтис «відібрав кілька участків тяглої землї від селян і прилучив до свого фільварка». В Коростенку Війтівськім, слуга замковий, скупив ґрунти від трох селян і випросив на них привилей для засновання нового солтиства, попри те що давнїйше там істнувало![742]. Під титулом війтівств та солтиств, більше або меньше титулярних, творить ся численна серія нових дрібних держав з фільварковим господарством і новими панщинними вимислами. Конституції з початку XVII в., проголосивши принціп, що війтівства й такі привілєґіовані солтиства повинні роздавати ся заслуженим воякам, як певного рода емерітура, підтримали й далї повели сю систему[743].

Старости робили подібні-ж операції ще на більші розміри. Перемиський староста, скориставши десь в 1550-х рр. з якоїсь «причини»[744], цїле велике село Гійсько (було 36 дворищ) скупив і ґрунти ті обернув на фільварок, а самих осадив на обійстях (zagrodach), полишивши їм лише малі кусники поля і обложивши щоденною панщиною «від полудня». На відібраних від селян 24 ланах заложено великий фільварок: з додатком прилученого «неповиточного» фільварку на ур. Кругель, було в нїм при ревізії 500 кіп жита, 800 пшеницї, так що з становища панської кешенї операція ся була незвичайно «раціональна»! Подібну історію переказує ревізія львівської королївщини, де староста Гербурт в 1560-х р. «зігнав» селян c. Підлїсок з їх ґрунтів і на їх місцї осадив загородників, а ґрунти, очевидно, прилучив до фільварку[745]. В иньшім селї — Туринцї державець Стан. Жолкевский, діставши се село, помірив селянам ґрунти і зіставивши їх частину селянам, частину забрав на фільварок, а знову частину ужив для осадження нових численних осадників. В 1534 р. тут було 28 господарств, що сидїли на волоськім праві, на неміряних ґрунтах, без панщинних обовязків, а про заможність їх сьвідчить дань худобою: кожде господарство давало по барану й свинї натурою, не користаючи з права грошевої оплати, уставленої для тих, що свиней або баранів не мали. В 1565-70 рр. було тут 62 тяглі господарства на 10 ланах і 26 загородників, обложених панщиною для нового фільварку. Судячи з того, що частину ґрунту забрано на фільварок, давнїм селянам ледво лишила ся більше як третина їх давнїх ґрунтів. Цїле село з патріархального богацтва ґрунтів перейшло на малоземельних пів-пролєтарів; упадок добробуту давнїйших осадників видно з того, що замість давнїйших 28 баранів і 28 свиней, що приходило з тих давнїх 28 господарств, в 1565 прийшло з тих нових 62 господарств тільки 20 штук свиней і 1 баран. За то станув фільварок, на якім в 1570 р. було близько 1200 кіп ріжного збіжа, отже й тут реформа цїною знищення селянського добробуту значно наповнила панську кешеню[746].

Близші пояснення, які люстрації дають нам про переміни в згаданих селах, не часто стрічають ся в них; але порівняннє простих цифр, коли убувають селянські лани, або нагло зростає число загородників коштом давнїйших тяглих господарств[747], вкінцї — ляконїчні замітки про скуплю або згін, вказують і в иньших випадках на анальоґічні операції; забираннє розроблених, справлених ґрунтів під фільварки, дробленнє селянських господарств в інтересах збільшення панщини і заміну господарств повних (з більшими ґрунтами й ширшою господаркою) малоземельними «загородами», для панщини видатнїйшими, ніж ті повні господарства. Загородники часто не несли нїяких обовязків окрім «пішої панщини» (себто без худоби), але ся панщина бувала значна — два, три днї на тиждень, або й щоденна панщина від полудня, «постійна робота»[748], так що розмірно до економічної сили загородників і тої скількости ґрунтів, яка лежала під ними, вони для фільваркового, панщинного господарства були далеко видатнїйші нїж господарства повні, «тяглі». Отся замітка львівської ревізії може пояснити становище й ролю сього сїльського пролєтаріату в фільварковім господарстві: «Сї два села (Полтва і Замостє) треба розуміти як одно; людей там буває часом більше а часом меньше, бо часто розбігають ся; чиншу нїякого не дають, хиба сїють — там, де їм підстароста позволить і покаже, а сидять на постійній роботї, як загородники; села сї дуже потрібні для глинянського фільварку, але пп. Сверчі недавно забрали їм чимало поля і сїножатей, з яких вони мали прожиток, і через те забраннє у тих сїл поля і сіножатей зменьшило ся й засобів підданим і роботи замкови, бо їх богато забрало ся й пішло»[749].

Сї підглинянські осади, може бути, являють ся пережитком двірської челяди, осадженої «за двором» давнїйшими часами (подібно як підльвівське Знесїннє, де селяне сидїли на невеликих нивках і робили що треба «собою», себто мабуть пішо (характеристичне в своїй наївности се повне уподобленнє панщинної роботи роботї худоби) — возили пісок, цеглу для мурів, глину і т. и., орали огороди й пололи, косили луку — тепер же те все роблять до двору воєводи руського» — котрому село було надане[750]. Нові ґрупи й цїлі осади загородників, осаджених на дрібних ґрунтах і обтяжених сильною панщиною, відновляли сей давнїй тип на своїх хлїбах осадженої челяди[751]. Дешевим коштом розвязувала ся справа дешевого двірського робітника. Сей загородницький пролєтаріат був дешевший нїж фільваркові робітники, яких треба було удержувати на двірських хлїбах, і вигіднїйший, бо сам мусїв промишляти за себе, а постачав фільваркови панщину в дуже значній скількости. Тому поруч процесу роздроблення селянських ґрунтів, що приносило з собою також збільшеннє суми панщини (бо за підставу для відбування або деяких робіт або й усеї панщини брало ся не лан, а господарство)[752], — ми в серединї і в другій половинї XVI в. бачимо також зріст загородницької верстви — місцями навіть дуже сильний. Ми з'ілюструємо се прикладами кількох королївщин, на підставі матеріалів, які дають нам їх люстрації й інвентарі.

В королївщинї перемишльській інвентар 1497 р. дає нам можність слїдити долю селянського землеволодїння вже від кінця XV в. Порівнюючи цифри 1497 і 1565 р. бачимо, що протягом тих сїмдесяти лїт площа селянських ґрунтів не зростала: в 11 селах в 1497 р. було 151 ланів селянського ґрунту, в 1568 р. тільки 158 отже 5% приросту. Розумієть ся, в дїйсности ґрунти селянські збільшали ся — через розробленнє неужитків; але се збільшеннє нейтралїзувало ся забираннєм селянських ґрунтів під фільварки. Число господарств збільшало ся через роздробленнє давнїйших господарств і твореннє малоземельних, загородницьких господарств: за той час прибуло 63 тяглих господарств і 59 загородників. Сей приріст з'їв надвишку ґрунтів над пересїчним півлановим господарством. Економічні обставини, очевидно, не допускали наразї сильнїйшого дроблення господарств, низше півланової норми, і коли воно силоміць переводило ся адмінїстрацією, то се не раз приводило до втїкачки. Тому в середнїх десятолїтях XVI в. господарство стає на сїй нормі, і число тяглих господарств не зростає, а натомість формуєть ся катеґорія загородницька: приріст людности, коли не відпливав на Підгірє, до новозасновуваних там сїл, творив нову верству сїльського пролєтаріату, піших панщинників: в 1497 р. сеї катеґорії в перемиській королївщинї не було ще зовсїм, в 1553 р. на 529 тяглих господарств в 19 селах було 66 загородницьких, в 1565 на 524 тяглих 141 загородницьких: число тяглих господарств за тих 12 лїт навіть трохи зменьшило ся, а число загородницьких побільшило ся більше як у двоє[753].

Подібне бачимо і в королївщинї сяніцькій, в її північній, давно осадженій части — волостях Сяніцькій і Боській[754]. Тут в другій і третїй четвертинї не зростає анї число господарств анї число селянських ланів: прирібки нейтралїзують ся скуплею й забираннєм селянських ґрунтів на панське господарство. В деяких селах ґрунти роздроблено сильно (до восьмої і дванадцятої частини лана), але нормою зістаєть ся півланове господарство. Надвишка людности коли не відпливає на Підгірє, де закладають ся нові осади на волоськім праві (без панщини і фільваркового господарства, що туди ще не зайшло) — творять катеґорію малоземельних, обтяжених панщиною загородників. В середнїх десятолїтях XVI в. воно як раз витворюєть ся: в 1520-1540-х рр. стрічаємо їх лише десь не десь, як виїмок[755], в 1558 р. вони вже становлять коло 5% всього числа господарств, а до 1565 р. їх число подвоюється й становить коло 11% з всього числа господарств.

В королївщинах положених далї на схід, як от у Львівській, селянське господарство ще не стало на нерухомій точцї, як на Посяню. Не вважаючи на забираннє ґрунтів під фільварки, селянське зевлеволодїннє показує певний приріст: з 1545 до 1570 р. в 14 селах, для яких маємо цифри, число селянських ланів зростає на 11%[756]. Поруч з тим множить ся число господарств дробленнєм давнїх ґрунтів — добровільним і примусовим. В тих 14 селах число господарств зростає за тойже час на 24%, а коли завважити, що богато ланів в 1570 р. було порожнїх, бо люде повтїкали, то виходить, що зріст господарств випереджає тут зріст селянських ґрунтів ще більше — на чотири рази. Особливо в рр. 1565-1570 усильно переводить ся дробленнє селянських ґрунтів, заходами самої адмінїстрації — майже весь приріст господарств припадає на роздробленнє давнїх господарств. Заразом зростає число малоземельних господарств, що не тільки самі творили ся, але й штучно витворювали ся, в інтересах фільваркової роботи, самою адмінїстрацією. В 1545 р. їх ще зовсїм не бачимо; в 1565 р. загородницькі господарства дають уже 7,5%, а дорахувавши дрібноґрунтові, дуже до них зближені, той 10%; в 1570 вони становлять 9,5%, а з дрібноґрунтовими 12% загального числа[757]. Але заразом з'являєть ся велике число порожнїх господарств — при ревізії 1570 р. вони дали до 6 ½% селянських ґрунтів. Се вказує, що селянство тяжко зносило ті операції, які переводили ся над ним саме в сих роках — ті переломи, звязані з розширеннєм фільваркового господарства, і богато з них кидало свої ґрунти й ішло шукати свобіднїйших обставин для свого господарства й житя.

Поруч з розширеннем фільваркової рілї селянськими ґрунтами, йшло збільшеннє селянської працї, панщини, не тільки через дробленнє господарств та присаджуваннє загородників, а й безпосереднїм збільшеннєм розмірів панщинної працї. Делїкатнїйшу форму представляла щоб так сказати — конверсія давнїх чиншів і данин на панщину. В Теребовельщинї напр. староста Претвич в серединї XVI в., збільшаючи число фільварків, в кількох селах зменьшив чинш на 12 до 18 гр., але за те окрім давнїх робіт (вісїм день до року) обложив селян дводенною панщиною на тиждень «від сходу до заходу сонця»[758]. Розумієть ся, се збільшеннє значило кілька раз більше, нїж те зменьшеннє чиншу на 12 чи 18 гр., (селяне, щоб відкупити ся від такої двохденної панщини, мусїли платити по 60 гр.!), але все таки бодай якась тінь компензати була. В иньших випадках панщину збільшали чіпаючи ся якихось крючок, або й без них, — заводили просто як «новину».

Поруч зросту фільваркового господарства власне друга половина XVI в. характеризуєть ся дуже сильним і скорим зростом панщини. В 1520-х рр. за норму уважано оден день панщини з лану на тиждень; в серединї XVI в. в західнїй Українї середньою панщиною стає вже два днї з середнього, півланового господарства; при кінцї XVI в. — три днї з півланового, значить шість день з лану, і з перенесеннєм панщини з лану на господарство кожде дальше роздробленнє господарств збільшало суму панщин. До того прилучали ся роботи додаткові, і штрафні — роботи за кару, в родї того що як селяне не стануть на панщину при сходї сонця, то замість двох днїв мають робити шість[759], і т. и. Скарги селян з королївщин на сї новини помагають мало, бо крім того що всї роспорядження правительства зіставали ся найчастїйше не сповненими, само воно в інтересах зросту своїх доходів (хоч ті доходи в дїйсности йшли виключно майже до старостинської кешенї) прияє збільшенню фільваркового господарства і вповнї допускає збільшеннє панщин всупереч старим практикам і привилеям, а відповідно до загального зросту панщини по всяких маєтностях[760].

Оповіджена мною на иньшім місцї[761] історія c. Добрян в львівській королївщинї служить характеристичним прикладом тих «новин», які заводили ся й переводили ся в селянських відносинах в звязку з сильним збільшуваннєм фільваркового господарства. В початках десь другої чверти XVI в. заложено в Щирецькій волости поруч старого фільварку в Щирцї ще другий в Добрянах. Щоб постачити йому робітників, адмінїстрація хотїла підвисшити панщину в Добрянах; але селяне не піддавали ся, покликуючи ся на свій давнїй привилей XV в., що обовязував їх робити тільки вісїм днїв до року. Супроти того адмінїстрація присадила на ріжних кавалках ґрунтів кільканадцять малоземельних господарств (в 1565 р. було їх 17 на 4 ½ ланах), з обовязком двохденної панщини, щоб забезпечити робітника фільваркови. Самі одначе королївські ревізори признали таке становище за ненормальне й дорікали старостї, що він не потягає селян старої осади до вищої панщини; вони (вже в друге) наказали селянам робити два днї на тиждень, а староста поспішив ся заявити, що він при такій підвишцї панщини потрапить заложити ще оден фільварок, і дїйсно заложив третїй фільварок в сусїднїм селї Красові. Селяне, що правда, й сим разом спротивили ся підвисшенню, але нам інтересні тут ті напрями, якими йде великогосподарська економія, а вони відбивають ся в сїм епізодї дуже добре. І в переважній масї такі епізоди кінець кінцем кінчили ся повною побідою над опозицією селян.

Матеріал, яким ми отсе оперували, зібраний з галицьких королївщин; безперечно одначе, що тими-ж дорогами йшло господарство і в маєтностях приватних. Там, де маємо ми якісь звістки з сеї сфери, бачимо такіж явища як і по королївщинах. Я мав нагоду навести замітку ревізорів 1565 р., що в Сяніцькій землї убуло подимне в приватних маєтностях тому, що шляхта «зігнала чимало селян з їх ґрунтів, забираючи їх на фільварки для свого прожитку»[762]. В поборових реєстрах 1589 р. в Ярославських маєтностях читаємо: Рудановичі 12 ¼ ланів, а 2 ½ забрано до двору (на фільварок), Вербна

7 ½ ланів, а 7 забрано до двору, Ляшки 11 ¾ ланів, а 2 забрано до двору[763]. В маєтностях Конст. Корнякта зігнано й забрано «до двору» цїле село Сьвяте, де ще по реєстру 1515 значило ся 12 селянських ланів[764]. В Тичинській волости в Гальвиговій 47 ланів, 4½ забрано до двора[765], і т. д.

Розвій малоземельних господарств в приватних маєтностях, ішов таким же скорим кроком як по королївщинах. Тим часом як у сяніцькій королївщинї в 1560-рр. число малоземельних супроти числа осїлих селянських ланів в старих осадах виглядає близько як 2:9, в загальнім рахунку королївщини як 2:15, а в цїлім повітї (в маєтностях королївських і приватних разом) в реєстрі 1589 ся пропорція випадає як 4:9: таку величезну надвишку (майже у-двоє против королївщин 1560-х рр.) мусїли дати головно маєтности приватні.

В перемиській королївщинї процент малоземельних зростає ще сильнїйше: тільки в старих осадах в 1560-х рр. їх відносини виглядали як 1:2, в 1589 р. в цїлім повітї майже як 2:3[766]. На Побужу-ж сей процес розвинув ся ще скорше: там уже реєстр 1569 р. показує число малоземельних господарств майже рівне з числом ланів: в Холмській землї на 2.825 селянських ланів було малоземельних 2.101 (в 1589 р. 2.669), в Белзькій на 2.375 в 1569 р. малоземельних 2.837; разом на 5.200 ланів 4.938 малоземельних уже в 1569 р.[767].

Докладнїйші пояснення поборових реєстрів сих земель дають деякі цїкаві вказівки на сю еволюцію. З загального числа 4.938 малоземельних 1569 р. тільки 2.222 мали рілю, решта се «загородники без рілї» і коморники — два означення, що означають теж саме властиво. В 1578 р. на загальне число малоземельних було загородників з рілею 1.651, отже ся катеґорія зменшала ся, а натомість зростало число загородників без рілї й коморників. Одначе в поодиноких повітах ми стрічаємо часом значний зріст в катеґорії загородників з землею (нпр. в Красноставськім вона зростає з 224 на 505, Грабовецькім з 176 на 246); може се залежати почасти від иньших способів відріжнювання сих катеґорій у ріжних ревізорів, але скорше мабуть тут маємо реальні ріжницї; те саме, що бачили ми вище, коли з тяглих селян, забераючи їм землю, робили малоземельних загородників, а загородницькі господарства дробили ся, чи також умисно творили ся з господарських мотивів через забираннє рілї, — перетворяли ся в загородників без рілї або коморників — людей, що коли не займали ся ремеслом, жили як зарібники (на загальне число 2.641 коморників 1578 р. тільки 248 мали худобу).