Розділ «II. Господарство сїльське»

З сього огляду промислового господарства виступає, думаю, з повною виразністю тїсна звязь його з шляхетським господарством, з привілєґіованим землеволодїннєм. Одні промисли — як нпр. лїсовий, рудний, гутний, по части млинський або шинкарський, розвивали ся як бічні галузи сїльського господарства, вели ся самими властителями й державцями тими ж способами, які прикладали ся взагалї до сїльського господарства, в тїснім звязку з ним. Навіть по містах і місточках промисел млинський, пивоварський і горілчаний являють ся привілєґіями або й монополїями панського володїння, чи то як атрибути «земського права» шляхтича-дїдича, чи то як приналежність держави королївщини; війтівства або староства, експльоатовані зарівно з ріжними доходами панського володїння. Навіть найбільше скристалїзована в формах великого промислу продукція соли відбуваєть ся в тїснім звязку з ріжними формами й способами панщиного господарства, не кажучи про дрібний соляний промисел ведений дїдичами й селянами як побічна галузь «сїльського господарства. Дрібні ж млини, руди, бровари, горальнї звичайно все фіґурують в товаристві певного, досить значного кусеня землї, й ті дрібні промисловцї, що займають ся тим промислом, ведуть заразом звичайне рільне господарство, попри котре їх промисел являєть ся навіть річею другорядною. Тому і злучив я огляд сих промислів з оглядом господарства сїльського, а не міського. Не закінченнє кілька загальних заміток.

Привілєґії, які в порівнянню з міщанством, з купцями, мала в перевозї й вивозї продуктів свого господарства верства шляхецька, заохочували її до того, аби вести самим експорт продуктів свого господарства й промислу. Та обставина, що господарство служило цїлям заграничного експорту, вводило її в тїсні й безпосереднї зносини з заграничними фірмами й посередниками. Нарештї той факт, що в номінальній приналежности до держави, з широкими привілєґіями безмитности опинило ся таке місто як Ґданськ — місто властиво зовсїм чуже, нїмецьке, а не польське, але обдароване більшими привілєґіями, нїж які мали котрі небудь міста польські, при тім місто, що здобуло значіннє торговища плодами східноевропейського сїльського господарства трохи не для цїлої західньої Европи, — сей факт ще більше причиняв ся до безпосереднїх зносин «продуцентів», панів-шляхти з заграничним ринком. Місцеве купецтво й міщанство тільки в незначній, розмірно, мірі являлися посередниками в сїм торгу. Частїйше являють ся вони в ролї арендарів, або ведуть дрібний торг продуктами панського промислу — особливо шинкують. Одначе й на тім полї з XVI-XVII віком починає забирати силу головно елємент жидівський, відтїсняючи не тільки Русинів, але й Поляків та Вірмен, як ми также знаємо. В XVI віцї напр. корчмарство переважно лежить в руках тубильцїв, в XVII воно стає все більше спеціальністю Жидів; теж стає ся з иньшими арендами.

Але се відсуненнє міщанства від господарства й промислів (як знаємо, міщанам було законами заборонено купувати земельні маєтки і тою дорогою набувати можність конкурувати в господарстві й промислї з шляхтою) підривало не тільки економічну силу міщанства. Змонополїзованнє господарства й промислу в руках шляхти лихо відбивало ся на самім господарстві й промислї, на економічнім житю взагалї. Верства, що бачила в собі передовсїм вояків, найвище цїнила прикмети рицарські й культивувала серед себе певний погірдливий погляд на економічні й фінансові здібности, на купченнє й торг, — не знаходила у себе нї відповідної енерґії нї знання, нї вкінцї — засобів не тільки для шукання нових доріг, а навіть і для додержування кроку економічному й промисловому розвою найблизших, сусїднїх західноевропейських країв. Задоволена попитом на сирові продукти, вона в сїм напрямі показувала свою енерґію, шукаючи, що можна б спалити, зрубати, вивезти, розглядаючи ся, кого б можна ще запрягти до панщинного плуга й здобути ним пару кірцїв збіжа на вивіз. Поза тим лишали ся тільки старання коло забезпечення й розширення консумції для своїх броварів і горалень, солодовень і млинів, пильне використовуваннє кождої нагоди до розширення й помноження податків і даней. І величезні, як на краєвий балянс, капітали, що приходили за вивезені сирові продукти — се одиноке властиво джерело, котрим мав вливати ся чужий гріш, чужий металь до Польщі, дуже мало приносили користи краєви.

Ми не маємо вправдї якоїсь докладнїйшої статистики, з якої можна б було обрахувати торговельний балянс Польщі, але скільки можна судити з загальнїйших заміток і відзивів сучасників, активи Польщі, коли були, то дуже незначні. Готового гроша за вивезені сирові продукти до Польщі й Литви майже не приходило: продукти польсько-литовських провінцій обмінювали ся за заграничні фабрикати вповнї, або майже вповнї. Тим поясняють ся й нарікання на брак металю, на слабий приплив, або навіть відплив гроша з Польщі, що червоною ниткою переходять через цїлий період того інтензивного вивозу сирових продуктів з польсько-литовських земель, коли вони запровіантовували й годували половину Зах. Европи, й могли б «як найбільше притягнути до себе золота й срібла», як завважає оден з польських публїцистів першої чверти XVII в.

«Я нашу Корону Польську, пише він, ледве чи не на першім місцї міг би положити між тими (краями), які найлекше можуть діставати що року золото й срібло в найбільшій скількости, бо нам Бог то дав, що понад свою потребу можемо через самі тільки порти Ґданський і Ельбльодґський продати наших збіж і иньших річей в чужі краї на 13 міл., а иньшими дорогами ще понад то на 5 міл. А продаємо їм такі річи, без яких вони не можуть обійти ся, а ми дуже легко могли б обійти ся без їх річей: не обійдуть ся вони в першій лїнїї без всякого рода нашого збіжа, а також і без волів та всякої иньшої худоби, без воску, лою, вовни, меду, смоли, олова, міди, салїтри, сїрки, піря, поташу, попелу, клепок, щогол, шкір, юхту й иньших родів виправленої шкіри — чи се не пребогаті копальнї золота й срібла?»[849].

Але копальнї сї в дїйсности нїчого майже не давали. «Польська нація так щедра й гойна, що вона вижичені за товари гроші звичайно дуже мало або й зовсїм не відкладає, не збирає готівки, але за неї волить купувати всякого рода чужі товари, які служать до комфорту й окраси і знаходять ся в Ґданську й Королевцї», пише знов иньший публїцист з ґданських купецьких сфер в 1630 р.[850], збиваючи нарікання Голяндцїв на визиск від Ґданщан: Голяндцї пише він, замість збіжа дають свої товари — коріннє, аромати, вино, цукор, шовкові й вовняні матерії, підносячи на них цїну в міру зросту цїни на збіже. Перегляд иньших звісток і матеріалів потверджують сю характеристику польського торгу[851]. З митних записок бачили ми, що панські шафарі й купцї вертали ся з Ґданська не так з мішками золота, як з ріжними товарами, й знаємо, які се були товари: вино, коріннє, вироби мануфактурні[852]. Виручені мілїони не вкладали ся в розвій і розширеннє промисла й господарства, в мелїорації, не служили до сотворення нових, дорогших і вищих способів продукції, інтензивнїйших способів господарства, не полїпшали добробуту широких мас, навіть не можна сказати щоб дуже причиняли ся до піднесення добробуту й сили самої панської верстви. Вони служили тільки до збільшення роскоші, блеску, виставности, субтельности шляхетсько-польського житя, наводили на нього зверхню полїтуру — запозиченим ляком европейської культури, що зовсїм механїчно сидїв на примітивних і некультурних підставах економічного й суспільного житя Польщі й зовсїм неоправдано приймаєть ся за прояв культурности.

Тим часом як міста й міщанство, відсунене від господарства й промислу, обложене всякими ограниченнями й заборонами, никло й упадало за браком всяких підстав для економічного житя й розвою, господарство й промисел в руках шляхти ставали стимулом до безмірного винищування природних богацтв краю й безграничного поневолення селянської верстви, давали можність вести розкішне, піяцьке житє, пишати ся дорогими уборами, вкривати свої «палаци» виробами західнього ремесла й штуки, слабнути й вироджувати ся в безчиннім, спокійнім житю — «жити наче в раю, коли їх селяне були мов в чистилищі», як каже Боплян[853].

Привівши до повного упадку власну промислову й торговельну людність, не маючи сама нїякого хисту для промислу і взагалї економічної дїяльности, шляхта тільки виснажувала сили краю й його людности, її соками платячи премії за хист, енерґію й розум «иньших европейських народів, які випереджали Поляків як з погляду ріжнородности своїх товарів і виробів, так і що до богацтва металїв, а також ощадної й старанної адмінїстрації», як характеризував їх оден з цитованих вище публїцистів першої пол. XVII в. — Старовольский.

Край бідний і малокультурний одначе не міг бути висисаний так безкарно, і вже за яких пятдесять лїт усильного експорту давали себе почувати виразні познаки виснаження. Не буду говорити про винищеннє лїсів, що потягнуло за собою висиханнє і виснаженнє ґрунту й иньші некористні появи: вище ми бачили вже звістки про се спустошеннє, але воно мало звертало на себе увагу сучасників. Та от в соймових конституціях 1630 р. читаємо таку замітку; «через надмірний вивіз збіжа, за людською жадністю, провінції в. кн. Литовського вичерпують ся, відти брак поживи і утиск убогих людей»; тому вважали потрібним зробити обмеження для вивозу; але що в гру входили інтереси шляхти, то кінець кінцем ухвалено тільки, аби люде всякого стану, шляхтичі чи не шляхтичі, не вивозили за границю збіжа купного, під карою смерти для не-шляхтича, а для шляхтича — під страхом конфіскати товару і тисячі золотих кари; шляхтичам же вільно вивозити збіже з власних чи арендованих маєтностей[854]. Та що й таке обмеженнє вивоза було ненаручне для шляхти, яка все змагала до свобідного, нїчим не звязаного права вивозу, то два роки пізнїйше конституція вся була знесена[855], свобода вивозу збіжа купного була відновлена, хоч безперечно — сконстатовані шкідні наслїдки усильного, надмірного вивозу збіжа мусїли вже сильно дати себе знати, коли привели до попередньої конституції, й певно, — дали себе знати не в самих тільки землях в. кн. Литовського.