Розділ «II. Господарство сїльське»

В сих постановах, так далеко посунених в охоронї інтересів ловецтва, що жертвують їй і права власности й інтереси хлїборобства, маємо особливо живий відзив «старини». Але подібне, хоч і в лекших формах, знаходимо і в постановах про бортництво. Бортї також можна мати в чужих ґрунтах, і власник лїсу чи ґрунту не має ставити нїяких перешкод в їх уживанню — бортники можуть навіть уживати лїсу для своєї потреби, нпр. здерти собі лика на «лезиво», або лубя на «лазинь», тільки не можуть водити з собою до лїса псів, носити стрільбу, якою могли-б зробити шкоди зьвіру, анї вивозити дерева з лїсу. Хто схотїв би «розроблювати» пущу, де стоять чужі бортї, має се робити без шкоди для тих бортїв: оручи в сусїдстві чужих бортних дерев, не можна зближати ся до них «так як з борозди можна досягнуть до дерева осном», аби не ушкодити коріння, инакше треба платити, як би дерево усохло[603]. Так само охороняєть ся право ужитковання з сїножатей, озер і ставів у чужих лїсах і ґрунтах, тільки щоб не ловили й не полошили зьвіра, й не нищили лїса над безпосередну свою потребу (хто має сїножати, може взяти дерева щоб поставити стог, або його огородити і т. и.)[604]. За виловленнє (зволоченьє) чужого озера, саджавки або става, знищеннє «єза», попсованнє млина, перекопаннє гати, спущеннє става, уставлена висока кара «за ґвалт» 12 руб., окрім нагороди шкоди[605]. Вартість бортного дерева подано на копу грошей. З сею оцїнкою й високими карами за знищеннє або пограбленнє чужих «входів» цїкаво порівняти таксу вартости ріжного рода земель: служба людей цїнить ся на 10 кіп гр., земля пуста (пустовская) на 5 кіп, рілї кавалок де можна зібрати бочку збіжа, коли вона погноєна — 30 гр., негноєна 25 гр., сїножать на віз сїна — 15 гр.; «бори й лїси, які-б годили ся на рілю й сїножати, відповідно до того рахувати, а пущі мають рахувати ся відповідно до вартости й доходу з тої землї»[606]. Земля вартує остільки, оскільки може нести дохід, і за пять бортних сосен має платити ся стільки, скільки вартує цїла «пустовщина» на якій, по теперішньому, могло б осїсти ся цїле село.

Двірське господарство, ведене в розмірах невеликих — мало що над те, скільки треба було для у держання свого двора, в XIV-XV в. вело ся в значній, а навіть можна сказати — переважній мірі руками самих двірських сил — невільної челяди та закріпощених робітників. Ще на початках XVI в. ми в землях в. кн. Литовського бачимо досить сильні останки сеї невільної господарки[607]. Селянство властиве, не невільне, тодї ще досить виразно відграничене від верств невільницьких і до рільної роботи притягало ся досить в малій мірі — переважно в видї кількох день роботи, або кількох толок (робіт на двірськім хлїбі). Рішучо переважало давне оподаткованнє свобідного селянства, а серед натуральних обовязків рільна робота займала підрядне значіннє супроти иньшої працї — як робота городова й мостова, будова дворів, млинів, ставів, участь в рибних і зьвіриних ловах (ходити на оступ), бобрових гонах, і т. и. Тільки з розвоєм двірського господарства з одного боку, а з другого — з заниканнєм кардинальної ріжницї між давнїм свобідним селянством і тою невільною челядю, що головно несла давнїйше двірські роботи[608] (в тім спеціально рільну роботу) зростає рільна панщина селянська, так що вже в серединї XV в. селяне подекуди робили постійно оден день на тиждень.

З українських територій кольонїзаційні, економічні й полїтичні обставини прияли розвоєви хлїборобства взагалї, а спеціально — рільного двірського господарства в Українї західнїй, особливо в Галичинї. В порівнянню з східньою Україною вона жила житєм спокійнїйшим, безпечнїйшим, без таких частих і різких пертурбацій, тому вже в XII-XIII вв. була густїйше залюднена, лїпше загосподарена в порівнянню з нею. Сильні пертурбації, які прийшло ся східнїй Українї пережити від середини XIII в., ще більше зробили між ними ріжницю, а правдоподібно — погнали сюди на захід і певну частину східно-української людности. В порівнянню ж з північним, полїським поясом, що також служив резервоаром для української кольонїзації, Західня Україна мала більші шанси для розвою хлїборобства завдяки здатнїйшому, урожайнїйшому ґрунту, більшій густотї залюднення і більшому зближенню до західнїх, культурних країв. До сих обставин, викликаних старими умовами українського житя, прилучили ся й нові. Окупація Галичини Польщею ввела чималу масу польського й всякого иньшого чужостороннього елєменту, який тільки в дуже малій части принїс робочі руки до господарської роботи, а переважно складав ся з людей, що йшли правити й господарювати, живучи з чужої працї, отже збільшив число їдцїв-нахлїбників. Заснованнє числених привілєґіованих громад нїмецького права й розвій нїмецької кольонїзації, протеґованої правительством, побільшив також число консументів для рільництва, давши в сумі продуцентів-рільників далеко меньше, нїж консументів (купцї, ремісники). В XVI в. наплив з Західньої Европи в міста й містечка жидівської людности збільшає їх число ще більше, тим часом як українська міська і маломістечкова людність, відсунена штучно від торговлї й ремесла, в переважній масї задержує рільничо-господарський характер. Новійші проби статистичних обчислень, далекі, що правда, від повної докладности, виводять, що ще в другій і третїй чверти XVI в. число ланів міщанських до ланів селянських стояло в пропорції майже як 1:8, при відносинах міської людности до сїльської майже як 1:3[609], і більша половина міщан без сумнїву жила головно з рільного господарства.

В нормальних обставинах, з густїйшим залюдненнєм і лїпшим загосподареннєм краю, торговля і промисел повинні були-б розвивати ся все більше, торгово-промисловий характер міст мав би рости, а їх хлїборобська закраска — заникати. З тим мала б збільшити ся ріжниця між господарством міським і сїльським, а міське житє мусїло-б давати все більший попит продукції сїльській, рільничій спеціально і служити стимулом її дальшого розвою. Та так не стало ся. Торговля й промисел, замість розвивати ся, починають упадати, уже з 2-ої пол. XVI в. Міське житє падає, міська людність біднїє і підупадає. Натомість запотрібованнє в продуктах сїльського господарства Західньої й Полудневої Европи розтягає попит за ними, і спеціально за продуктами хлїборобства, на Европу Східню, в тім і на наші землї. Попит сей, далеко інтензивнїйший, нїж давнїйший, що звертав ся на иньші продукти господарства, пришпорює від разу, в другій половинї XVI в., хлїборобську культуру наших земель, пускає ґальопом двірське рільне господарство і замість гармонїйного розвою сїльського господарства й міського торгово-промислового житя, замість рівноваги продукції матеріалів і їх оброблення, приводить до одностороннього, форсовного, рабівничого використовування природних богацтв краю для вивозу.

---

РОЗВІЙ ВИВОЗУ ПРОДУКТІВ ГОСПОДАРСТВА В XV-XVI В.

---

Степенованнє вивозу. Вивіз футер. Вивіз воску і меду. Експорт худоби, гурти волові, статистика їх з городецьких митних записок, полекші для шляхетських гуртів, кілька статистичних дат з поч. XVII в. Експорт риби: торг рибою, соленнє її, стави, їх експльоатація

Як то мусїло бути з самої природи річи, Захід звертав ся по продукти Східньої Европи в міру того як вичерпували ся серед давнїйшого й інтензивнїйшого людського житя його власні природні богацтва, і в тім порядку, як висихали джерела і запаси сих продуктів в його власних краях, звертав ся він по них до країв меньше виснаджених людським житєм, — з початку до близшого, потім до дальшого сусїдства. Відвічні лїси перші стратили свою дївочу неприступність, а їх фавна перша підпала знищенню під рукою чоловіка, і по сї річи передовсїм звернув ся західнїй купець до богатих, невичерпаних ще в своїй некультурности країв Східньої Европи. «Скора, віск і мід» були тому перші продукти східно-европейського господарства, які знайшли попит на Заходї (на полуднї також, але що полудневий експорт в тих часах, які нас тепер займають, не грав ролї в господарстві наших країв, то ми лишаємо його на боцї). Вони пішли на експорт уже в часах передісторичних і служили предметом вивозу в часах староруських і пізнїйше. За тим пішло запотрібованнє з одного боку на сам лїс — на дерево й на лїсові півфабрикати, як попіл, смола, дьоготь і т. и., з другого боку — на домашню худобу й її продукти (шкіри, лій) та на рибу. Вивіз їх бачимо уже в значнім розвою в XV віцї. Найпізнїйше, бо доперва з самим кінцем XV в., звертаєть ся Західня Европа по збіже. Сей попит доходить до наших земель, як я уже підносив — в другій половинї, а переважно — в останнїй чверти XVI в. і робить тут рішучі переміни в економічнім житю і в системі господарства. Перше нїж перейти до нього, ми оглянемо експорт продуктів старого господарства — ловецтва, пчільництва, скотарства, лїсових продуктів, щоб порозуміти, як впливав на розвій нашого господарства той вивіз, і тодї перейдемо до торгу збіжем і тих перемін, які внїс він в те старе господарство.

Найстарший з порядку експорт — вивіз футер, має для господарства сих часів уже невелику вагу. Коли ще дань збирала ся з цїлих великих українських країв по «чорній кунї» від диму, як оповідає лїтописець про деревлянську дань X в., було чим торгувати. Але вже в XI-XIII вв. українські князї й купцї, без сумнїву, торгували більше північними шкірами як своїми, хоч куниць і бобрів, не кажучи про вовків і лисів, білок і зайцїв, було ще і в своїх лїсах по достатку. Вже тодї торг футрами був тільки в части свійський, а в части привозовий — відколи північні волости вийшли з безпосередньої залежности від українських князїв (то звачить з кінцем XI віка). Одначе вивіз своїх футер мусїв мати ще досить значні розміри, судячи з того значіння; яке ловецтво й боброві гони мають в XV і на початку XVI в.: ще ж на початку XVI в. куниць селяне дуже часто дають «шерстю», а боброві гони служать ще дуже реальною галузею господарства (виріжнити в західнїх звістках вивіз спеціально українських футер не можна, бо там в видї привозу de Russia або de Polonia сумарично трактуєть ся привіз і з українських і з північних земель). Але вже в середнїх десятолїтях XVI в. ловецтво стає архаїзмом — «зьвір виплошав» тодї вже навіть в найглухших кутах, як нпр. Ратенське староство[610], й дани «шерстю» все частїйше заступають ся грошевим викупом, заховуючи тільки давні зьвірячі назви. Через Україну на Захід і на Полудне йдуть футра московського привозу і з другої половини XVI в. се вже товар par excellence «московський». Футра місцеві попри нього мають другорядне значіннє[611].

Тривкійше держить ся торг продуктами пчільництва, воском спеціально. Понятє про те значіннє, яке мав він в східноевропейськім вивозї XIII-XIV вв., дають нам торговельні умови й устави Новгорода, Смоленська й Полоцька. Поруч футр в тім часї се в них найважнїйший предмет вивозу[612]. В звісній уже нам описи доріг і мит з Галичини й Волини до Прусії в другій половинї XIV в.[613] футра (й шкіри) та віск також виступають як ті місцеві продукти, що йшли на експорт з Волини й Галичини. Тому що торг воском і цїна на нього богато залежали від його якости, себто чистоти, й довіря до неї, то його продажу й вивіз рано взято під громадську контролю, аби запобігти випускови воску занечищеного, часом навіть підмішаного навмисно, для збільшення ваги — порівняти нпр. скарги ріжних купцїв на полоцький торг, що до воску домішують дерево, камінь, лій і т. и., і уставленнє кари на тих нїмецьких купцїв, що купили б і привезли нечистий віск[614]. Тому заводить ся громадська «воскобойня» cerepressorium, звісна нам у Львові від середини XV в., але заложена очевидно уже давнїйше. Віск, що йшов з Галичини, чи в натуральнім видї, чи вже стоплений в так звані «капи» (кап, реcies, велика штука, що важила близько 3 сотнарі), не міг іти но перейшовши через сю міську воскобійню (примус був тільки для її східно-полудневої части, з Поділєм — звісного нам району львівського примусу). На знак, що він перейшов сю контролю, віск дістав в нїй витиск міської печатки, і вона служила ґарантією його чистоти і якости[615]. До контролї сеї привязувано велике значіннє: коли в 1600 р. зловлено одного Жида, фактора пана Гербурта, що хотїв провезти віск контрабандою, сфальшувавши міський штемпель, і його протектор просив за ним, львівський маґістрат представив на то, як то важно не тільки для міста, але й для цїлої Корони, аби той товар виходив до чужих країв без домішок,» і Гербурт відступив від свого прошення, годячи ся на те, аби Жида повісили, хоч би треба було поставити на нього нову шибеницю[616].

Вивіз воска був так значний, що правительство литовсько-польське задумало взяти його в свої руки і на тім заробити. В 1496 р. король Ян-Ольбрахт уставляє воскову комору у Львові, де мали купувати віск від своїх купцїв і продуцентів «за справедливою цїною, без шкоди й проволоки», й продавати за границю[617]. За прикладом його пішов в. кн. Олександер, уставивши воскові комори в Луцьку, Володимирі, Берестю, Більську, Городнї й дальших містах, де осібні восковничі мали за скарбові гроші купувати віск «к потребЂ мынцы в. кн. Литовского»[618]. Хоч не заводило ся державної монополїї, і не весь віск ішов через руки правительственних аґентів, але все ж таки справоздання сих комор, які маємо з рр. 1507-8 дають нам понятє про великі розміри торгу воском. Так з берестейської комори заберає Бонар, краківський купець і банкир, одного року понад 2600 каменїв воску, з луцької за два роки 4617 каменїв; сам управитель берестейської комори М. Єзофович вивіз за границю 811 каменїв; восковничим місцевим (луцьким, володимирським і берестейським) в. князь позволив вивезти за границю десять штук воску, то значить яких 5.000 каменїв[619]. Загального доходу берестейська воскова комора за два роки 1507-8 дала 1012 кіп грошей; коли М. Єзофович з воску, вивезеного ним за границю, заплатив по копі від 15 каменїв, то се може дати деяке понятє про розмір вивозу воску[620].

На Львів в значних масах в XV-XVI в. ішов віск волоський, як то вже знаємо[621], але також в великій скількости вивозив ся мед і віск місцевий та подільський. Торг ними ще при кінцї XVI і в першій половинї XVII в. становив одну з поважних позицій місцевого обороту. Так оден з краківських купцїв Гельгорн р. 1580 забирає воску ві Львові партиями за 1000 золотих і вище; другий неґоціант вивозить 1594 р. сто бочок меду. В 1634 р. оден з львівських неґоціантів законтрактовує від Калїновских в сумі 29 тис. зол. ріжні продукти з їх уманських маєтностей, в тім і мед солодкий (неварений), що має бути відставлений його підданими до Львова на час ярославського ярмарку[622]; а три роки пізнїйше італїянський неґоціант Атаванті робить контракт з львівським купцем на звиш 3500 каменїв воску за цїну 68 тис. золотих[623].

Ішли сї продукти головно в міста середно-европейські, а посередниками служили Люблин, Краків, Ярослав. Так в рахунках луцької воскової комори самі рахунки привязують ся до люблинських ярмарків[624]. М. Красностав дістав право складу для меду сирового — «товарів, що з Волини й Поділя везуть на Люблин і Казимир»[625].

Експорт худоби в наших джерелах стає замітним від другої чверти XV в., але тодї він уже значно розвинений, так що зачати ся його розвій мусїв уже ранїйше. Головним ринком його був Шлезк уже тодї й зістав ся ним аж до XVIII в. включно. Уже з 1426 р. маємо королївський привилей, виданий наслїдком скарг львівських міщан, що вони, йдучи з волами на вроцлавські ярмарки, терплять ріжні трудности й прикрости від шляхти й ріжного стану людей під покривкою шкод, які мовляв чинять їм ті гурти волів, особливо в Сендомирщинї; король гостро, під високою карою забороняє чинити які небудь трудности купцям зі Львова й иньших галицьких міст[626]. Дорога ся в тих часах була вже настільки прийнята, що кілька років пізнїйше король як привілєґію позволив краківським різникам, і то лише для своїх яток, гнати з Руси — з землї Сянїцької, Перемишльської й Ярославської, волів простою дорогою на Ряшів, Ропчицї й Коросно, але не на Сандомир, і сей привилей богато разів потім по прошенню тих різників потверджував ся[627],

Для XVI в. сьвідоцтво того значіння, яке мав експорт волів в торгу земель польської Корони з середньою Европою, через Шлезк, дають постанови польського правительства про замкненнє сеї границї для свійських купцїв — в них експорт волів все виступає як оден з головнїйших або найголовнїйший предметів торгу[628]. Рахунки краківської митної комори дають нам близше понятє про се, вказуючи як головні предмети експорту волів і шкіри (в дальшій уже лїнїї віск, мід, рибу)[629].

Експортові дороги для волових гуртів в серединї XVI в. були ще раз зреґульовані, наслїдком спорів, які йшли між гуртівниками й митними урядниками: «купцї з волами й иньшими товарами, їдучи з Руси, Поділя й Волощини, мали йти на Львів, Городок і Перемишль на Сендомир», з Волини на Люблин і Радом, а не вільно з ворожих земель гнати на Волинь, і відти на Люблин[630]. Пізнїйше таке митне суперництво між Галичиною й Волинею стратило своє значіннє — з прилученнєм Волини 1569 р., і з Галицької та Подільської землї гурти йдуть також на ярмарки луцькі. Ярмарки львівські, луцькі, ярославські служили головними збірниками худоби, а більш рухливі дїдичі й згінники гнали гурти просто до Шлезка, що зістаєть ся головним торгом, бо головний експортовий торг Польщі в XVI-XVII в. — Ґданськ в торгу волами грає другорядну ролю[631].

Головним тереном, з якого збирала ся худоба до експорту, була східно-полуднева Галичина — земля Галицька і в части Львівська, Поділє й полуднева Волинь. Пізнїйше, з розширеннєм панського господарства на Побоже й Поднїпровє, гурти волів починають іти і звідти. Значні транспорти волів скуповували ся місцевими неґоціантами і панами також з Волощини. Експортували головно волів, а поволовщина, давана селянами семого, шестого, пятого, а навіть третього року, як на Поділю, давала чи не головний їх контінґент. Як оден з старших контрактів, наведу умову воєводи Станислава з Ходча, старости галицького й теребовельського, з міщанином львівським Вільчком з 1473 р. Сторговано волів по 2 зол. за штуку, і воєвода за виплачені йому Вільчком 1400 золотих зобовязуєть ся за рік, на весну (на великодні сьвята) дати 700 волів, добре вигодованих, добре викормлених протягом цїлої зими[632]. З поміж продуктів місцевого господарства се був тодї товар так поплатний і пошукуваний, а до того легкий до експорту, що в другій половинї XV і в першій половинї XVI в. при браку й неприступности гроша воли служили в Галичинї мов би суроґатом монети — наче в гомеровських часах, коли на воли рахували вартість річей, продавали і купували. Бачили ми вже в вище наведених прикладах, як шляхта складала ся в потребі на публичні цїли волами, як волами платили за протекцію, давали кубана й т. и. Так в 1463 р. подільська шляхта ухвалила дати по волови від лану на викуп камінецького староства з рук Бучацких, і воно було дїйсно за ті воли викуплене; кілька лїт пізнїйше таку ж складку зложила шляхта львівська на викуп львівського староства від Одровонжів[633]. Православні, добиваючи ся відновлення галицької катедри, обіцюють кор. Бонї двіста волів, а уневажненнє привілєґії латинського арцибіскупа на обсаду галицького намістництва коштувало їм 300 волів, розданих королеви, його жінцї й ріжним сенаторам[634].

Рахунки з оплат побираних в Городку — одній з стацій на тій воловій дорозї, за пашу в 1530-х рр., які маю в своїм розпорядженню[635], дають нам докладне понятє про розміри експорту волів та торг ними. Так в сезон 1534 р., протягом червня[636] перегнали Ю. Ґрац з Кракова 250 волів, Шілїнґ з Кракова 1200, Баран зі Львова 485, Лукаш зі Львова 70, Бабич зі Львова 600, Стецко Лазур 570, Стан. Ловіч зі Львова 450, Антоній мясник зі Львова 270, Ізраель Жид зі Львова 450, Лазар Жид з Туробина 340, Ян Квартник зі Львова 620, Огас Вірменин зі Львова 600, Гандель міщанин львівський 318, Осей Жид зі Львова 282, Еразм Станцлевич зі Львова 412, Васьво Кибалка зі Львова 305, Як. Сливка зі Львова 35, Лаврентий зі Львова 60, Макар зі Львова 50, Станислав зі Львова 100, Михаляк зі Львова 200, Ян Сметанка з Познаня 367, Абрам Жид зі Львова 211, Йосиф Миклашів зі Львова 200, Марко Жид зі Львова 451, Фицек міщанин львівський 70, шл. Ключовский 871, Ґрац зі Львова 400, Дітріх з Познаня 100 і другий гурт 313, Ізраель Жид зі Львова 308, Гневячка з Розницї (Roznycza) 405, Міхель Жид з Острога 800.

В липню зачинають гнати волів на успенський ярмарок до Ярослава[637], женуть: Яцко й Давидко міщане львівські 90, Міхель з Острога 616 і кілька день пізнїйше ще 837, Абрам Жид зі Львова 27, шл. Хшонстовский 219, Мисько пекар зі Львова 21, Давид Жид зі Львова молодих волів 67, Іванко зі Львова волів 700, Якуб син Міхеля з Острога молодих 340, старших 783, Абрам Пирог Жид з Острога 201, Кошин Жид зі Львова 210, Якуб Жид зі Львова 45, Филип Русин зі Львова 86, Ян Квартник Старший зі Львова 755, Квартник молодший 93, Станцлевич зі Львова 211, Ісачко Мосей зі Львова 710, Огас Вірменин зі Львова (не написано, судячи з оплати 550), Мошко Жид з Острога 140, Олександро Жид звідтиж 160, Іван Русин зі Львова 56, Сенько швець з Матвієм зі Львова 740, Мосїй зі Львова 400, Давид Жид з Олеська 85, Мик. Рогач зі Львова 140, Данило Жид звідтиж 187, Соломон і Юда звідтиж 217, Ісачко Угрин Жид 111, Абрам Турма Жид 54, Насам і Ісачко Жиди 520, Ізраель Жид — все зі Львова — 690, Арон Жид з Любомлї 148, Йосиф Воскобойникович зі Львова 732, Стецки Вірмени звідтиж 1084, Васько Кибалка звідтиж 210, Якуб Золотар з Камінця 727, Міхель з Острога 164, Мошко з Олеська 200 і другий Мошко Пейсаків звідтиж 200, Янкель з Острога 132, Давид Жид з Межибожа 230, Пейсах Бабійович звідтиж 211, Ізраель звідтиж 66 (всї три йдуть разом, одного дня), Абрам Жид 603, Шимон Жид 410, Якуб Жид 80, Манас Жид 60, Ісачко Жид 180 — всї пятеро з Буська, їдуть разом; Гандель міщ. львівський 246, Даніель і Борух Жиди зі Львова 600, Стан. Барбель звідтиж 87, Павло зі Щирця 254, Хотимский мясник з Камінця 130, Лехно Жид з Межибожа 90, Шльома Жид зі Львова 94, Мосей Жид звідтиж 154, Юда Жид з Острога 241, Абрам Жид звідтиж 209, Антонїй мясник зі Львова 210, Носан Жид звідтиж 110, Бобрик з Камінця 150, Йосуа Жид з Острога 154, Васько Кибалка Русин зі Львова 50. Всього по сим запискам перейшло за місяць червень близько 12 тис. волів, а перед ярославським ярмарком, протягом місяця звиш 18 тис., разом 30 тис. волів.

З 1560-х рр. бачили ми записку люстраторів, що міщане самих привілєґіованих міст, передовсїм значить львівські гуртівники, перегнали протягом року через Перемишль більше як 20 тис. штук волів — не рахуючи того, що прогнала шляхта й міщане з иньших міст, а з середини XVII в. про ярославський ярмарок оповідають, що на нього приганяли до 40 тис. волів.[638]

В інтересах шляхецького торгу волами при замкненню границь, в 1565 р. повзяті були ріжні постанови. Для торгу волами взагалї в заміну права складів, які не могли бути приложені до сього товару, були уставлені пограничні ярмарки, де виключно мала вести ся продажа худоби за границю. Свійським купцям не вільно було гнати худобу в заграничні міста, відповідно до звістних нам постанов, чужоземським купцям не вільно було купувати худоби де инде, як тільки на тих пограничних ярмарках. Але шляхецький торг волами вийнято з тих усїх ограничень. Волів, хованих в шляхецьких домах, «або купних, але кормлених їх збіжем,» а також зібраних з поволовщини, не тільки що могли гнати безмитно[639], але для них не мали значіння ярмаркові й пограничні приписи: шляхта могла гнати своїх волів незалежно від ярмарків просто до заграничних міст, і заграничні купцї могли купувати у неї худобу на місцї, в кождім часї, та виганяти за границю[640]. І шляхта справдї широко користала з сього права, висилаючи великі гурти за границю, або запродуючи їх на місцї заграничним неґоціантам. Так на початках XVII в. староста снятинський Петро Потоцкий робить контракти з ґданськими фірмами на великі партиї волів, по кілька тисяч часом; аґенти курфірста баварського закупають на місцї в Галицькій землї партиї волів на вивіз, і т. д. З Галицької землї шл. Сулятицкий жене на ярмарок луцький 3.000 волів, 600 яловиць, 6.000 овець і баранів[641]. З Поділя й Браславщини через Теребовлю протягом лїта й весни 1607 р. ідуть на ріжні торги близько 6.000 волів, майже виключно з селянської поволовщини: староста винницький і браславський Калиновский посилає 450 волів «власної поволовщини з сїл своїх власних» на ярмарок до Камінки «або туди де міг продати, хоч би й за границю Польщі» (се стереотипова формула, що повторяєть ся у всїх заявах, часто з додатком, що воли ті перезимували на панськім гумнї), і другий гурт з 220 голов до Ярослава; нїякий Вистемп сто до Пильзна, Белтковский сто сорок до Камінки, Ян Лянцкоронский 70 до Камінки, а 150 до Ярослава, Олександр Зборовский 130 до Камінки, староста товмацький Гербурт 362 на ярмарок до Яворова, Ян Ґарниш 110 до Ярослава, Ґродецкий тудиж 100, а 40 пізнїйше до Радимна, Януш Збаразкий 400, Олександр Конецпольский 200, староста Хмельницький Струсь 232, Леонора Язловецка 900, Войцех Бучацкий 350 — все до Ярослава, Бартломей Мочульский 100 до Городка, Малинський 104, Хоєцкий 40, Дембский 140, Хорушко-Шелеховский, подільський шляхтич 60, біскуп камінецький 85 — все тудиж, Р. Косїньский 142 до Радимна, і т. д.[642]. Експорт волів зістаєть ся на довго одною з найважнїйших галузей шляхецької господарки —

to najwiętsze misterstwo, kto do Brzegu z woły,