II. Господарство сїльське

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

В інтересах шляхецького торгу волами при замкненню границь, в 1565 р. повзяті були ріжні постанови. Для торгу волами взагалї в заміну права складів, які не могли бути приложені до сього товару, були уставлені пограничні ярмарки, де виключно мала вести ся продажа худоби за границю. Свійським купцям не вільно було гнати худобу в заграничні міста, відповідно до звістних нам постанов, чужоземським купцям не вільно було купувати худоби де инде, як тільки на тих пограничних ярмарках. Але шляхецький торг волами вийнято з тих усїх ограничень. Волів, хованих в шляхецьких домах, «або купних, але кормлених їх збіжем,» а також зібраних з поволовщини, не тільки що могли гнати безмитно[639], але для них не мали значіння ярмаркові й пограничні приписи: шляхта могла гнати своїх волів незалежно від ярмарків просто до заграничних міст, і заграничні купцї могли купувати у неї худобу на місцї, в кождім часї, та виганяти за границю[640]. І шляхта справдї широко користала з сього права, висилаючи великі гурти за границю, або запродуючи їх на місцї заграничним неґоціантам. Так на початках XVII в. староста снятинський Петро Потоцкий робить контракти з ґданськими фірмами на великі партиї волів, по кілька тисяч часом; аґенти курфірста баварського закупають на місцї в Галицькій землї партиї волів на вивіз, і т. д. З Галицької землї шл. Сулятицкий жене на ярмарок луцький 3.000 волів, 600 яловиць, 6.000 овець і баранів[641]. З Поділя й Браславщини через Теребовлю протягом лїта й весни 1607 р. ідуть на ріжні торги близько 6.000 волів, майже виключно з селянської поволовщини: староста винницький і браславський Калиновский посилає 450 волів «власної поволовщини з сїл своїх власних» на ярмарок до Камінки «або туди де міг продати, хоч би й за границю Польщі» (се стереотипова формула, що повторяєть ся у всїх заявах, часто з додатком, що воли ті перезимували на панськім гумнї), і другий гурт з 220 голов до Ярослава; нїякий Вистемп сто до Пильзна, Белтковский сто сорок до Камінки, Ян Лянцкоронский 70 до Камінки, а 150 до Ярослава, Олександр Зборовский 130 до Камінки, староста товмацький Гербурт 362 на ярмарок до Яворова, Ян Ґарниш 110 до Ярослава, Ґродецкий тудиж 100, а 40 пізнїйше до Радимна, Януш Збаразкий 400, Олександр Конецпольский 200, староста Хмельницький Струсь 232, Леонора Язловецка 900, Войцех Бучацкий 350 — все до Ярослава, Бартломей Мочульский 100 до Городка, Малинський 104, Хоєцкий 40, Дембский 140, Хорушко-Шелеховский, подільський шляхтич 60, біскуп камінецький 85 — все тудиж, Р. Косїньский 142 до Радимна, і т. д.[642]. Експорт волів зістаєть ся на довго одною з найважнїйших галузей шляхецької господарки —

to najwiętsze misterstwo, kto do Brzegu z woły,

A do Gdańska wie drogę z żytem a popioły,

описує сучасну суспільність Кохановский.

Перше нїж перейдемо до тих popioły-в, мусимо сказати кілька слів іще про оден рід експорту місцевої фавни, а то соленої риби, що в XV, а особливо XVI і на початках XVII віка також має чимале значіннє.

Правдоподібно, він стоїть в ґенетичнім звязку з стародавнїми рибальськими промислами на устю Дунаю й чорноморськім побережу, звісними нам в широких розмірах в часах античних, а пізнїйше, протягом столїть веденими також і руками галицьких промисловців: в XII в. лїтописець знає там «галицьких риболовів», а в XIII в. припадком згадує «лодьи», що йшли з чорноморського побережа з рибою й вином[643]. І пізнїйше, коли Подунавє опанувала волоська кольонїзація, довіз чорноморської й дунайської риби до Львова не перериваєть ся — закупають її й на місцї львівські купцї, їздячи по неї до Браїлова, Кілїї й иньших подунайських міст, довозять і купцї молдавські до Снятина, Камінця і до Львова, в великих розмірах. Торг сею дунайською рибою ведено на великі розміри — порівняти грамоту з 1441 р., де король звільняє до якогось часу львівських купцїв від плачення мит від усяких товарів, «а спеціально риби»[644]. Але при тім галицькі, а спеціально львівські купцї — бо Львів став осередком сього торгу, — правдоподібно дуже рано на взір того чорноморського солива, по традиціям античної ταριχήια і новійших візантийських та італїянських рецепт, зачали солити й експортувати рибу місцеву[645]. Розвій галицького соляного промислу в другій половинї XV в. піддержав сї проби, і львівська риба скоро знайшла, добру славу й широкий попит: в XVI в. з львівською рибою ми стрічаємо ся і на волинських коморах, куди йшла вона до земель в. кн. Литовського, і в записках краківської комори, кудою йшла вона до Зах. Европи[646]; в великих масах забирали її й до королївського двору[647]. Контракти львівських купцїв на аренду ставів по високій цїнї і в великім районї, за границями Львівської землї, які маємо з другої половини XV віка[648], показують, що в тім часї експльоатація місцевих ставів на вивіз уже мала досить широкі розміри.

Головним центром сього промислу зіставав ся Львів. Львівські купцї державили стави в Галичинї, на Волини й на Поділю, иньші місцеві підприємцї також привозили рибу до Львова, тут її остаточно препарували і під міською охоронною маркою висилали зі Львова: віск, риба і перець се були продукти, що стояли під такою міською ґарантією, а репутація й чистота котрих так «важна була не тільки місту, а й цїлій Річипосполитій», як казали про віск. В контрактах на стави волинські стрічаємо часом умову, що половлена риба буде відставлена до Львова. В иньших звістках везуть до Львова солону рибу бочками з Луцька, з Межибожа[649].

Солили рибу звичайно на місцї. З місцевої риби на посіл ішла щука й лин, иньша — особливо караси, йшла на власну потребу, так що «карасник» був синонїмом ставка, з якого не потягнеш нїяких доходів, окрім що до столу. Щука була цїннїйша, лин уважав ся рибою гіршою: «риба була зла, читаємо в однім процесї: богато лина, а ледво котра верства щуки»[650], і в цїнї лин ішов майже о половину дешевше від щуки: «на перший спуст посолено було риби десять красноставських бочок, читаємо в люстрації, — пять бочок щуки, і продавано бочку по 8 зол., а других 5 бочок линів — продавано по 5 зол.»[651]. Иньша риба йшла з Подунавя: осетрина (визина), «коропи дунайські», «оселедцї дунайські»[652]. Натомість дуже богатий рибний промисел днїпровський і припетський зіставав ся поза львівським торгом: як ми бачили, поза місцевим ужитком днїпровсько-припетський полов запровіантовував північнї краї — білоруські й литовські, йшов і за границю, до земель коронних (риба пинська в таксї волинських комор 1568 р.)[653], але мабуть в малій скількости, і в торговім оборотї Львова ми з нею не стрічаємо ся. В краківських митних записках окрім риби львівської фіґурує ще тільки красноставська, і то в значних масах[654].

В львівськім районї рибу постачали головно стави. При великім попиті й добрій цїнї на рибу, а при невеликім, розмірно, накладї коштів на будову й удержаннє ставів, вони давали дуже показний дохід і тому в місцевостях богатих водою, відповідних тереном, стави служили дуже важною й старанно використовуваною галузею великого господарства, а заразом уважали ся наче б привілєґією його: стрічаємо випадки, де став роблять собі селяне, але в такім разї державець забирає його, звернувши кошти спорядження ставу: «люде збудували своїм коштом два ставки, читаємо при однім селї, — пан староста вже їх відібрав від них, позволивши їм оден раз спустити за той наклад, який вони вложили»[655]. Щоб мати понятє про дохід, який несли стави, наведемо кілька позицій з люстрації королївщини 1564 р. Спуст ставу в Болшеві під Галичом давав 1000 золотих; спуст ставу на Вепрі під м. Тарногорого давав 900 золотих; два стави в старостві Городецькім — великий під Городком і другий в Лелехівцї раховано на спуст за 2400 зол., а третїй став — в Черлянах за 1000 зол., так що разом з иньшими поменьшими ставами середнїй дохід з ставів на рік раховано близько на 1400 зол. В львівській королївщинї пересїчний дохід від ставів на рік раховано на 1156 зол., з більших ставів тут був оден в Щирцї, що давав при спустї чистих 600 зол., другий в Михончичах, продаваний за 800 зол.; в загальнім доходї королївщини близько  2/ 5 ішло з ставів[656]. Иньші королївщини мали стави поменьші, запродавані на спуст за 100-200, за кількадесять, або й кільканадцять зол., відповідно до його великости, «зловности» й легкости в полові. Добрий став був той, що мав постійний доплив води, а не замулював ся, не заростав, і легко спускав ся[657].

Процедура з тими ставами взагалї була дуже проста: на ріцї або потоках, де трапляла ся ложбина, ставили гать, яку підносили на кілька ліктїв над рівнем води; зарибивши воду, два роки давали «віддиху», а на третїй[658] «спускали» воду й виловлювали рибу протягом кількох тижнїв або й місяцїв, коли став був більший[659]; лїпшу рибу солили, гіршу продавали «на березї». «До спусту» вимовляв собі купець звичайно поміч в роботї й ріжні припаси — «сїна стогами, по умові, солонини, сиру й масла, кілька робітників, яким також часом з замку платять»[660]. Обовязок робити при гатях, сходити ся на «ґвалт» — ратувати, аби не зірвало став, і т. и, зачисляв ся звичайно до обовязків селян.

Навіть в порівнянню з господарством иньших провінцій Польщі, технїка, яка держала ся на Руси уважала ся занадто примітивною. «У коханих Руснаків[661] як став аби як насиплять, аби як упусти пороблять, так і спускають його аби як», лише польський господар з другої половини XVI в.[662]. «Трапиться став спущений, або новозаложений: вирвуть ся стави над ним, що були вже готові до спусту, то хоч і той, до якого спаде вода, мусить зірвати ся, але все таки з тих горішнїх ставів богато зістанеть ся в нїм риби. Лишить ся він потім з готовими рибами, отже як достоїть до спусту, дасть велику користь. Спускаючи стави, перекопують його: велике щастє, коли риби не вийдуть з водою: посадять хлопця з прутом над прорвою, аби махав — думають, що того махання буде риба бояти ся, а то треба знати, що як риба піде в течію, то щоб і хлоп вскочив, то її не затримає. І потім нарікає той купець, що купив став: упустив рибу»... «А що у них так дорого купують стави, тому не треба дивувати ся, бо продадуть і найменьшу рибку, яку у нас хлоп задурно візьме при спустї. Бо там на Руси коли вони мають спусти, припадають великі пости, і на ті пости потрібують не мало риби, а по друге — щуки вони солять у бочки й дорого продають. І все таки не оден попечеть ся на арендї тих руських ставів[663], хоч ту мають велику вигоду, що закуповуючи став, вимовить собі той купець кількадесять кірцїв «леґумін», стількиж вівса, сїна, солоду, молочних продуктів, волів, кабанів і т. и.; нїм почне спускати став, збудуй йому на перед коло ставу хату — на що-б у нас в Польщі або в Шлезку не пристали б панове нїяким чином. Лїпше[664], як хто сам став заплодить: знає, що до нього всадив, і мало що помилить ся в рахунках — аби того не дістав при спустї. І то теж, що поки Русин раз став до спусту додержить, то у нас його до того часу два рази спустять — хиба як би дуже малі зародки садив, то мусить дочекати до трох лїт.»

В сїй характеристицї цїкаве се загальне понятє, яке пробиваєть ся в нїй: про примітивність і марнотратність в господарстві панів з українських земель — богатших дарами природи і не виснажених так як землї польські. Ся марнотратність в експльоатації природних богацтв одначе нї в чім не показує себе так сильно, як в господарцї лїсовій — чисто рабівничій експльоатації лїсів на експорт.

Експорт товарів лїсових, ґданський торг деревом, цїни на дерево у нас і за границею, виріб лїсових товарів — звістки з любомльської і ратненської королївщини, нищеннє лїсів, проба державної монополїї в в. Кн. Литовськім, знесеннє її, виріб лїсових товарів в українї східнїй, нищеннє лїсів

Попит на лїсовий товар приходить до нас звідти-ж, звідки-ж прийшов пізнїйше попит на збіже — з балтийського побережа, й тимиж дорогами йшов в глубину наших земель, торуючи дороги для збіжевого вивозу; тільки що випередив попит на збіже більше як на цїле столїтє.

Вже серед торговельних оборотів, які на широкі розміри вела адмінїстрація рицарської пруської держави з кінцем XIV і на початках XV в., грають чималу ролю й лїсові товари — дерево, попіл (з якого виробляли поташ), смола, деготь. Крім задоволення місцевих потреб висилають ся вони в чужі краї морською дорогою, в сторони Балтийського й Нїмецького моря[665]. З упадком рицарської держави й її правительственної торговлї скупля й вивіз сих продуктів переходить до Ґданська, що вже з кінцем XV в., як ми знаємо, стає головним, а властиво виключним вивозовим портом для цїлої системи Висли й заберає в свої торговельні, експортові операції крок за кроком українські землї. Не тільки за рідшими родами дерева — як н. пр. за тисом, дуже попитуваним особливо при фабрикації середновічної зброї — найбільше луків (тому й зветь ся звичайно Bogenholz), за яким шпирають нїмецькі аґенти по карпатському підгірю, а визбиравши його тут, шукають за ним і по дальших краях[666], а й за звичайним будівляним деревом та рідними лїсовими товарами пруські купцї починають попитувати не тільки в близших околицях, а і в краях середньої й горішної Висли, Нарева й Буга. З початком другої чверти XV в. бачимо сї операції вже дуже розвиненими. Ґданські купцї роблять контракти або безпосередно з більшими властителями та державцями королївщин, або з ріжними посередниками, місцевими купцями, між ин. з Галичини, Побужа й Волини, що постачають дерево й лїсові товари їм до Ґданська[667]. Не вдоволяючи ся привозом, ґданські купцї їздили часом на місце й тут закупали дерево на ґрунтї — так в 1442 Ґерт фон Зундерн, оден з більших ґданських торговельників деревом, купує сам дерево в Берестю й від себе транспортує його до Ґданська[668]. Головно фіґурує дерево, в двох головних катеґоріях: т. зв. ванчес (Wagenschoss), себто дубові плахи лїпшого сорту, порізані з сильнїйших стовбурів, що йшли головно на корабельну будову, і «клепки» (Klappholz), плахи дубові тоньші й слабші, а також і букові, що йшли на столярську роботу. Далї — але рідше, іде дерево мачтове і будівляне, до виробів бондарських і т. и. Також попіл, смола, деготь. Тяжкі сї товари спускають Вислою з весенною водою на дарабах або т. зв. дубасах — себто примітивно зроблених великих барках широких і неглубоких, що приїхавши часто розберали ся й продавали ся на дерево[669]. З руських земель ідуть вони Сяном, Бугом і Наревом. Берестє виступає вже з початком XV в. як одно з головнїйших огнищ сього експорту, що обіймає також подальші околицї Волини й Полїся: навіть купцї з Луцька беруть в нїй участь[670]. Уже в 1402 р. Ягайло вставляєть ся перед вел. маґістром пруським за купцями з Берестя, аби їм вільно було сплавити Вислою дерево й иньші товари свої привезти до Прусії, а замість них покупити собі иньші потрібні їм товари[671]. Крім Берестя показну ролю в сїм експортї, по ґданським актам, має Холм; далї фіґурують в нїм Брянськ, Більськ, Сураж, Ганязь й ин.[672]. Десь між Берестєм і Холмом було місце (в ґданських актах зване halewikk), де дерево сортувало ся — друге таке місце було на Нареві, коло Ломжі[673]. В XV в. в ґданських актах мова іде головно про сам експорт дерева з сих міст.

Дерево не посортоване ґданськими аґентами на місцї, сортувано потім в Ґданську по привозї заприсяженими міськими аґентами й воно діставало міську охоронну марку — торг деревом стояв взагалї під пильною контролею міста. Дерево з якимись хибами, т. зв. брак (Wrak або Brak) ішло по половинній цїнї против доброго (Grudholz). Рахували його найчастїйше на т. зв. «сотки», які одначе були двох родів: «мала сотка» мала дві копи (120 шт.)[674], велика містила в собі 24 малі сотки або 48 кіп (2.880 штук); Другий рахунок — на «шістдесятки» (sachzik): так звало ся шістьдесять малих соток, а півпята великої сотки (7.200 штук). Порівняннє отсих цїн пояснить наш інтерес, який двигав сею торговлею: велику сотку Wagenschoss-у (2.880 шт.) в 1420-30-x рр. платили на місцї по 2 ¼ до 3 ½ марки (гривен)[675], в Ґданську звиш 4 марок, в Любеку продавала ся вона по 8 до 10, в анґлїйських портах по 24 марки. Велика сотка Klappholz платила ся на Мазовшу в 1430 р. по 7 мар., в Анґлїї 34 мар. Мала сотка тисини платила ся «в Польщі» в 1427 р. по 14 марок, в Анґлїї по 51 марцї[676]. Понятє про розміри, яких дійшов вивіз лїсових товарів з системи Висли протягом XV в. дадуть нам отсї цифри з кінця XV в.: в 1490 вивезено ріжного дерева (переважно Klappholz i Wagenschoss) 2.523 соток (розуміють звичайно великі — отже коло 7 міл. штук). В 1491 р. вивезено 2.235 сот. В 1492 меньше — тільки 766. Попілу в тих роках вивезено коло 1.000 лаштів (в кождім лаштї 12 бочок). Смоли й дегтю вивозили 800 до 1.000 лаштів річно. Експортовано сї лїсові товари головно до Анґлїї, Шотляндії, Голяндії, попіл також до Франції[677].

Протягом XVI в. сей вивіз лїсового товару йде далї на великі розміри, і лїси в районі вислянського й бужського сплаву нищать ся з цїлою силою. В серединї XVI в. в лїсах близьких до сплавів дуже часто вже не було чого рубати й палити на «ванчос і попіл.» Люстрація 1564 р. оповідає цїкаві річи про сю лїсову господарку першої половини XVI в. От що казав Валентий, війт берестецький, з Холмщини, спеціалїст від лїсових товарів, про виріб сих товарів в вікових пущах Любомльської королївщини (на правім боцї Бугу):

«За небіжчика славної памяти пана Яна Тенчиньского[678], воєводи Сендомирського, зачав я робити з батьком моїм лїсові товари, але за його щасливих роспоряджень не богато лїсу знищено в Любомлї, хоч за небіжчика ґрафа старости любомльського[679] випалив я попілу за весь час староства його 800 лаштів, а ванчосу дві шістдесятки, себто 12.000 — ті лїсові товари роблено в Головенськім, Нудиськім і ин. лїсах. За тогож пана ґрафа виробив я двіста комяг: на декотрих спущено згадані товари, а декотрі продавано — по 30 зол. Потім за небіжчика Станислава Мацєйовского, старости любомльського, тойже Валентий виробив ванчосу шість шістьдесяток, себто 36.000, а клепок чотири шістьдесятки, себто 24.000, попелу лаштів більше-меньше 1.300. За тогож пана вироблено дуже богато комяг, бо був старостою чотирнадцять лїт[680], а кождого року роблено їх більше — меньше 30 або 40, і продавано їх дуже богато. Всї лїси, які належали до Любомльського староства, за того небіжчика пана Мацєйовского дуже знищено, і дуже мало вже знайдеть ся дерева здатного на лїсові товари, хиба ще на клепки може бути досить. За й. м. пана канцлєра ж, нинїшнього любомльського старости, в минувшім роцї 1563 той Валентий випалив 40 лаштів попелу, а другий будник, Чиж з Ягодина випалив попелу 20 лаштів. Клепок спущено минувшого року до Ґданська 15 соток, себто півтори тисячі. Комяг того року вироблено 29, з них 24 спродано по 50 зол., а на иньших спущено згадані товари. Сього року, 1564, підстароста любомльський, на замовленнє п. Ґрайовского[681], поручив тому Чижу виробити й випалити 30 лаштів попелу, а иньшому війту — Луцеви з Полац також 30 лаштів. Комяг на сей рік вироблено там 15, з них п. Ґрайовский замовив 12, а решту замовлено на потреби п. старости» [682].

Навіть в найглухійшій з королївщин — Ратенській іде вже тодї ся робота всею силою пари:

«Лаврентій з Велюнча, будник і майстер лїсових товарів, дав таку справу що до лїсових товарів, як п. ревізори в части самі бачили, що в лїсах велюнських, які належать до того староства, вироблено ванчосу дві шістдесятки, себто 12 тис., бо одна шістдесятка має в собі 6 тис. четверток[683]. Робить тамже й попіл, на сей рік рахував його готового на 30 лаштів. На сю роботу п. староста ратенський дає тому майстрови грошима від ста плах ванчосу 4 зол., а за виробленнє лашту попілу також 4 зол.; окрім того дає тому будникови річно десять мац жита міри міської ратенської. За той даток будник той удержує собі челядь до роботи, і нїякої помочи йому з замку не мають давати, тільки готові вже товари мають відвезти королївськими людьми до р. Мухавця, і то не далї як чотири милї[684]. Будник той казав, що з королївських лїсів того староства — Радістівського й Велюницького він випалив в 1562 р. 50 лаштів попелу, а в р. 1563 сто лаштів — все за теперішнього п. старости; попіл той продавано в Ґданську минувшого року по 34 зол. лашт. А що до ванчосу, то його за теперішнього старости не продавано. За неб. п. Свєнціцкого, давнїйшого старости ратенського, вироблено 500 лаштів попелу, а ванчосу зовсїм не роблено. Є ще в тім старостві лїси здатні на попіл, ванчос, клепки[685], особливо лїс Мартинів, довгий на милю, а вшир меньше, великий лїс у Трутної, коло c. Синова, великий лїс коло Корович, коло оз. Сьвятого лїс великий, за Туром, коло Ветел великий лїс: в тих лїсах іще не роблено нїяких товарів, а єсть там дерева здатного досить»[686].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „II. Господарство сїльське“ на сторінці 5. Приємного читання.