Розділ «II. Господарство сїльське»

A do Gdańska wie drogę z żytem a popioły,

описує сучасну суспільність Кохановский.

Перше нїж перейдемо до тих popioły-в, мусимо сказати кілька слів іще про оден рід експорту місцевої фавни, а то соленої риби, що в XV, а особливо XVI і на початках XVII віка також має чимале значіннє.

Правдоподібно, він стоїть в ґенетичнім звязку з стародавнїми рибальськими промислами на устю Дунаю й чорноморськім побережу, звісними нам в широких розмірах в часах античних, а пізнїйше, протягом столїть веденими також і руками галицьких промисловців: в XII в. лїтописець знає там «галицьких риболовів», а в XIII в. припадком згадує «лодьи», що йшли з чорноморського побережа з рибою й вином[643]. І пізнїйше, коли Подунавє опанувала волоська кольонїзація, довіз чорноморської й дунайської риби до Львова не перериваєть ся — закупають її й на місцї львівські купцї, їздячи по неї до Браїлова, Кілїї й иньших подунайських міст, довозять і купцї молдавські до Снятина, Камінця і до Львова, в великих розмірах. Торг сею дунайською рибою ведено на великі розміри — порівняти грамоту з 1441 р., де король звільняє до якогось часу львівських купцїв від плачення мит від усяких товарів, «а спеціально риби»[644]. Але при тім галицькі, а спеціально львівські купцї — бо Львів став осередком сього торгу, — правдоподібно дуже рано на взір того чорноморського солива, по традиціям античної ταριχήια і новійших візантийських та італїянських рецепт, зачали солити й експортувати рибу місцеву[645]. Розвій галицького соляного промислу в другій половинї XV в. піддержав сї проби, і львівська риба скоро знайшла, добру славу й широкий попит: в XVI в. з львівською рибою ми стрічаємо ся і на волинських коморах, куди йшла вона до земель в. кн. Литовського, і в записках краківської комори, кудою йшла вона до Зах. Европи[646]; в великих масах забирали її й до королївського двору[647]. Контракти львівських купцїв на аренду ставів по високій цїнї і в великім районї, за границями Львівської землї, які маємо з другої половини XV віка[648], показують, що в тім часї експльоатація місцевих ставів на вивіз уже мала досить широкі розміри.

Головним центром сього промислу зіставав ся Львів. Львівські купцї державили стави в Галичинї, на Волини й на Поділю, иньші місцеві підприємцї також привозили рибу до Львова, тут її остаточно препарували і під міською охоронною маркою висилали зі Львова: віск, риба і перець се були продукти, що стояли під такою міською ґарантією, а репутація й чистота котрих так «важна була не тільки місту, а й цїлій Річипосполитій», як казали про віск. В контрактах на стави волинські стрічаємо часом умову, що половлена риба буде відставлена до Львова. В иньших звістках везуть до Львова солону рибу бочками з Луцька, з Межибожа[649].

Солили рибу звичайно на місцї. З місцевої риби на посіл ішла щука й лин, иньша — особливо караси, йшла на власну потребу, так що «карасник» був синонїмом ставка, з якого не потягнеш нїяких доходів, окрім що до столу. Щука була цїннїйша, лин уважав ся рибою гіршою: «риба була зла, читаємо в однім процесї: богато лина, а ледво котра верства щуки»[650], і в цїнї лин ішов майже о половину дешевше від щуки: «на перший спуст посолено було риби десять красноставських бочок, читаємо в люстрації, — пять бочок щуки, і продавано бочку по 8 зол., а других 5 бочок линів — продавано по 5 зол.»[651]. Иньша риба йшла з Подунавя: осетрина (визина), «коропи дунайські», «оселедцї дунайські»[652]. Натомість дуже богатий рибний промисел днїпровський і припетський зіставав ся поза львівським торгом: як ми бачили, поза місцевим ужитком днїпровсько-припетський полов запровіантовував північнї краї — білоруські й литовські, йшов і за границю, до земель коронних (риба пинська в таксї волинських комор 1568 р.)[653], але мабуть в малій скількости, і в торговім оборотї Львова ми з нею не стрічаємо ся. В краківських митних записках окрім риби львівської фіґурує ще тільки красноставська, і то в значних масах[654].

В львівськім районї рибу постачали головно стави. При великім попиті й добрій цїнї на рибу, а при невеликім, розмірно, накладї коштів на будову й удержаннє ставів, вони давали дуже показний дохід і тому в місцевостях богатих водою, відповідних тереном, стави служили дуже важною й старанно використовуваною галузею великого господарства, а заразом уважали ся наче б привілєґією його: стрічаємо випадки, де став роблять собі селяне, але в такім разї державець забирає його, звернувши кошти спорядження ставу: «люде збудували своїм коштом два ставки, читаємо при однім селї, — пан староста вже їх відібрав від них, позволивши їм оден раз спустити за той наклад, який вони вложили»[655]. Щоб мати понятє про дохід, який несли стави, наведемо кілька позицій з люстрації королївщини 1564 р. Спуст ставу в Болшеві під Галичом давав 1000 золотих; спуст ставу на Вепрі під м. Тарногорого давав 900 золотих; два стави в старостві Городецькім — великий під Городком і другий в Лелехівцї раховано на спуст за 2400 зол., а третїй став — в Черлянах за 1000 зол., так що разом з иньшими поменьшими ставами середнїй дохід з ставів на рік раховано близько на 1400 зол. В львівській королївщинї пересїчний дохід від ставів на рік раховано на 1156 зол., з більших ставів тут був оден в Щирцї, що давав при спустї чистих 600 зол., другий в Михончичах, продаваний за 800 зол.; в загальнім доходї королївщини близько  2/ 5 ішло з ставів[656]. Иньші королївщини мали стави поменьші, запродавані на спуст за 100-200, за кількадесять, або й кільканадцять зол., відповідно до його великости, «зловности» й легкости в полові. Добрий став був той, що мав постійний доплив води, а не замулював ся, не заростав, і легко спускав ся[657].

Процедура з тими ставами взагалї була дуже проста: на ріцї або потоках, де трапляла ся ложбина, ставили гать, яку підносили на кілька ліктїв над рівнем води; зарибивши воду, два роки давали «віддиху», а на третїй[658] «спускали» воду й виловлювали рибу протягом кількох тижнїв або й місяцїв, коли став був більший[659]; лїпшу рибу солили, гіршу продавали «на березї». «До спусту» вимовляв собі купець звичайно поміч в роботї й ріжні припаси — «сїна стогами, по умові, солонини, сиру й масла, кілька робітників, яким також часом з замку платять»[660]. Обовязок робити при гатях, сходити ся на «ґвалт» — ратувати, аби не зірвало став, і т. и, зачисляв ся звичайно до обовязків селян.

Навіть в порівнянню з господарством иньших провінцій Польщі, технїка, яка держала ся на Руси уважала ся занадто примітивною. «У коханих Руснаків[661] як став аби як насиплять, аби як упусти пороблять, так і спускають його аби як», лише польський господар з другої половини XVI в.[662]. «Трапиться став спущений, або новозаложений: вирвуть ся стави над ним, що були вже готові до спусту, то хоч і той, до якого спаде вода, мусить зірвати ся, але все таки з тих горішнїх ставів богато зістанеть ся в нїм риби. Лишить ся він потім з готовими рибами, отже як достоїть до спусту, дасть велику користь. Спускаючи стави, перекопують його: велике щастє, коли риби не вийдуть з водою: посадять хлопця з прутом над прорвою, аби махав — думають, що того махання буде риба бояти ся, а то треба знати, що як риба піде в течію, то щоб і хлоп вскочив, то її не затримає. І потім нарікає той купець, що купив став: упустив рибу»... «А що у них так дорого купують стави, тому не треба дивувати ся, бо продадуть і найменьшу рибку, яку у нас хлоп задурно візьме при спустї. Бо там на Руси коли вони мають спусти, припадають великі пости, і на ті пости потрібують не мало риби, а по друге — щуки вони солять у бочки й дорого продають. І все таки не оден попечеть ся на арендї тих руських ставів[663], хоч ту мають велику вигоду, що закуповуючи став, вимовить собі той купець кількадесять кірцїв «леґумін», стількиж вівса, сїна, солоду, молочних продуктів, волів, кабанів і т. и.; нїм почне спускати став, збудуй йому на перед коло ставу хату — на що-б у нас в Польщі або в Шлезку не пристали б панове нїяким чином. Лїпше[664], як хто сам став заплодить: знає, що до нього всадив, і мало що помилить ся в рахунках — аби того не дістав при спустї. І то теж, що поки Русин раз став до спусту додержить, то у нас його до того часу два рази спустять — хиба як би дуже малі зародки садив, то мусить дочекати до трох лїт.»

В сїй характеристицї цїкаве се загальне понятє, яке пробиваєть ся в нїй: про примітивність і марнотратність в господарстві панів з українських земель — богатших дарами природи і не виснажених так як землї польські. Ся марнотратність в експльоатації природних богацтв одначе нї в чім не показує себе так сильно, як в господарцї лїсовій — чисто рабівничій експльоатації лїсів на експорт.

Експорт товарів лїсових, ґданський торг деревом, цїни на дерево у нас і за границею, виріб лїсових товарів — звістки з любомльської і ратненської королївщини, нищеннє лїсів, проба державної монополїї в в. Кн. Литовськім, знесеннє її, виріб лїсових товарів в українї східнїй, нищеннє лїсів

Попит на лїсовий товар приходить до нас звідти-ж, звідки-ж прийшов пізнїйше попит на збіже — з балтийського побережа, й тимиж дорогами йшов в глубину наших земель, торуючи дороги для збіжевого вивозу; тільки що випередив попит на збіже більше як на цїле столїтє.

Вже серед торговельних оборотів, які на широкі розміри вела адмінїстрація рицарської пруської держави з кінцем XIV і на початках XV в., грають чималу ролю й лїсові товари — дерево, попіл (з якого виробляли поташ), смола, деготь. Крім задоволення місцевих потреб висилають ся вони в чужі краї морською дорогою, в сторони Балтийського й Нїмецького моря[665]. З упадком рицарської держави й її правительственної торговлї скупля й вивіз сих продуктів переходить до Ґданська, що вже з кінцем XV в., як ми знаємо, стає головним, а властиво виключним вивозовим портом для цїлої системи Висли й заберає в свої торговельні, експортові операції крок за кроком українські землї. Не тільки за рідшими родами дерева — як н. пр. за тисом, дуже попитуваним особливо при фабрикації середновічної зброї — найбільше луків (тому й зветь ся звичайно Bogenholz), за яким шпирають нїмецькі аґенти по карпатському підгірю, а визбиравши його тут, шукають за ним і по дальших краях[666], а й за звичайним будівляним деревом та рідними лїсовими товарами пруські купцї починають попитувати не тільки в близших околицях, а і в краях середньої й горішної Висли, Нарева й Буга. З початком другої чверти XV в. бачимо сї операції вже дуже розвиненими. Ґданські купцї роблять контракти або безпосередно з більшими властителями та державцями королївщин, або з ріжними посередниками, місцевими купцями, між ин. з Галичини, Побужа й Волини, що постачають дерево й лїсові товари їм до Ґданська[667]. Не вдоволяючи ся привозом, ґданські купцї їздили часом на місце й тут закупали дерево на ґрунтї — так в 1442 Ґерт фон Зундерн, оден з більших ґданських торговельників деревом, купує сам дерево в Берестю й від себе транспортує його до Ґданська[668]. Головно фіґурує дерево, в двох головних катеґоріях: т. зв. ванчес (Wagenschoss), себто дубові плахи лїпшого сорту, порізані з сильнїйших стовбурів, що йшли головно на корабельну будову, і «клепки» (Klappholz), плахи дубові тоньші й слабші, а також і букові, що йшли на столярську роботу. Далї — але рідше, іде дерево мачтове і будівляне, до виробів бондарських і т. и. Також попіл, смола, деготь. Тяжкі сї товари спускають Вислою з весенною водою на дарабах або т. зв. дубасах — себто примітивно зроблених великих барках широких і неглубоких, що приїхавши часто розберали ся й продавали ся на дерево[669]. З руських земель ідуть вони Сяном, Бугом і Наревом. Берестє виступає вже з початком XV в. як одно з головнїйших огнищ сього експорту, що обіймає також подальші околицї Волини й Полїся: навіть купцї з Луцька беруть в нїй участь[670]. Уже в 1402 р. Ягайло вставляєть ся перед вел. маґістром пруським за купцями з Берестя, аби їм вільно було сплавити Вислою дерево й иньші товари свої привезти до Прусії, а замість них покупити собі иньші потрібні їм товари[671]. Крім Берестя показну ролю в сїм експортї, по ґданським актам, має Холм; далї фіґурують в нїм Брянськ, Більськ, Сураж, Ганязь й ин.[672]. Десь між Берестєм і Холмом було місце (в ґданських актах зване halewikk), де дерево сортувало ся — друге таке місце було на Нареві, коло Ломжі[673]. В XV в. в ґданських актах мова іде головно про сам експорт дерева з сих міст.

Дерево не посортоване ґданськими аґентами на місцї, сортувано потім в Ґданську по привозї заприсяженими міськими аґентами й воно діставало міську охоронну марку — торг деревом стояв взагалї під пильною контролею міста. Дерево з якимись хибами, т. зв. брак (Wrak або Brak) ішло по половинній цїнї против доброго (Grudholz). Рахували його найчастїйше на т. зв. «сотки», які одначе були двох родів: «мала сотка» мала дві копи (120 шт.)[674], велика містила в собі 24 малі сотки або 48 кіп (2.880 штук); Другий рахунок — на «шістдесятки» (sachzik): так звало ся шістьдесять малих соток, а півпята великої сотки (7.200 штук). Порівняннє отсих цїн пояснить наш інтерес, який двигав сею торговлею: велику сотку Wagenschoss-у (2.880 шт.) в 1420-30-x рр. платили на місцї по 2 ¼ до 3 ½ марки (гривен)[675], в Ґданську звиш 4 марок, в Любеку продавала ся вона по 8 до 10, в анґлїйських портах по 24 марки. Велика сотка Klappholz платила ся на Мазовшу в 1430 р. по 7 мар., в Анґлїї 34 мар. Мала сотка тисини платила ся «в Польщі» в 1427 р. по 14 марок, в Анґлїї по 51 марцї[676]. Понятє про розміри, яких дійшов вивіз лїсових товарів з системи Висли протягом XV в. дадуть нам отсї цифри з кінця XV в.: в 1490 вивезено ріжного дерева (переважно Klappholz i Wagenschoss) 2.523 соток (розуміють звичайно великі — отже коло 7 міл. штук). В 1491 р. вивезено 2.235 сот. В 1492 меньше — тільки 766. Попілу в тих роках вивезено коло 1.000 лаштів (в кождім лаштї 12 бочок). Смоли й дегтю вивозили 800 до 1.000 лаштів річно. Експортовано сї лїсові товари головно до Анґлїї, Шотляндії, Голяндії, попіл також до Франції[677].

Протягом XVI в. сей вивіз лїсового товару йде далї на великі розміри, і лїси в районі вислянського й бужського сплаву нищать ся з цїлою силою. В серединї XVI в. в лїсах близьких до сплавів дуже часто вже не було чого рубати й палити на «ванчос і попіл.» Люстрація 1564 р. оповідає цїкаві річи про сю лїсову господарку першої половини XVI в. От що казав Валентий, війт берестецький, з Холмщини, спеціалїст від лїсових товарів, про виріб сих товарів в вікових пущах Любомльської королївщини (на правім боцї Бугу):

«За небіжчика славної памяти пана Яна Тенчиньского[678], воєводи Сендомирського, зачав я робити з батьком моїм лїсові товари, але за його щасливих роспоряджень не богато лїсу знищено в Любомлї, хоч за небіжчика ґрафа старости любомльського[679] випалив я попілу за весь час староства його 800 лаштів, а ванчосу дві шістдесятки, себто 12.000 — ті лїсові товари роблено в Головенськім, Нудиськім і ин. лїсах. За тогож пана ґрафа виробив я двіста комяг: на декотрих спущено згадані товари, а декотрі продавано — по 30 зол. Потім за небіжчика Станислава Мацєйовского, старости любомльського, тойже Валентий виробив ванчосу шість шістьдесяток, себто 36.000, а клепок чотири шістьдесятки, себто 24.000, попелу лаштів більше-меньше 1.300. За тогож пана вироблено дуже богато комяг, бо був старостою чотирнадцять лїт[680], а кождого року роблено їх більше — меньше 30 або 40, і продавано їх дуже богато. Всї лїси, які належали до Любомльського староства, за того небіжчика пана Мацєйовского дуже знищено, і дуже мало вже знайдеть ся дерева здатного на лїсові товари, хиба ще на клепки може бути досить. За й. м. пана канцлєра ж, нинїшнього любомльського старости, в минувшім роцї 1563 той Валентий випалив 40 лаштів попелу, а другий будник, Чиж з Ягодина випалив попелу 20 лаштів. Клепок спущено минувшого року до Ґданська 15 соток, себто півтори тисячі. Комяг того року вироблено 29, з них 24 спродано по 50 зол., а на иньших спущено згадані товари. Сього року, 1564, підстароста любомльський, на замовленнє п. Ґрайовского[681], поручив тому Чижу виробити й випалити 30 лаштів попелу, а иньшому війту — Луцеви з Полац також 30 лаштів. Комяг на сей рік вироблено там 15, з них п. Ґрайовский замовив 12, а решту замовлено на потреби п. старости» [682].

Навіть в найглухійшій з королївщин — Ратенській іде вже тодї ся робота всею силою пари:

«Лаврентій з Велюнча, будник і майстер лїсових товарів, дав таку справу що до лїсових товарів, як п. ревізори в части самі бачили, що в лїсах велюнських, які належать до того староства, вироблено ванчосу дві шістдесятки, себто 12 тис., бо одна шістдесятка має в собі 6 тис. четверток[683]. Робить тамже й попіл, на сей рік рахував його готового на 30 лаштів. На сю роботу п. староста ратенський дає тому майстрови грошима від ста плах ванчосу 4 зол., а за виробленнє лашту попілу також 4 зол.; окрім того дає тому будникови річно десять мац жита міри міської ратенської. За той даток будник той удержує собі челядь до роботи, і нїякої помочи йому з замку не мають давати, тільки готові вже товари мають відвезти королївськими людьми до р. Мухавця, і то не далї як чотири милї[684]. Будник той казав, що з королївських лїсів того староства — Радістівського й Велюницького він випалив в 1562 р. 50 лаштів попелу, а в р. 1563 сто лаштів — все за теперішнього п. старости; попіл той продавано в Ґданську минувшого року по 34 зол. лашт. А що до ванчосу, то його за теперішнього старости не продавано. За неб. п. Свєнціцкого, давнїйшого старости ратенського, вироблено 500 лаштів попелу, а ванчосу зовсїм не роблено. Є ще в тім старостві лїси здатні на попіл, ванчос, клепки[685], особливо лїс Мартинів, довгий на милю, а вшир меньше, великий лїс у Трутної, коло c. Синова, великий лїс коло Корович, коло оз. Сьвятого лїс великий, за Туром, коло Ветел великий лїс: в тих лїсах іще не роблено нїяких товарів, а єсть там дерева здатного досить»[686].

Але то була найглухійша з королївщин, віддалена від сплавних артерій ґданського експорту. В иньших місцях великі доходи, які давали сї лїсові товари (судячи з вище поданих цїн річний експорт 50 лаштів мусїв дати понад тисячу золотих чистого доходу!) заохотили до винищення лїсів уже скорше. Бачили ми то вже в сусїднїй любомльській королївщинї. В холмській, як кажуть ревізори 1570 р., «лїси спустошені ще за п. Тенчиньских і п. Тарла на комяги, ванчоси, попіл і клепки; і тепер вирубують їх від Грубешова, від п. воєводи белзького нинїшнього; за держави неб. п. Остророга вирубано клепок сорок соток, а за держави п. каштелянової межирічської торік порубано на комяги»[687]. В королївщинї белзькій «за попереднїх старостів роблено силу лїсових товарів, як оповідали люде з тих сїл і робітники, що коло того роблять: оповідали, що за неб. п. Тенчиньского воєводи краківського, місцевого старости[688], дуже богато лїсу випалено на попіл, й робленнєм иньших лїсових товарів понищено, бо було поставлено пять буд, в котрих роблено попіл й иньші лїсові товари; за п. Тшебуховского, як оповідають сї люде, роблено тільки попіл, і за старостовання його випалено 160 лаштів; а за теперішнього п. старости в лїсах коло c. Камінки першого року, як оповідали люде й будник, випалено 80 лаштів і спущено до Ґданська, а сього року поставлено дві буди — в одній було, як можна міркувати — казали люде, несмальцованого попелу 40 лаштів, а в другій було понад двадцять, але до обох буд по кільканадцять робітників іще носили попіл, палячи його в лїсї, і трудно було зміркувати, скільки б могло того вийти.» Будували також комяги, а лїсу здатного до роблення ванчосу й клепок ще лишало ся тільки при границях староства Любачівського, за р. Ратою[689]. В сусїднім Камінецькім старостві «було леред тим чимало лїсів до палення попіду й роблення ріжних лїсових товарів, але тепер (в 1565 р.) до попілу вже дерева майже нема зовсїм, лише до роб-леная ванчосу й клепок можна б ще дещо знайти»[690].

В своїх власних, дїдичних маєтностях пани безперечно були трохи розсуднїйші, не нищили лїсів так безмірно рабівничо, як по державах — королївщинах, але загалом скрізь нищено лїси без милосердя —

gdzie spoirzesz — wszędy rąbią albo buk do huty