Розділ «II. Господарство сїльське»

Сьому подвійному процесу пролєтаризації: обезземеленню й обтяженню панщиною селянська людність часами пробувала ставити опір, частїйше — коли не годна була помирити ся з ним, кидала свої оселї й мандрувала туди, де меньша нагнїтала панщинна шруба — з слабшим або й зовсїм не розвиненим фільварковим господарством. Так рухаєть ся лава осадників на Поднїпрове й Побоже (про сей похід будем говорити на иньшім місцї), а за нею — як ловецькі племена за зьвірем, що мандрує з старих осад, — сунули ватаги панів, рухало ся панське господарство з фільварком і панщиною. Тільки утїкачі — селяне ставили ширші кроки, нїж та важка артилєрія великого паньського господарства, й поколїння минали, перше нїж «на нових землях» виростав панський фільварок і в свої крипи брав селянина. Особливо в східно-полудневій Українї місцеві кольонїзаційні обставини ставили сильні перешкоди розвоєви фільварчаного господарства — хоч воно лежало в плянї, in spe кождої шляхетської займанщини[768], а експорт лїсових товарів, що в першій половинї XVII в. вів ся, як ми бачили, на широкі розміри майже з цїлої української території, приготував дороги, способи й пляни експорту збіжа.

В остатнїй чверти XVI і в першій XVII в. хлїборобство на вивіз, фільваркове господарство в ширших розмірах, з своїми приналежностями, опановує Волинь і починає заберати також сусїднї части Київщини. Не тільки в північно-західнїй части Волини, близшій до Буга, а і в східнїй та полудневій ми стрічаємо ся з експортом збіжа. Так нпр. в 1596 р. в однім процесї фіґурує служебник кн. Острозького, що веде підводи з збіжем з Полонських маєтностей, себто з київського погранича, «до Буга»[769]. Обовязки селян ходити з підводами «до Буга» стає звичайним явищем на Волини з кінцем XVI в.[770], і звідти розширюєть ся й далї: в аренднім контрактї Бердичівської маєтности, в Житомирськім пов. 1611 р. селяне також обовязують ся піти підводою з кождої пів-волоки раз на рік «до Буга або до Львова»[771]. Волинські господарі та арендарі, навіть не великі, висилають транспорти збіжа: «комяги зі збіжем до Литви, а на шкутах до Прус і Кгданска»[772], і наскільки сї безпосереднї транспорти були тут річею росповсюдженою та жизненною, показують нпр. ухвали волинських соймиків, що домагають ся, аби громада м. Ґданська не присвоювала собі права суда над шафарями й службою їх сплавів — панськими, волинськими підданими[773]. Крім того розвій горілчаного промислу й консумції, а навіть вивозу (горілку також вивозили навіть до Ґданська) та годівля худоби на експорт давали також попит на збіже, й фільваркове господарство на Волини в першій половинї XVII в. доходить значних розмірів, несучи за собою й свої атрибути: зріст панщини, роздробленнє ґрунтів і т. и. Як було показано на своїм місцї[774], трехденна панщина з пів-волоки (15 морґів), з ріжними додатковими роботами й робочими днями, стає вже тут нормою в першій половинї XVII віка, а доходить і чотирох і пяти днїв на тиждень, одним словом — доходить уже дуже високого напруження.

Таж система — інтензивного як на той час господарства (показчиком сеї інтензивности одначе була виключно висота селянської панщини)[775] поступала в Поднїпровє та Побоже, але завдяки ріжним перешкодам не встигла опанувати сї території перед великим народнїм рухом, який і змів її завязки. Загалом беручи, хлїборобство не вийшло тут за границї власного прожитку та того попиту, який давало йому вареннє горілки й пива та по части, в деяких місцевостях — годівля худоби на вивіз. В цитованім вище контрактї 1634 Калиновскі з своїх уманських маєтностей в уплату грошей обовязують ся вислати поташ, мід, волів[776]. Боплян, описуючи східню Україну 1630-х рр., в браку експорту бачить головну причину слабого розвою хлїборобства й навіть — лїнивости козаків (розуміти — взагалї місцевої людности): «родючість ґрунту, пише він, дає збіже в такім богацтві, що часто не знають, куди його подїти, тим більше, що не мають сплавних рік»[777]. Коли одначе експортували попіл з Уманя й Лисянки, Гадяча й Миргорода, то й транспорт збіжа та иньших продуктів рільного господарства був, очевидно, тільки питаннєм часу: треба було тільки відповідно стверднути суспільно-економічним відносинам, настільки, щоб можливою стала значна панщина — ся перша і одинока підстава панського рільного господарства, і експорт збіжа з східньої України став би теж на порядку дня.

---

ФОРМИ ПРОМИСЛУ ЗВЯЗАНІ З СЇЛЬСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ

---

Вареннє соли, його технїка, праця наємна і панщинна, розміри продукції, район збуту. Руди. Селїтряні бурти. Гути й папірнї. Промисел млинський, млинський примус, валила, тартаки, форми великого млинського промислу. Вареннє пива, селянське пивовареннє й його обмеження. Вареннє меду, паленнє горілки. Значіннє сих промислів в балансї великого господарства. Загальні замітки, нераціональність шляхетського господарства, торговий баланс польщі, надмірний вивіз, вичерпаннє природних богацтв

З ріжних галузей господарства промислового окрім промислу лїсового, про котрий говорив я вище, на ширші розміри вело ся вареннє соли на галицькім Підгірю, обслужуючи не тільки потреби цїлої західньої України й становлячи оден з важнїйших предметів внутрішньої торговлї, але й даючи певну скількість сього продукту на експорт.

Початки його виходять за всякі історичні границї; найдавнїйшу згадку про вивіз соли з сих варниць в східно-українські землї маємо в оповіданню про подїї з кінця XI віка[778], і в пізнїйших віках вона не переставала обслужувати не тільки західнї, а й східно-українські землї; вивозили її, безперечно, здавна і за Карпати і в сусїднї польські землї. В XV в., коли польське правительство з фіскальних мотивів замкнуло границї для довозу соли з Прусії, розширяєть ся ринок руської й краківської соли на північ: сіль руську починають в значних масах транспортувати Сяном і Вислою, аж до Бидґощі (Бромберґа); се було в значній мірі заслугою державця галицьких жуп Кристофа de Sancto Romulo, Ґенуезця, що осїв в Галичинї в серединї XV в., кілька разів державив «руські жупи» та розвинув торг руською солею на ширші розміри[779]. Докладні звістки, які люстрації 1564-70 рр. дають про сї жупи, дають нам можність добре познайомити ся і з технїкою продукції, і з способами продажі, районом торгу і т. д. Відсилаючи по близші подробицї до них[780], я тут виберу тільки дещо — що може мати інтерес в звязку з тими питаннями й явищами, які нас тут займають.

Вареннє соли ґрупувало ся головно в кількох гнїздах — коло м. Соли (теп. Стара Сіль) в Перемищинї (на полудне від Перемишля), коло Дрогобича і коло м. Долини в Жидачівщинї. Сї гнїзда зістали ся в правительственній експльоатації й стояли під управою осібного адмінїстратора, т. зв. жупника руського, й мали технїчну назву «жуп руських», а з окрема називали ся «жупа перемишльська», або «сїльська», «жупа дрогобицька» і «жупа долинська»[781]. Крім того були поменьші варницї на всїм Підгірю від Сяніччини до Покутя: в Галицькій королївщинї «на чотирох місцях», в околицї Коломиї — варницї колись міські, але здавна відібрані ріжними панами, в Коропецькій волости, в Снятинщинї коло Косова, і т. и.[782]. Технїку варення описують нам ревізії жуп сїльських й дрогобицьких. Кожда жупа мала одну чи більше (два-три) криниць — т. зв. вікна, звідки «суровицю», себто соляну ропу тягнули кінським приводом (т. зв. керат), і ся суровиця розходила ся до великих зелїзних сковород (патель) — «панв» або «черинів» (староруський термін, що задержав ся тут до пізна). Вони були ставлені в шопах чи т. зв. «вежах», і на них виварювала ся сіль з тої ропи. Панвами звали ся більші пателї (зроблені з 50 зелїзних блях), черинами меньші (з 30 блях); на перших варили сіль мілку, яку зсипали в бочки, або продавали мірою; на других т. зв. «товпясту» — формовану в грудочки, т. зв. tołpy, тепер топки (правдоподібно, се староруська «головажень»). Сї грудки раховали на тисячі; така «тисяча» в дрогобицькій жупі відповідала кірцеви мілкої соли; в перемишльській шість тисяч «старої форми» рахувало ся на колоду, отже півтори тисячі на корець; в бочку входило півтори колоди. На вивареннє одної панви треба було від трох до пяти великих возів дерева (на возї мало бути не меньше 20 «плах»), відповідно до часу й обставин: зимою виходило більше дерева як лїтом, стара «панва» потрібувала більше нїж нова, рідка суровиця більше як густа, як суровиця сама переставала йти, то пускали в «вікна» воду з джерел, і вареннє такої штучної суровицї потрібувало «силу дерева». За день можна було виварити три до чотири панви, і виходило з кождого варення півтретя, три або чотири колоди соли, відповідно до густоти суровицї. Таких «панв» перемиська жупа мала сїм, а девять «черинів» для варення соли формованої. В жупі дрогобицькій панв було пять, потім шість; черинів королївських 12, але ще кількадесять панських і міщанських, на яких продукція вела ся в меньших розмірах і чимало по селах, арендованих або закладаних самими селянами. В Долинській жупі були самі черини: 4 королївських і велике число черинів міщанських і селянських — понад 150, але з продукцією дрібною: на деяких черинах виробляли 16-20, найбільше 15-20 возів соли до року.

В жупі перемишльській, по части дрогобицькій, вареннє соли вело ся в стилю більшім, зближенім до нинїшньої промислової господарки, тим часом як в жупі долинській — так само як в галицьких або коломийських, вело ся в стилю дрібного, так би сказати кустарного промислу, подібно як вело ся рудництво, гутництво і т. и.[783]. При тім досить ориґінальними, ріжними способами комбінував ся сей промисловий стиль з практиками підданськими й панщинними.

В жупі перемишльській адмінїстрація сама вела вареннє соли на згаданих 7 великих «панвах», працею наємних робітників. При кождій панві мав бути оден «зварич», оден «лопатник» і оден рубач до дерева; зварич й лопатник разом діставали від колоди звареної соли близько по  ½ гроша (8 денарів), то значить у двох заробляли за день роботи коло 6 гр., на своїх хлїбах; рубачам платило ся за тиждень роботи 8 гр.[784]. Дерево адмінїстрація давнїйше купувала — в самбірськім старостві, і в иньших сусїдних місцевостях, але в серединї XVI в. зроблено з того панщинний обовязок: для «ратовання жупи» придано було пять сїл з самбірського староства, і обложено їх обовязком возити дерево. Бувши при самбірській королївщинї, сї селяне платили дани й чинші й робили панщину на фільварку по кілька день, ходячи на роботу за кілька миль (докладно означена вона при однім селї — три днї з дворища на тиждень). Адмінїстрація жуп заступила се обовязком привозити з кождого лану (міряного дворища) два вози дров на тиждень: оден віз за панщинні роботи, другий за чинші й данини, а в селах, де лїси були близші — за саму панщину два вози на тиждень, «коли хочуть, вибравши дорогу й час». Була то заміна для жуп дуже добра, бо віз дерева, «на якім має бути більше як двадцять плах лупаних»[785], сама вона рахувала за 2 ½ гр. Але видно була вже закорінена навичка при таких замінах робити великі зиски на селянській працї, бо й адмінїстрація й ревізори, очевидно, сильно сумнївали ся, чи ще не належить підвисшити того обовязку: ревізори кладуть натиск на те, що селяне ходили ва роботу за кілька миль, отже обовязки возити дрова дають дуже легку заміну її. Тим більше, що дерева таки не ставало для потреб жупи. Ревізори 1570 р. кажуть, що на загальне число виварених панв 6.800 в тім роцї тільки 1.044 виварено «данними дровами», а решта купованими[786]. Вивозили ті пять сїл всього 17 тис. возів дерева, що можна рахувати на 3 ½ тис. сажнїв шестистїнних, вартости 1.400 зол.; можна ними було виробити, по обчисленню ревізорів, 13 тис. бочок соли, вартости (на місцї) коло 9 тис. золотих[787].

Вареннє соли на черинах було орґанїзоване — инакше, як комбінація аренди й панщини. На девяти черинах сольської жупи обовязані були робити перед міщане й загородники м. Соли, по чотири коло кождої панви, своєю працею й своїми дровами, в певній черзї, без перерви, з виїмком сьвят і підчас жнив, коли вони мали «пильну потребу домашню» — яких трох тижнїв, або коли підчас злої дороги не можна було привезти дерева. З кождого чериня мали вони дати за тиждень 16 колод соли; решта виробленої соли мали на свою користь, але не могли нею самі торгувати, але мали віддавати адмінїстрації жуп по цїнї 12 гр. за колоду, тим часом як ся адмінїстрація від себе продавала її по 14 гр., отже діставали по 2 гр. від колоди. Крім того мали платити за достаченнє їм суровицї і причиняти ся до будови веж і черинів[788]. В сумі була то досить тяжка панщина: особливо давав великі трудности обовязок постачати дрова на вареннє. Лїси в сусїдстві були вже винищені; «мало знайдеть ся великого дерева, більше дрібного та молодого як здатного.» В прилучених селах також не богато було гаїв, і брак дерева давав себе відчувати й тут. Щоб помочи собі, адмінїстрація жупи за ріжні «прероґативи» накладала на міщан і підданих обовязок возити дерево за плату. Плата та одначе не стояла в нїякій пропорції до трудів, яких то коштувало: за т. зв. фіру, себто скількість дерева, потрібного для виварення панви (отже 3-4 вози, з котрих кождий раховано 2 ½ гр.) платила вона 4 ½ гр. «Щоб запобігти тому видаткови й тяжкости людській», ревізори проєктували сплавляти дерево Днїстром, що тече в милі від м. Соли, й відти возити[789], але сього досить раціонального проєкту не прийнято: при закоріненій системі приватноправного державлення королївщин не легко було вже переводити такі пляни, що мали ростягати ся на кілька королївщин.

В дрогобицькій жупі сіль варено купованим деревом і найманим робітником; віз дерева плачено 6 до 7 ½ гр., так що паливо під одну панву раховано на 400 зол. річно. Черини королївські арендовали ся; з приватних за достарченнє суровицї й право варення брано від тижневої роботи по пів колоди соли, т. зв. кошової[790]. Отже тут не було такої комбінації панщини з промислом. В долинській жупі самі жупники не варили соли, а тільки арендовано черини, та побирано, подібно як в Дрогобичу, соляну контрибуцію з приватних черинів, що користали з жупних вікон — від волової мажі (запряженої чотирма волами) брали три маци або 3:6 тисячі топок соли[791].

Загальні розміри обороту жупної продукції ревізори 1570 р. представляють ся в таких цифрах: в перемишльській жупі виварено 18 тис. колод мілкої соли, або 12 тис. бочок; соли формованої 5 тис. колод[792]. В дрогобицькій жупі стільки-ж мілкої соли, а сіль формована, як знаємо, продавала ся самими продуцентами. Вивареннє 12 тис. бочок, вартости коло 8 ½ тис. зол., в перемишльській жупі коштувало, разом з видатками адмінїстрації, ремонту і т. и. 5.400 зол.; в дрогобицькій 5.700 зол. Чистий дохід обох жуп, разом з митними доходами, оцїнено на 12 тис. зол.[793]

Жупи східно-галицькі (галицькі, коломийські, косівські) обслужували крім своєї землї і сусїднього Закарпаття ще Волинь, Побуже, також сусїднї білоруські землї, в части й східню Україну. Жупи дрогобицькі й перемишльські обслужували західню Галичину, сусїдню угорську Русь і взагалї північну Угорщину, а висилали значні транспорти соли також в землї польські. Кождий рід соли мав свій район збуту. Так з перемиської жупи сіль формовану забирали до міст і місточок Перемишльської землї, на доли, «аж до самих границь Сендомирської землї»; сіль мілку забирали фірмани з підгірських околиць: «до всеї Сяніцкої землї, і до Угорщини, до підгірських містечок Перемиської землї — аж під Ряшів, і далї — аж до повіту Сендомирського й Краківського». Що не заберали фірмани — підчас злої дороги або якоїсь застої, пакувало ся в бочки й відвозило ся на склад до Перемишля, на спуст[794].

В дрогобицькій жупі «фірман іде густо й тягом, по кілька сот». Міщане дрогобицькі й городецькі займали ся розвозом і дрібною продажею соли з дрогобицького жупа в околицях сусїднїх; їх рахують ревізори на 140 возів річно, окрім таких що возять сіль в возах «не мшоних» (не випакованих мохом). «Угри й люде з гірських околиць на конях і в великих тайстрах возять сіль в свої краї гірські — найбільше від жнив до посту»; ревізори рахують середно 180 таких транспортів на рік. Судячи з цифри соляного мита і пояснень урядників, загальний рух фірманів в дрогобицькій жупі треба числити не меньше 5.000 до 6.000 фір, не рахуючи ще фірманів шляхетських: тих що заплатила мито, треба рахувати на яких 2-3 тисячі, а богато приходило міщан з привілєґіованих міст — «тих вільностей (пашпортів) від тих міст урядники показували дуже богато узлів, купами звязаних, і з того рахували утрати більше як на дві тис. зол.» а реально вплинуло мита тільки півтори тисячі[795].

Що не продавало ся мілкої соли на місцї, як сказано, йшло на спуст до Бидґощі: звозили то до перемишльського сплаву і весною спускали на шкутах Сяном і Вислою. Річний спуст числять на 12 тис. бочок; для того треба було 60 великих човнів т. зв. «шкут» (добра шкута брала 200 бочок), — але «через брак лїсу'», що вже в 1560-х рр. почав давати себе відчувати тут, шкути рідко вже робили ся такі великі: як кажуть ревізори — деякі шкути беруть тільки по сто кільканадцять бочок. Куповали їх «у своїх підданих» за 16-18 зол., у панів за 25-30 і вище. За спущеннє шкути «над єз перемиський» платили по 30 зол., а 6 гр. за переправленнє з єзу під міст — відси зачинала ся лїпша плавба. На шкуту треба було по 11 люду служби окрім 2 «ротманів». Сплав трівав середно чотири тижнї; кошти спусту 12 тис. бочок до Бидґощі рахують ся на 6 тис. зол.; бочка соли, що на місцї продавала ся 20-25 зол., в Бидґощі рахуєть ся на гривну, отже у двоє.

Я спинив ся трохи на сих подробицях, бо се властиво одинокий по своїй великости взірець орґанїзації промислу на більші розміри на нашій території в тих часах. Промисел нпр. рудний вів ся в дрібних розмірах — анальоґічно з дрібним вареннєм соли, поодинокими підприємцями на невеликих фабриках — «рудах», або й селянами. Часто така руда майже не виходила за обслугу потреб більшого панського двору та його найблизшого сусїдства; иньші давали деяку надвишку на вивіз.

Так нпр. руду під Калушом місцевий староста «держить більше для своєї потреби: як що й продають, то тільки аби заплатити ремісників»; руду довозять селяне за плату з Жидачівщини за кілька миль; ковалям за виробленнє 12 возів зелїза платить ся по 1 зол.[796]. Руда любачівська одна арендуєть ся за 16 зол., за чотири вози доброго зелїза й великих шин (віз вартости 48 гр.), і 4 плужних зелїза (по 10 гр.), друга за 32 зол. і вісїм возів зелїза[797]. За взірець більшої руди може служити руда врочівська з Любачівщини: її державлено за 200 зол. руднику[798]; але тут лучили ся й иньші доходи: з ставу (став був приналежністю руди, бо товкли руду водними приводами) та иньших приналежностей: руду врочівську держав давнїйше рудник за привилеєм з великим ґрунтом, «на котрім є рілї, лук і лїсів досить», — так що дохід з руди був тільки одною з складових частин цїлого господарства, і то досить маловажною. Причиною була як мала видатність руди, так і примітивні способи її оброблення. Руду городецьку нпр. староста скасував, бо рудник дуже нищив лїси: «давав з неї лише 12 грив., а дерева спалив на які 100 зол.»; на тім ґрунтї осаджено чотирох селян на півланових господарствах[799].

Прикладом рудного промислу селянського — зовсїм дрібного, вповнї домашнього може послужити згадуване вже при иньшій нагодї c. Рудники під Луцьком: в нїм 14 дворищ і тутешнї селяне не несуть иньших обовязків окрім того що дають зелїзо на замок: на оден фільварок дають річно два плужні зелїза, вісїм серпів, чотири коси, два малі руські сошники, дві мотики, два заступи, дві сокири, два зелїза сьвітильні; на другий фільварок — теж саме, окрім сокир; окрім того на замок дають сокири — коли буде потреба, мотику, заступ, дванадцять грабель, одно зелїзо сьвітильне, і шини для гармати й ланцюха — давнїйше давали ті шини свого виробу, але «тепер їм новина заведена: кажуть купувати на торгу шину по 2 гр.», а виходить їх річно 200-300 штук[800]. Видко, шини селянського виробу були лихі.

Розкидані були сї руди й гути зелїзнї в північнім, лїсовім поясї — де й зіставили по собі такі численні слїди в хороґрафії в видї різних «Руд», «Рудень», «Рудників». В реєстрах 1569 р. показано в Перемиській землї гут зелїзних 12, в Львівській землї 13[801]; було їх досить також в землях Холмській і Белзькій, пізнїйше множать ся вони також в Полїсю київськім і волинськім. Крім того, що задоволяли місцеве запотрібованнє, вони висилали також значну скількість зелїза в полудневі краї. Нпр. в наведених вище записках про вивіз на Поділє бачили ми великі транспорта зелїза, цїлими возами[802]; ішли вони й далї, на Волощину — в однім контрактї львівський купець, забираючи від «візантийського» купця партію мухаіру, за те обовязуєть ся поставити йому 1.200 возів «зелїза земського доброго»[803]. З-за границї, одначе приходило також зелїзо — не тільки в делїкатнїйших фабрикатах, а і в сировім видї: в таксї 1633 р. «зелїзо нїмецьке» на сотнари, бляхи угорські й такіж нїмецькі «до ковальської, слюсарської й мечницької роботи, на сотнари, сталь ракуська й угорська, також на сотнари»[804]. Отже свого зелїза не вистарчало — може було воно й лихшого виробу та не витримувало конкуренції з заграничним.

В східнїй степовій Українї має певне значіннє фабрикація салєтри — бурти, або майдани салетряні. В 1602 р. шл. Ганьский і Підгородецький, позиваючи кн. Корецького за захопленнє їх дїдичних маєтностей, головну шкоду рахують собі за те, що Корецький робив салєтру на тих ґрунтах «з могили званої Сороки»[805]. В українських королївщинах фабрикація салєтри вела ся в першій чверти XVII в. коронними адмінїстраторами, або підприємцями на підставі королївських привилеїв і «постановлень» зроблених з підскарбієм; так в 1621 р. король видає грамоту свому коморнику Барт. Обалковскому, де передає йому салєтряну фабрикацію «у всїй землї Київській, і по всїй тамошнїй Українї», в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, коло Муравських шляхів татарських і коло рр. Псла, Ворскли, Орели і по всїх диковинах, де б лише знайшли ся здатні до роблення салетри городища, могили й иньші місця», так як перед тим вів сю справу попереднїй підприємець, якийсь Ян Чернишевский[806]. Як видно з наведених звісток, до фабрикації уживали тодї як і пізнїйше, перегній (гумус) з могил і старих валїв, городищ і т. и., вимочуючи відти салєтряний квас і потім його випарюючи.