Розділ «II. Господарство сїльське»

Подібне в иньших селах. Селяне з Чернеч-городка, Колка, Рудників і Козлиничь від Вешнього Юрия до Ілиї (20/VII) возять дерево — з двох дворищ по возу кождого тижня; від Ілиї до Покрови ходять косити сїно, від Покрови до св. Дмитра (26/X) знову возять дерево; крім того «будують хороми з теслями замковими,» а с. Козлиничі обовязані годувати у себе фільваркову худобу від св. Дмитра аж до весни. (Давнїйше годували худобу в селї Колові, пізнїйше відданім кн. Острозькому: «бидло рогатоє малоє и великоє все там кормлевано, вся волость ключевая[540] там село кошивали на быдло королевскоє[541]. Селяне з Забироля їздять з підводами, куди скажуть, мостять «лавки» на Стиру, гатять прутєм став против своїх осад. Село Гнидава теж ходить з підводами, звозить жито й сїно, скільки можуть накосити дванадцять косарів, оплїтає огороди й стайнї в дворі й має «на рік зварити дванадцять пив з замкових солодів» — отже служба пивоварська[542]. Село Рудники не служать нїяких служб, лише дають зелїзо з своїх руд — шини до гармат і до зводного мосту, їх «выходит болшей ста, а часто по триста до року», далї — дванадцять «гребель», сокір скільки буде треба, зелїза «светильныи», й ин., а до двору два зелїза плужні, два «малі руські сошники», вісїм серпів, чотири коси, по два заступи й молотки, два «зелїза сьвітильні.» Село Свож має постачати до двору угля «скільки буде потрібно». Селяне з Голешова окрім двох днїв жнива мають возити муку, що діставав за «помірне» місцевий млин; мають гатити місцевий став і ловити в нїм рибу з половини на замок під час «нересту»- коли риба ікрить ся, під весну. Осібна осада замкових риболовів окрім тото сидїла ще під самим Луцьком. В Чернечгородській волости і коло c. Кояка були боброві «жеремяна» (гнїзда), яких доглядали давнїше осібні бобровничі, а в Чернечгородській околицї крім тото і «добрыи ловы лосинныи, в которыхъ поведаютъ по тридцати, по пятидесяти лосей в стадЂ ходетъ»[543]. Лови зьвірині й боброві гони були також в околицї c. Сильна, але воно вже пішло в приватні руки[544]. Пішли в панські руки й ріжні ловецькі та конюські осади й служби, не потрібні вже зі знесенєм резіденції. Люде села Волковиї «за кн. Свитригайла службу служивали — козами волки ловливали» (себто приманювали на козу вовків і так ловили), и листъ кн. Свитригайловъ на то у себе маютъ»; потім були вони переведені на службу путну і вкінцї віддані були одному «земенину волынскому»[545]. Так само «дворище конюшскоє подъ ключомъ Луцкимъ», так само «люди Радоховчане», що перед тим стерегли стада «и иную службу конюшскую служивали,» і т. и.[546]

Фільварків, чи «дворцїв», як їх називали тут, в серединї XVI в. при Луцьку було два — оден замковий, другий ключа луцького. Але господарство вело ся невеличке, і то в части власними робітниками (невільною челядию); по словам урядників, тутешньої «пашнї» не ставало навіть на удержаннє («живность») їх самих і робітників.[547] За давнїйших часів, коли села замкові не були ще пороздавані ріжним панам, господарство вело ся більше: ревізори з 1552 р. вичисляють 12 сїл луцького ключа, з котрих «виходило на двір гнидавський вісїмдесять плугів»[548]. Се були спогади й пережитки давнїйших часів, коли сї двори служили для удержання княжої резіденції й його двора — за часів Любарта, Витовта, Свитригайла. Дальше «виживлення» сього двора і заспокоєння його потреб, розумієть ся, господарство не йшло й тодї.

В ріжних наданнях з поч. XVI в. знаходимо відокремлені більше або меньше докладні взірцї старого господарства з иньших місць Волини. В однім надаєть ся село Мельницької волости (Луцького п.), з чотирма дворищами, з яких приходило чотири відра меду, нїчого більше, як казав принаймнї його новий державець.[549] В другім — село з Турийської волости (Володим. пов.), мабуть також з чотирма дворищами; з них приходило чотири колоди овса, стільки ж бочок пива, а за вепра або яловицю (стацію) 20 гр.; люде на роботу ходили до туринського двора; між приналежностями села окрім земель пашних і сїножатних, ставів і гонів, бортів і ловів фіґурує ще «соколє гнїздо»; між доходами — з корочом 40 гр. річно[550]. Кн. Козека випросивши собі давнїйше кілька дворищ в Володим. пов., допросив до них ще й два дворища бобровників[551] і т. и.

З села Полюбич Берестейського пов., наданого в поч. XVI в., здавна йшло дванадцять куниць і стільки ж відер меду (очевидно по числу дворищ чи господарств), а люде ходили «з серпом і з косою» на господарську службу.[552]. Иньше село мало обовязок пасти «животину» з господарського двірця Києвця, але що «паробцы невольникы» з того двірця робили їм збитки, крадучи худобу і тим вводячи їх в шкоду, то в. князь звільнив селян від того обовязку і вложив його на тих паробків.[553]

Кн. Кобринський Федор дає в 1487 р. церкві десятину з доходів свого двора — «сo озимого и со всего, отъ жита и отъ ярины», з виїмком овса, відро з медової дани, і частину з грошевого доходу; крім того два поля, сїножат на 12 стогів і «остров» — дубовий лїс[554].

Як пізнїйші пережитки старого господарства можна вказати деякі подробицї в господарстві Поворської маєтности Сангушків.[555] Селяне дають медову дань, припадає її по відру з господарства більше меньше, і дрібні грошеві оплати (м. и. писче), також кури, гуси, дві яловицї з села; дань свою мають відвезти, де їм скажуть, і дати «за данью возъ направлений», очевидно для сього відвозу (пережитки старого повозу). Замість оранки дають по копі вівса, жита й гречки, але жнуть і возять збіже й косять два тижнї на двірських сїножатях на переміну що два роки; мають будувати і городити двір і всякі забудовання, гатити гати й «робити млынов»; на приїзд пана мають возити дерево до двору; в «обрубі» того села мають іти в оступ зьвіря ловити, а також і до бобрових гонів іти, коли їм скажуть; коли б знайшло ся соколине гнїздо, мають всїх соколів з нього віддати до двору; як би знайшли гнїздо яструбів або рябцїв, то до двора мають дати по одному птаху з гнїзда; «от лукна бобровчного водлугъ давного обычаю» мають дати по грошу.

Теж саме в Галичинї. В продажних контрактах XIV і поч. XV в. фіґурують стави, борти й пасїки, рибні лови й зьвірині уходи. Брати Шульжичі продають в 1366 р. своє «дїдицтво» «со всЂмъ того села, и сычемъ, и с колодяземъ, и съ лЂсомъ и зъ бортами и свепеты и съ сЂножатью» і з правом ловити рибу сїтею на ставі.[556] Бояриня Хонька продає перемиським крилошанам Калеників монастир в 1378 р. з землею, сїножатями, гаями, дубровами, ріками й болотами, з бортями, млином, «и сычемъ, и с колодеземъ и с ловищи и сo всЂми ужитки.»[557] В північнім поясї, між Бугом і Сяном, що продовжує волинське Полїсє на захід, ловецтво й бортництво держало ся навіть до другої половини XVI в. Невважаючи на велике знищеннє лїсів, тут ще стояли стїнами великі лїси, де в масах водив ся зьвір і стояли бортні уходи. «Лїси великі в тім старостві Белзькім, пишуть люстратори 1564 р.,[558] особливо за селом Любичею між староством Любачівським і Замхівським і за рікою Ратою, к границї староства Яворівського й Городецького, також і по иньших місцях». Між доходами староства вони виписують: «зьвір в лїсах, на котрого люде повинні йти, а сїти є з чого робити, бо прядива сїють досить». Так само в тій сусїднїй державі Замхівській: «лїсів дуже богато, почавши від Замха вони тягнуть ся до Верх-Раханя на кілька миль, а в другий бік від Лукової аж до Щебрешина або Туробина на кілька миль, і в иньшу сторону — між староством Любачівським і між маєтністю Рамшівського та староством Лежайським є досить лїсів і дубрів». «Там в тих лїсах великі ловища, і двори побудовані в лїсах, де мешкають зимою й лїтом ловцї; з того може бути великий дохід, бо зьвіря густо,[559] лїси великі, але урядники казали, що п. староста каже тільки на свою потребу бити зьвіря, а не на продажу.»[560] В старостві Лежайськім «зьвір ріжний по великих пущах — для нього заховують ся певні місця, де нїкому не вільно ставати, і доми там побудовані — там мешкають слуги, і коли п. староста або його ловцї заїдуть з сїтями на лови, під час ловів там мешкають»[561].

Участь селян в ловах ще тодї, в 1560-х рр. місцями держалася як обовязок. Бачили ми вже таку згадку при старостві Белзькім, широко росповсюднений він також в сусїднїм старостві Любачівськім[562] і в иньших тутешнїх королївських. Нпр. в c. Кошинї, в Холмській королївщинї селяне «не обовязані до нїякої роботи, тільки на оступ, на зьвіра з сїтями»; в Чернявцї, в Городельськім: «повинні йти на оступ, як потрібно[563]. Згадують ся і ще більш архаїчні обовязки; в c. Царинї (стар. Любомльське) сидїли сокольники за привилеєм кор. Казимира. В Сїльцї (стар. Бельзке) бортники що року мали дати шість яструбів, але що вже їх не можна було в серединї XVI в. дїстати, то відкупали грошима (12 гр. за кождого)[564]. В Батятичах, в стар. Камінецькім, селяне бортники були обовязані дати дванадцять соколів. Деякі громади ще тодї давали дань куницями, а як не могли дати в натурі («шерстю»), то відкупали тридцятьма грошима; так громада Смолин (в Любачівській корол.) має дати що два роки 13 кун, громада Люблинець 31, Коровиця що року 7[565]. Кун давали тут подекуди також бортники з окрема, а в Лежайськім було «кунне і соколове», як грошевий викуп колишнього давання кун і соколів[566].

Се характеристичне, що пережитки таких даней куницями, соколами та обовязків ловецьких держать ся в звязи з бортництвом — також останком давнїх форм господарства, хоч і далеко більше живучим. Бортництво в сїм північнім поясї ще мало зовсїм поважне значіннє в серединї XVI в. Нпр. в згаданій громадї Батятич бачимо близько сїмдесять медових данників; крім них сидїло 36 загородників, які також давали медову дань, так що з цїлого села приходило 45 корцїв меду, вартости 364 зол.! І се не виїмкове явище. Бортництво управляють на великі розміри в волости Замхівській, де кілька сїл складають ся з бортників майже поголовно («кмети майже всї бортники»), і медова дань становить дуже важну катеґорію в доходї волости. Вона дає більше як четверту частину всїх доходів[567] — і то при істнованню двох фільварків й иньших джерел доходу. Такіж села, де люде в великім числї, або й поголовно займають ся бортництвом, стрічаємо також в королївщинї Любачівській, Сокальській, Белзькій. В Сокальській люстрація згадує два села, що сидїли ще в 1560-х рр. «бортницьким звичаєм», на дворищах, давали медову дань, крім того овес, курей і по 1 гр. «головного»[568].

Живо заховують старі практики деякі з сїл любачівських. Особливо архаїчний вигляд має село Люблинець: люде сидять на неміряних дворищах, податки не зведені до одної загальної норми — з кождого дворища дають инакше; в уживанню села було богато лук, дубров, борів; панщину відкупили т. зв. чиншом новим, далеко вищим від чиншу старого: старого чиншу приходило з 22 дворищ 11 зол., того нового 57[569]. Основу старого оподатковання становила дань медова — її вартість обчислювано при люстрації на 88; потім — овес, пересїчно по колодї з дворища (вартости 26 ½ зол.); далї кури, яйця, хлїби печені, з деяких дворищ хмель, конопляне прядиво, і цїлою громадою давали згаданих 15 ½ куниць[570]. Селяне мали обовязок ходити зимою всї на оступ, «коли їм скажуть»; покосити луки на девяти урочищах «старим звичаєм», згромадити сїно й звезти, куди їм скажуть, і з кождого дворища привезти річно три бруси дерева[571]. Багато з старих порядків задержало ся теж в згаданій уже громадї Батячичах, в Камінецькій королївщинї. Переважна частина селян сеї великої громади (числом 69) зіставали ся «по старому звичаю» при медовій дани; тим часом як иньші селяне були переведені на грошевий чинш, вони давали тільки мід по пів мірки, отже зістали ся медовими данниками в старім стилю; давали крім того лико на сїти (на зьвіря), льну по горсти (правдоподібно память бобрових гонів), згаданих соколів, і деякі припаси до столу (кури й яйця)[572]. Панщину відкупали лише декотрі; иньші, очевидно, робили її в натурі. Як взірець натуральних обовязків давнїйшого типа (задержаного тут завдяки орґанїзації волоського права), наведу ще село Башню з Любачівщини, що з того погляду живо пригадує нам припетське Полїсє початків XVI в.: селяне мають робити з лану дванадцять днїв на фільварку, покосити й звезти сїно з місцевої луки, направляти греблї й упусти на ставах та приходити коли треба «на ґвалт», далї — возити дерево на будову млина, вивезти шість брусів на рік, стерегти лїсів і дванадцять днїв з кождого господарства (kasdi s chleba) повинні ходити «на оступ або на ловленнє зьвіра»[573].

В слабших і більш спорадичних формах такі останки давнїйшого господарства стрічають ся й далї на полудне, але під час люстрацій, в 1560-х рр. вони держать ся тільки як слабкі пережитки. C. Карачинів під Львовом сидїло за привилеєм з 1470 р., з обовязком давати чиншу 2 гривни, давати четвертину (колоди?) меду, стерегти королївські лїси й ловища й сочити зьвіря. Але в серединї XVI в. ті давнї лїси були вже зовсїм винищені, тільки медова дань давала ся в натурі, і королївські комісарі перевели місцевих селян на звичайну панщинну норму[574]. Слуги чи мани з Яснища й Лозини мали обовязок, окрім воєнної служби, їздити з старостою на лови, але виломлювали ся з тих обовязків, змагаючи до того, аби перейти в катеґорію привілєґіованої шляхти[575]. В Галицькій королївщинї, на Підгірю ловецькі обовязки мали ще вповнї реальне значіннє: селяне в Калуській волости обовязані ходити на лови;[576] серед податків селянських стрічають ся тут і куницї[577]. На Днїстрових допливах, особливо на Липі, ще в 1580-x рр. ловили бобрів[578]. Лисиця, як рід податку стрічаєть ся в ріжних місцях — попи дають по лисицї з церкви, корчмарі з корчми; селяне прихожі, поки не осядуть на постійно, дають по лисицї, і т. и.[579]

Як дань збіжева й тут фіґурує овес, як на Полїсю і в землях білорусько-литовських. Як ми знаємо, до реформи 1435 р. — до заведення польського права в Галичинї всї села, і королївські й панські, мали давати королеви овес з кождого оселого лану[580]. До нас заховав ся рахунок збору вівсяної дани з Перемишльської землї судї перемишльського Костка з Ягайлових часів[581], що дає понятє про величезні розміри сеї дани, а до певної міри й про тодїшнїй стан залюднення й управи землї. «Што єси, милостивый королю, казалъ пописати овес вшитокъ, што єсми выбрали на землянохъ, и мы то учинили твою казнь, пописали єсмо вшитко, штожь єсмы выбрали ис ПеремышльскоЂ волости, изъ ЯрославльскоЂ волости, опроче пана Тернавскаго людей, исъ Ланъцюскои волости — ис тЂхъ трий волостий взяли єсмы вовса 15 сотъ колодъ вовса и шистьдесять колодъ вовса»; з Ряшівської волости мало окрім того прийти 250 колод, «опроче волянъ, што на воли сЂдятъ», так що з панських сїл цїлої Перемишльської землї мало, з тими виїмками, прийти 1810 колод вівса. Збирано їх, як поясняє Костко так: «што у рускомъ пра†сЂдять кмети у зЂмьскомъ, ис тЂхъ брали єсмы ис подимъя по колодЂ вовса, а (с) слугъ не брали єсмы: не дадуть земяне и(с) слугъ брати; а што у нЂмецкихъ правЂхъ судять на ланохъ — хотя бы триє человЂци сЂдили на лану а любо 4, одну колоду дають ись лану»[582]. З цїлої Галичини, з земель королївських і панських мусимо рахувати 5 до 6 разів більше над зібране, отже яких 10 тисяч колод, то значить 40 тис. кірцїв, і ся величезна маса вівса призначалася на удержаннє коней — передовсїм королївського двора (Костко в тім листї згадує про сподїваний приїзд короля, що велїв йому з огляду на се також «сЂна насЂчи досить»), далї його служби, кінного війська, а також на иньші потреби, які побачимо трохи низше — але не на продаж.

Ту ж вівсяну дань бачимо старою традиційною данею селян по королївщинах, в інвентарях і ревізіях, починаючи з кінцем XV в. (коли маємо найдавнїйші такі джерела) і гень пізнїйше в XVI віцї. Не жито і пшениця, пізнїйше експортове збіже, а овес характеризує собою стару практику селянського оподатковання в королївщинах, а по всякій правдоподібности подібно було і в маєтностях приватних. Ще в 1560-x рр. вівсяна дань по королївщинах рішучо переважає над житнею або пшеничною, зістаючи ся майже загальною, тим часом як дань пшеницею або житом стрічаєть ся лише місцями.[583]

В полудневім поясї України, за лїнїєю лїсів, була значно розвинена годівля худоби. Розумієть ся, в більших або меньших розмірах вона мала місце скрізь — на се нпр. вказує старий податок «воловщини», під ріжними назвами («поволовщина», «болкуновщина») розширений по цїлій майже Українї — звістний в Київщинї, на Волини і в Галичинї полудневій XV-XVI в.[584]. Але на Волини і в Київщинї ми знаємо її як невеликий грошевий податок від кождої штуки вола чи корови, в полудневій же Галичинї й на сусїднім Поділю[585] поволовщина була инакша: давали що сїм або що пять, а навіть і що три роки одного вола з кождого господарства, так що тим часом як в лїсовім поясї яловиця або кабан фіґурує дуже часто тільки в видї стації, по штуцї від цїлого села, — в полудневім поясї поволовщина разом із двадцятиною від овець і свиней становить одну з важнїйших позицій в панській господарцї, і часом така дань від худоби перевисшала всї иньші доходи з села (як на Поділю[586].

Спеціальним же типом скотарського господарства була осада волоського права, що входить в велику моду в Галичинї в XV в. і має чималий вплив на розвій скотарства взагалї. Історію сеї орґанїзації й її перенесення до нас ми вже знаємо[587]. Її головним тереном було карпатське Підгірє і гірські краї, нездатні до хлїборобської культури, а богаті гарними випасами для худоби, для овець спеціально. Але в запалї до сього типа господарства дїдичі й державцї ширять його і далї на північ, навіть в лїсових краях Белзької й Холмської землї, закладаючи нові або переводячи на се право давнїйші осади. Час найбільшого чисельного розвою сих осад припадає на середину XVI в., безпосередно перед розвоєм збіжевої продукції. Ще в третїй четвертинї XVI в. закладають ся великі ґрупи осад волоського права на карпатськім Підгірю, в порічях горішнього Сяна і Стрвяжа, не захоплених фільварковим господарством. Але з останньою чвертию XVI в., коли інтереси продукції збіжа рішучо виступають на перший плян, підпадає перестрою, слабне й заникає волоський устрій та його господарство — бо воно стояло в рішучій суперечности з інтересами фільваркового господарства й продукції збіжа на експорт.

З становища сеї антітези старого господарства до нового, яку ми тут слїдимо, господарство волоського права має свій інтерес. Правда, воно в порівнянню з тими типами старого господарства, які ми слїдили до тепер, се «волоське» господарство було новиною, в головнім не старшою від XV в., тим часом як ті, до тепер слїджені нами пережитки характеризують господарство XIV віку і давнїйших. Але се скотарське господарство волоського права, чи властиво — мода на нього дуже інтересна як симптом тодїшньої економіки, як ілюстрація сих відносин, коли ще збіже не мало попиту поза «вижевленнєм»- поза задоволеннєм потреби самих продуцентів і невеликого попиту місцевої нерільничої людности.

Підставою господарства в волоських осадах мала служити годівля овець. Головним податком була «дань від лїку» — двадцятина від овець, і ріжні иньші продукти годівлї овець: сири, ткани з овечої вовни, попруги й коци або гунї. Рільне господарство мало вести ся в границях самого лише виживлення, в малих розмірах. Хоч осадники діставали не меньші ґрунти від селян нїмецького чи руського права (давнїйше по лану, в серединї XVI в. по  2/3, по  3/4 лану), але приймало ся, що їх рільне господарство мало бути не таке як у тих: запримітивши, що селяне деяких волоських осад в Белзькій королївщинї мають богато поля, королївські комісарі завели у них панщину, бо селяне волоського права мають мати поля лише по троху, а коли управляють рілю в таких розмірах, як иньші, то мають нести й такуж панщину[588]. Селяне ж волоського права в принціпі мали бути свобідні від панщини, від роботи на рілї; ще в половинї XVI в. селяне з волоських сїл Сяніччини протестували против заходів старостинського уряду коло заведення панщини, вказуючи на те, що «Волохи» скрізь свобідні від панщини, тільки дають певні данини[589]. В дїйсности місцями, в давнїйших осадах були вже заведені тодї невеликі роботи при фільварках, не кажучи про толоки на князя; ще частїйше практикували ся спеціальні натуральні обовязки — нпр. довіз дерева з підгірських лїсів. Годівля овець взагалї в них вироджуєть ся з часом: в серединї XVI в., як бачимо з люстрацій, в волоських осадах більше значіннє мала годівля свиней, а овець часом припадає не більше як 1-2 на господарство; в оподаткованню новозакладаних сїл більше значіннє має грошевий чинш[590]. Все се вже симптоми упадка, виродження сього типу. Але все таки заложеннє в XV-XVI вв. кілька сот сїл (бо в серединї XVI в. загальне число сїл волоського права в Галичинї з Холмською й Белзькою землею мабуть було не меньше 400[591], тим часом як загальне число сїл рахують на несповна півчетвертої тисячі) на принціпі мінїмального рільного господарства, повного виключення данин збіжем і рільничої панщинної роботи, не тільки на Підгірю, де вони домінували, а і в дальших околицях — дуже інтересне як симптоматичне явище. Воно дає як найсильнїйший контраст нагінцї за панщиною, запалу до фільваркового господарства, що розвивають ся в другій половинї XVI в.

Про розвій двірського рільного господарства, властиво — запотрібовання рук для нього, дають можність судити факти з історії панщини[592]. З них бачимо, що розвій сей ішов дуже нерівно. В близшім сусїдстві торговельних доріг і сплавних рік — Бугу й Сяну, двірське господарство розвиваєть ся скорше, далї від них і від більших огнищ міщанського житя — повільнїйше. В сусїдстві більших фільварків уже в другій половинї XV в. заводить ся тижнева панщина: селяне з Лодини в 1460 р. скаржать ся, що державець підносить їм роботи над «здавна прийняту й практиковану» однодневну панщину в тижднї. Шляхта холмська й підляшська тодїж добиваєть ся законодатного уставлення однодневної панщини як minimum-а, аби істнованнє занадто різких контрастів не підривало їм господарства, не звабляло селян до утеч, і вкінцї переводить ся звістна ухвала в сїм напрямі для цїлої держави. Але там де не було більших фільварків, або було до них рук подостатком, ще в серединї XVI в., як ми бачили, дїдичі й державцї задоволяють ся кількома днями рільної роботи до року. Загалом же взявши розвій панщини іде з заходу на схід, від польських провінцій, скорше захоплених розвоєм двірського фільваркового господарства, від сплавних доріг, від рухливійших центрів і околиць далї в глибину української території на схід — північний і полудневий.

Не припадком отже прокидають ся найбільш сильні й ранні скарги селян на шрубованнє панщини до розмірів щоденних робот, так що селяне, як кажуть, «нїколи не мають відпочинку», в найбільше західнїй з українських королївщин — Сяніцькій, положеній на досить оживленім торговельнім шляху до Угорщини, над сплавною рікою. Перегляд рахунків кількох королївщин, які маю в своїм розпорядженню з першої половини XVI в. (не видані), і порівняннє їх відкриють нам значіннє сих обставин.

От справозданнє з адмінїстрації Сяніцької королївщини з р. 1524-5. З нього бачимо, що в королївщинї було три фільварки, четвертий війтівський, що належав до тоїж держави. Зібрано було пшеницї в них разом 850 кіп, з того наложено 29 стогів; з них продано 17 ½, на засїв обернено 7, решта лишила ся. Жита сїяли мало, лише в двох фільварках, всього 140 кіп, з того 1 стіг продано, решту посїяно. Ячменя зібрано 300 кіп, 10 стогів, з того продано 5, посїяно 4, оден пішов на годівлю свиней. Овса зібрано 56 стогів (коло 1200 кіп), з того продано лише 2 стоги, решта пішла на свої потреби; годували ним волів — на се ужито 5 стогів, і на свиней 2 стоги. З 10 стогів сїна продано 3, решту стравлено. Збіже, що приходило з млинів, все продавано; сюди ж ішло дещо збіжа з фільварків — робили солод і крупи та продавали. В сумі продажа збіжа з фільварків дала 132 гривен, з млину 257 гр., і се становило разом більше як третину доходів з королївщини (й війтівства разом) — вона несла 1356 гривен. В тім чинші і стації селянські (плачені також грошима) дали 402 гривни. З натуралїй мала значіннє дань вівсяна і свиняча десятина. Овса приходило дуже поважна скількість: 307 колоди (близько 1200 кірцїв), але вся вона ішла на коней; як поясняє справозданнє всього прийшло вівса 475 колод (крім данного ще 167 колод намолочено з фільварків); з того адмінїстраційний персональ на своїх коней стравив 234 колоди, конї старости 62 колоди, «татарські конї» (близше про них не пояснено), що простояли в королївщинї пять місяцїв, 79 колод; на робленнє солоду пішло 50 колод. Пшениця данна приходила тільки з двох сїл і обернена була на засїв. З дани свинячої прийшло 96 штук, з них 70 дано на потребу замку й фільварків; так само поїли кізлят, що прийшли з дани.