Розділ «Розлучення по-російськи»

Михайло Грушевський у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» відстежує шлях становлення української держави від часів Київської Русі, а точніше, навіть ще раніше. Ясна річ, що такий підхід докорінно відрізнявся від традиції, яка зводила до Стародавньої Русі історію Держави Російської.

Природно, виникає питання: хто має рацію? Відповідь може здатися парадоксальною, але, схоже, вона приблизно така — всі. Тобто ті, хто розглядав Київську Русь як попередницю Московської Русі, яка, в свою чергу, заклала основи сучасної російської державності, були абсолютно праві, оскільки генетичні, політичні та інші зв’язки тут очевидні.

Але і Грушевський, і його послідовники також мають рацію, тому що завдання тут зовсім інше: показати безперервність історії на конкретній території, яка на момент створення праці (і насправді до цього дня) відповідала поняттю «Україна».

Для порівняння: приблизно така ж ситуація з Австрєю і Німеччиною — обидві країни є спадкоємицями Священної Римської імперії, столицею якої тривалий час був Відень. Але у кожної з країн є свої періоди історії, що не мають стосунку до спільного кореня. Для одного — це Австро-Угорщина, для іншого — збирання земель навколо Пруссії. Є напевно й інші, які мені як неспеціалісту просто невідомі. Тобто і австрійці, і німці можуть апелювати до цього загального кореня — Священної Римської імперії (і навіть глибше — до епохи Риму), але вільні трактувати відповідні сторінки по-своєму. Та й історичні шляхи у цих народів все ж різні, хоч і близько лежать один від одного.

Такою Священною Римською імперією для Росії і України (і Білорусі, яка скромно мовчить) є Київська Русь.

Під час розквіту Давньоруської держави за Ярослава Мудрого це дійсно було одне ціле — від Новгорода на півночі до Тмутаракані на півдні. В головні міста прямували великокнязівські сини. Столицею і найбажанішим столом залишався Київ.

Престолонаслідування здійснювалося за «лествичним правом» — коли влада передавалася не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого.

Після смерті Ярослава наступником став його старший син Ізяслав, але жодного порушення лествичного права не було — у Ярослава просто не залишилося братів.

Традиція престолонаслідування порушувалася сварками, міжусобицями, вбивствами, але в цілому дотримувалася. Лише з часом в окремих князівствах остаточно утвердилися місцеві династії, за яких це правило вже не діяло.

Так з’явилися впливові династії чернігівських, полоцьких, смоленських, галицько-волинських князів.

Вже на самих ранніх етапах відбувалося відокремлення деяких князівств. Це в першу чергу стосується Полоцького князівства. В кінці Х століття князь Володимир (той, який Хреститель) надіслав сюди свого сина Ізяслава, нащадки якого правили Полоцьким князівством (з незначними перервами) аж до литовського завоювання в XIII столітті.

У XIII столітті в Галицько-Волинському князівстві утвердилась впливова династія Романовичів, найбільш відомим представником якої був Данило Галицький.

Своєю своєрідністю вирізнявся Новгород, який кілька століть, по суті, був республікою, де влада була у віче і бояр. Своїх князів у Новгороді не було, вони скликалися на віче, в першу чергу, для здіснення оборони міста. Рішенням того ж віче князів виганяли з міста. У цьому Новгород випередив італійських кондотьєрів.

На північному сході, який в різні періоди носив назви Ростовська земля, Ростово-Суздальське князівство, Володимиро-Суздальське князівство і, нарешті, Велике князівство Володимирське, неподільними хазяями були сини Юрія Долгорукого.

Сам Юрій Долгорукий, який активно освоював і розвивав довірений йому край, тим не менш, все життя прагнув зайняти київський престол і врешті домігся свого, правда, ненадовго — через два роки після вокняження його отруїли.

Його син Андрій Боголюбський не виявляв особливого інтересу до Києва, продовжуючи займатися північним сходом. Це, правда, не завадило йому захопити стародавню столицю. У 1169 році він відправив суздальську дружину на Київ, яка разом зі смолянами і найнятими половцями розгромила і розграбувала місто. «И бысть в Киеве на всих человецах стенание и туга, и скорбь неутишимая», — йдеться про ту подію в літописі.

Лев Гумільов у властивій йому манері категорично заявляє, що взяття Києва військами Андрія Боголюбського знаменує новий етап у вітчизняній історії. За його словами, жителі півночі вже не сприймали киян як своїх одноплемінників. Мовляв, це був перший випадок, коли руські грабували руських — захоплені раніше міста віддавали на розграбування половцям і іншим інородцям.

У цій думці, при всій її суперечливості, безумовно, помічено головне — руські князівства не просто відособлювались, вони стали втрачати зв’язки, що раніше об’єднували їх в щось спільне.

Це ще не були окремі держави, але Полоцьке князівство вже рухалося в бік Білорусі, Володимиро-Суздальське формувало основу майбутньої Росії, а Галицько-Волинське — про що писав Грушевський — закладало фундамент сучасної України.